Календар оновлень:

Події міста:23.10.2021, 14:03
Документи:23.10.2021, 12:57
Заяви прес-служби:22.10.2021, 14:51
Полтавцям до відома:22.10.2021, 14:30
Відеоблог:09.04.2019, 16:04
 
Останнє оновлення: 23.10.2021, 14:03
ГородянамЦ Н А П Для юридичних осібДля бізнесу та інвестора For foreign visitorse-gov
Петиція Публічна інформація Документи Місто Міська влада Події міста Приймальня Всі розділи
Полтава

Офіційний сайт Полтавської міської ради
та виконавчого комітету

Полтава — перлина України,
її історична і духовна скарбниця —
місто, в якому хочеться жити.

НОВІ НАЗВИ ВУЛИЦЬ

20 травня голова Полтавської ОДА Валерій Головко на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» підписав розпорядження №207 «Про перейменування топонімічних назв, демонтаж меморіальних дощок та зображень комуністичної символіки в місті Полтаві». 

Тож, розповімо про нові назви полтавських вулиць, які було перейменовано в рамках Закону про декомунізацію


Симон ПетлюраВулиця Симона Петлюри (вулиця Артема)

Уродженець Полтави Симон Петлюра (1879— 1926) - український державний, військовий та по­літичний діяч, публіцист, літературний і театраль­ний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Цен­тральної Ради (від 28 червня - 31 грудня 1917 р.) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 р. - 10 листо­пада 1920 р.). Убитий 25 травня 1926 року в Парижі Самуїлом Шварцбардом, якого вважають агентом НКВС, а особисту помсту лише приводом. Похова­ний на кладовищі Монпарнас у Парижі.





Вулиця Січових стрільців (вулиця Бакинських комісарів)

Назва «Січові стрільці» була вперше використа­на під час Першої світової війни при формуванні в Австро-Угорщині добровольчого підрозділу, ядро якого становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху. Перше військове формування Січових стрільців у Наддніпрянщині - Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців - було зорганізовано в Києві у листопаді 1917-го з українців - галичан та буковинців, які перебували в Наддніпрянській Україні та добровільно згодилися захищати Українську Центральну Раду перед на­ступом більшовиків. Відтоді й аж до кінця існування формувань Січових стрільців їхнім верховним го­ловнокомандувачем вважався полковник армії УНР, колишній фенріх австро-угорської армії Євген Коновалець. У формації Січових стрільців Армія УНР розпоряджалася військовою частиною, яка виділя­лася своєю організованістю і боєздатністю.



Олександр Русов

Провулок родини Русових (провулок Бакинських комісарів)

Видатний статистик, етнограф, громадський діяч Олександр Русов (1847-1915) та його дружина, педагог, літературознавець, громадська діячка Со­фія Русова (Ліндфорс) (1856-1940), безумовно, на­лежать до тих особистостей, які хоч і були іноземно­го походження, та пов'язали своє життя з Україною й усі сили віддавали задля її розбудови. Олександр та Софія Русови зробили вагомий внесок у пробу­дження національної свідомості громадян, тож ціл­ком природньо, що і своїх дітей - Михайла, Юрія та Любов - вони виховали палкими патріотами Украї­ни. Своїми добрими справами в Україні (Києві, Чер­нігові, Ніжині, Одесі, Херсоні, Харкові, Полтаві) та за кордоном Олександр і Софія Русова заслужили на вдячну пам'ять нащадків.









Кирило Осьмак

Вулиця Кирила Осьмака (вулиця Баумана)

Уродженець Ши­шак Кирило Осьмак (1890-1960) - діяч Української Цен­тральної Ради, ОУН, президент Україн­ської головної ви­звольної ради. Ки­рило Осьмак був серед тих, хто в березні 1917 року і створював Цен­тральну Раду - тимчасовий парламент України. З 1917 року працював у Генеральному секретаріаті земельних справ. За радянської влади репресо­ваний: висилався за межі України, кілька разів арештовувався і відбував покарання. Під час ві­йни був членом Української національної ради, обраний президентом Української головної ви­звольної ради. У 1944 році знову потрапив до ка­тівень НКВС, майже 15 років провів в ув'язненні, до й загинув 16 травня 1960 року.




Євген Федоров

Провулок академіка Євгена Федорова (провулок Войкова)

Петро Войков (Пінхус) - російський револю­ціонер, радянський політичний діяч, один з орга­нізаторів і учасник розстрілу родини останнього російського імператора Миколи II . Сам теж був убитий 7 червня 1927 року білоемігрантом Бори­сом Ковердою у Варшаві, де з 1924 року працю­вав повпредом СРСР у Польщі. Жодного стосунку до Полтави чи Полтавщини не мав.

Нині провулок перейменований на честь Єв­гена Федорова (1909-1986) - астронома, дій­сного члена АН УРСР (з 1969). Народився в Ір­кутську. У 1939-1941 рр. працював асистентом, старшим викладачем, директором обсерваторії Іркутського університету. Учасник Другої світової війни. У 1944-1947 рр - аспірант Головної астро­номічної обсерваторії АН урср, у 1947-1959 - на­уковий працівник, учений секретар Полтавської гравіметричної обсерваторії АН УРСР. Із 1959 року працював директором Головної обсервато­рії АН УРСР, з 1973-го - завідувач відділом фунда­ментальної астрометрії, з 1979-го - консультант. Основні наукові роботи присвячені астрометрії, теоретичним і практичним питанням обертання Землі, його зв'язків з різними геофізичними про­цесами, а також питань побудови координатних систем в астрономії й геодинаміці.

Популярність Федорову принесла його робо­та, опублікована в книзі «Нутації й вимушений рух полюсів Землі за даними широтних спостере­жень» (1958), яка була перекладена й англійською мовою. Одним з перших упровадив у практику аналізу астрономічних спостережень нові ста­тистичні методи, засновані на теорії випадкових функцій. Засновник київської школи вивчення обертання Землі. Розробив метод побудови такої координатної системи в астрометрії, яка не за­лежить від параметрів руху Землі по орбіті й на­вколо осі і ґрунтується на вимірюваннях кутових відстаней між небесними об'єктами; запропо­нував загальніший підхід до проблеми орієнтації координатних систем у космічному просторі.

Відповідальний редактор (1965-1975) міжві­домчого збірника «Астрометрія й астрофізика», що видавався Головною астрономічною обсерва­торією АН УРСР. Займався питаннями реоргані­зації Міжнародної служби руху полюсів на основі нових прогресивніших ідей. Своєю діяльністю сприяв розвитку і зміцненню зв'язків між ученими різних країн. Голова Комісії з вивчення обертання Землі Астрономічної ради АН СРСР (1962-1966).

Лауреат Державної премії УРСР (1983). За ак­тивну участь у підготовці святкування 500-річно- го ювілею Миколая Коперника і внесок в астро­номічну науку нагороджений польським орденом «За заслуги». На честь ученого названо астероїд 7628.



Микола Дмитрієв

Вулиця Миколи Дмитрієва (вулиця Володарського)

Володимир Володарський (Гольдштейн) - діяч російського революційного руху. Був членом Бунду, працював в організації українських соціал- демократів «Спілка». За революційну діяльність у 1911 році засланий до Архангельської губернії, звільнений за амністією 1913 року. Емігрував до США, де вступив у соціалістичну партію і міжна­родну профспілку кравців. Під час Першої світо­вої війни разом з Левом Бронштейном (Троць- ким) і Миколою Бухаріним видавав газету «Новий світ». Після Лютневої революції повернувся в Росію, на ІІ Всеросійському з'їзді рад обраний до Президії ВЦВК. У 1918 році - комісар друку, про­паганди та агітації. Творець та редактор одного з головних більшовицьких «органів преси» - «Чер­воної газети». Застрелений у Петрограді доро­гою на мітинг 20 червня 1918 року.

До Полтави і Полтавщини жодного стосунку не мав.

Микола Дмитрієв (1867-1908) - український видавець, громадсько-культурний діяч, публі­цист, діяч полтавської «Просвіти» та Братства тарасівців.

Походив з родини урядовця Андрія Дмитрен- ка, вихідця із селян Козачої Лопані, який май­же 30 років служив мировим суддею в Харкові. Мама, Олександра Іллівна, - з роду Григорія Квітки-Основ'яненка.

Закінчив юридичний факультет Харківсько­го університету. З 1892 року перебував на вій­ськовій службі в Полтаві, де після одруження з домашньою вчителькою - Ганною Теплицькою - розпочав кар'єру адвоката. Став відомим завдя­ки публічним виступами на захист селян, які на­зивали його «своїм адвокатом». Був секретарем «Полтавських губернських відомостей» та редак- тором-видавцем журналу «Рідний край» (1905­1906). 1905 року на губернському з'їзді вчителів виступав із заявою-вимогою щодо організації на­родної школи з українською мовою викладання. У липні 1905 року на квартирі Дмитрієва відбувся з'їзд представників українських громад, на якому порушувалося питання автономії України. 1906 року заснував полтавське видавництво «Україн­ський учитель».

Товаришував з Панасом Мирним, видавав його твори.

Карпенко-Карий називав його українським Ціцероном.

Потонув у Пслі, рятуючи сільську дівчину. По­хований на полтавському Старому цвинтарі, 1982 року прах було перенесено на центральний місь­кий цвинтар. У серпні 2007 року виконком Пол­тавської міської ради ухвалив рішення про вста­новлення меморіальної дошки Миколі Дмитрієву на фасаді будинку №3 (майдан Конституції).




Віктор Носов
Провулок Віктора Носова (провулок Волочаєвський)

Провулок називався Волочаєвським на честь станції Волочаєвка Амурської залізниці, де 1922 року відбувся вирішальний бій заключного етапу Громадянської війни. У радянській історіо­графії Волочаєвка вважалася одним із символів перемоги більшовиків над Білою гвардією на Далекому Сході.

Віктор Носов (1940-2008) - відомий україн­ський футболіст і тренер. Майстер спорту СРСР, заслужений тренер України. Виступав за доне­цький «Шахтар» (1958-1959, 1963-1964, 1966), ЦСКА (1960) і ростовський СКА (1961-1962). Се­зон 1965 року провів у харківському «Авангар­ді», з 1968 по 1971 рік грав у Полтаві за команду «Колос». У вищій лізі чемпіонату СРСР провів 88 матчів. Фіналіст Кубка СРСР 1963 року.

Після завершення футбольної кар'єри при­святив себе тренерській роботі. Тренував до­нецький «Шахтар», «Кривбас» (Кривий Ріг), «Пахтакор» (Ташкент), «Зорю» (Ворошиловград), «Динамо» (Ставрополь), «Верес» (Рівне). У Полтаві Віктор Носов починав ще тренером місцевого «Колоса», за який і виступав до цьо­го. А 2005 року повернувся до нашого міста вже головним тренером «Ворскли» (2005-2007), тренував і «Ворсклу-2».



Вулиця Колійна (вулиця Вороніна)

Петро Воронін (1880-1919 ) - діяч револю­ційного руху на Полтавщині. Був першим се­кретарем комітету бідноти і головою ревкому у приміському селищі Кривохатки, яке 1960 року теж перейменоване на селище Вороніна. Похо­ваний на вулиці Тунельній.

Колійною вулиця названа, оскільки тут прохо­дить залізнична лінія Полтава - Ромодан між стан­ціями Полтава-Південна та Полтава-Київська. Кривохатки - роз'їзд Полтавської дирекції Півден­ної залізниці, де зупиняються місцеві потяги.




Лев Вайнгорт

Провулок Лева Вайнгорта (провулок Вороніна)

Арій-Леон (Лев) Семенович Вайнгорт (1912-1994) - архітектор, краєзнавець, член Спілки архітекторів України (з 1939 року). Арій- Леон Вайнгорт народився 27 листопада 1912 року у Варшаві в бідній єврейській родині. Ще в дитинстві разом з батьками переїхав до Пол­тави. 1938 року закінчив Харківський інженер­но-будівельний інститут. Після нетривалого періоду роботи на будівництві Московсько­го метрополітену його подальше життя тісно пов'язане з Полтавою. Протягом 32 років був головним архітектором міста. За його активної участі в повоєнні часи відновлено центр міста, проведено містобудівні заходи зі створення його чіткої планувальної структури, відтворено історичний вигляд Круглої площі. Автор і співав­тор багатьох проектів та пам'ятників, які стали візиткою міста, наукових робіт з містобудування й архітектури Полтави.

Протягом 1970-1981 років Лев Вайнгорт був доцентом кафедри архітектурного проекту­вання Полтавського інженерно-будівельного інституту. З 1981 року - перший директор На­ціонального музею-заповідника Миколи Гоголя в селі Гоголеве на Полтавщині. Після виходу на пенсію, з 1986 року, працював старшим науко­вим співробітником Полтавського краєзнавчого музею, до реставрації якого доклав багато зу­силь.

Автор багатьох науково-дослідницьких, історико-архітектурних праць, зокрема путівника «Монумент Слави у Полтаві» (1959), досліджен­ня «Полтава: історико-архітектурний нарис» (1996, у співавторстві), книги «Записки провин- циального архитектора» (2001).

Помер 18 квітня 1994 року, похований у Пол­таві.



Вулиця Михайлівський Яр (вулиця Воровського)

Вацлав Воровський (1871-1923) - російський революціонер польського походження, літера­турний критик, один із перших радянських ди­пломатів. З квітня 1917 року увійшов до складу Закордонного бюро ЦК РСДРП у Стокгольмі. Після приходу більшовиків до влади - повпред у Скандинавії. У 1919 році повернувся до Росії, де став одним з ініціатором боротьби проти право­славної церкви, займав посаду завідувача Дер­жавним видавництвом. З 1921 року - повпред в Італії, у 1922 році брав участь у Генуезькій конфе­ренції. У 1923 році призначений до складу радян­ської делегації на Лозаннській конференції, де й був убитий у ресторані готелю «Сесіль» емігран­том із Росії. Жодним чином з нашим краєм не був пов'язаний.

Нині вулицю названо за старою назвою цієї місцини.



Євген Сверстюк

Вулиця Євгена Сверстюка (Вулиця Гайдара)

Була названа на честь Аркадія Гайдара (справ­жнє прізвище Голіков) - російського радянського дитячого письменника, автора широковідомої повісті «Тимур та його команда», оповідання «Чук і Гек» та багатьох інших творів, які увійшли до шкільної програми, активно екранізувалися, пе­рекладені багатьма мовами світу. Під час Другої світової війни перебував у діючій армії як корес­пондент «Комсомольської правди». У жовтні 1941 року Гайдар загинув поблизу села Ліпляве Канів­ського району Черкаської області. 1947 року Аркадій Гайдар був перепохований у Каневі. Однак ще за часів горбачовської гласності почали спли­вати й неприємні факти з революційної юності Гайдара, пов'язані з його нічим не виправданою жорстокістю в роки Громадянської війни - під час придушення селянського повстання на Тамбовщині та роботи в ЧК.

Євген Сверстюк (1928-2014) - український письменник, мислитель, філософ, гоголезнавець, громадський діяч. Засновник та з 1989 року незмінний редактор православної газети «Наша віра», президент Українського ПЕН-клубу. Доктор філософії. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву - «З приводу процесу над Погружальським». Політв'язень радянського режиму.

З 1956 по 1959 рік працював викладачем української літератури Полтавського педагогіч­ного інституту ім.В.Г.Короленка. Саме на цей пе­ріод припадає його перше звільнення з роботи за виступи проти дискримінації української мови та культури. У Києві працював старшим науковим працівником НДІ психології (1959-1960), завіду­вачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961­1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання нДі психології (1962­1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965-1972).

За участь у «Самвидаві» і протести проти аре­штів і незаконних судів 1973 року засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР до семи років таборів та п'яти років заслання.

Улітку 1987 року з Сергієм Набокою (головою ради), Олесем Шевченком, Ольгою Гейко-Матусевич, Віталієм Шевченком, Миколою Матусевичем та іншими створили Український куль­турологічний клуб (УКК). Після проголошення незалежності України був активним ідеологом дерадянізації країни. Широко відомі його публі­кації, присвячені подоланню радянського спадку в духовному житті.



Іван Миколайчук

Провулок Івана Миколайчука (провулок Ярослава Галана)

Ярослав Галан (1902-1949) - радянський письменник, журналіст, компартійний активіст. Від 1924 року - член Комуністичної партії За­хідної України (КПЗУ). У воєнні та повоєнні роки Ярослав Галан засуджував ідеї української дер­жавності, називав українську революцію «жовто- блакитним маріонетковим балаганом типу 1918 року», засуджував ОУН, УПА, а також греко-католицьку церкву. Його стаття «Плюю на папу» стала відповіддю на відлучення його від церкви папою Пієм XII. Ярослава Галана вбили у власному робо­чому кабінеті. За офіційною радянською версією, убивство вчинили націоналісти, тож у СРСР цей випадок видавали за один зі «злочинів ОУН-УПА». Сам Галан у Полтаві ніколи не був.

Іван Миколайчук (1941-1987) - Народився в с. Чортория Чернівецької області. У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961 р. — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, у 1965 р. — кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. В кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».

Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» принесли Миколайчукові загальне визнання. Кінострічка «Тіні забутих предків» здобула багато радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнана однією з двадцяти найкращих картин світу.

Останньою, незакінченою роботою Івана Миколайчука стали «Небилиці про Івана». У житті цього видатного актора, режисера та сценариста було все, аби стати легендою не лише національного, але й світового кінематографу.


Вулиця Данила Апостола (вулиця Боженка)

Данило Павлович Апостол народився в містечку Сорочинці (нині Великі Сорочинці) на Полтавщині. Походив зі знаної козацько-старшинської родини: Апостоли врядували у Миргородському полку мало не 80 років.
Данило Апостол був прихильником політики гетьмана Івана Мазепи та одним з активних учасників розроблення положень українсько-шведського союзу. 25 жовтня 1708 р. разом з українськими полками він приєднався до шведської армії. Проте в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ в Україні, перейшов на бік Петра І. Під час розшуків спільників і однодумців П. Полуботка, у 1724 р. Д. Апостол був заарештований.
У 1727 р., після ліквідації Малоросійської колегії, були призначені вибори гетьмана, на яких гетьманом було обрано Д. Апостола. 
Данило Апостол активно впроваджував судову реформу. Він видав спеціальну інструкцію про реорганізацію полкових, сотенних і сільських судів, охороняв права селян, захищав від наступу козацької старшини права міст. За його гетьманства було укладено зводи українського права. Данило Апостол опікувався українським купецтвом, захищаючи його інтереси перед російською владою.












Провулок Миколи Лемика ( 1-й провулок Дундича)

Микола Лемик або Лемик-Сенишин -український політичний діяч, член ОУН від 1932 року. Виконавець атенату проти Олексія Майлова (секретаря Консульства СРСР у Львові) 1933 року, засуджений.
Від 1941 року — крайовий провідник ОУН на східноукраїнських землях. 
Народився у селі Солова Перемишлянського повіту в Галичині (тепер Золочівського району,Львівської області). Після закінчення української гімназії навчався на математично-природничому факультеті Львівського університету.

21 жовтня (22 жовтня) 1933 року Лемик за наказом проводу українських націоналістів вбив начальника канцелярії консуляту СРСР у Львові Олексія Майлова (за сумісництвом емісара більшовицьких спецслужб) на знак протесту проти штучно організованого радянською владою Голодомору в Україні 1932-1933 рр. (за іншими даними, було вбито 24-річного кадрового розвідника Андрія Майлова). Основним мотивом вбивства Лемик вважав публічну форму протесту проти дій більшовицької влади, яка "...силою загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю". Біля будинку суду відбулися демонстрації протесту, а в залі знаходились іноземні журналісти. Однак до зали не запросили свідків Голодомору. Негайний суд у Львові, що відбувся в жовтні-листопаді 1933 року засудив Лемика до смертної кари. Через деякий час смертну кару було замінено на довічне ув'язнення.

На волю Микола Лемик вирвався аж на початку війни, восени 1939 року, коли німецька авіація почала бомбардувати польські міста, зокрема і в'язницю у Сєдльцах.

1941 року став одним з організаторів Похідних ОУН та їх діяльності в Україні. Восени 1941 року очолив східну похідну групу ОУН. Загинув  у жовтні 1941 року — заарештований гестапо і розстріляний у Миргороді  (Полтавська область).





Провулок Івана Липи ( 2-йпровулок Дундича)

Липа Іван Левкович(літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик, 24 лютого 1865, Керч — 13 листопада 1923, Винники біля Львова) — український громадський і політичний діяч, письменник, за фахом лікар.

Співзасновник таємного товариства «Братство тарасівців». У 1917 р.- український комісар Одеси, член ЦК Української партії соціалістів-самостійників. У 1919 р.- міністр віросповідань УНР.

 Народився 24 лютого 1865 року у Керчі. Після закінчення Керченської гімназії в 1888 р. вступив на медичний факультет Харківського університету. В 1891 році разом з Борисом Грінченком, Миколою Міхновським та іншими став засновником таємного товариства Братства Тарасівців, яке ставило своїм завданням поширення ідей Т. Шевченка та боротьбу за національне визволення українського народу. В 1893 році товариство було розгромлене, а І.Липа заарештований. Після тринадцяти місяців ув'язнення ще три роки жив під наглядом поліції у Керчі. В 1897 р. закінчив навчання у Казані, працював лікарем на Херсонщині і в Полтаві. В 1902—1918 роках жив у Одесі, займався лікарською практикою. В 1904-05 роках побудував у м. Дальник лікарню для незаможних жителів. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі. Організував видавництво «Одеська літературна спілка», з 1905 р. видавав альманах «Багаття» (разом з дружиною), часто друкувався в українських часописах «Діло», «Народ», «Правда», «Буковина», «Зоря», «Літературний Науковий Вісник», «Українська Хата» та інших. Тісно співпрацював з одеською «Просвітою» і Одеським Літературним Товариством. В 1917 р. призначений українським комісаром Одеси, заснував українське видавництво «Народній Стяг». Згодом переїхав до Києва. З 1919 належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників, входив до складу її Центрального комітету. У період Української Народної Республіки — керуючий управлінням культури і віровизнання в уряді. Був членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республіки. З серпня 1920 входив до складу комісії по підготовці Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров'я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі. З 1922 року жив у селищі Винники біля Львова, працював лікарем. Помер і похований у Винниках.


Провулок Івана Прийми( 3-й провулок Дундича)

Прийма Іван (186?, Галичина – 1921, Харків) – директор української гімназії у м. Яворів, директор Першої Полтавської української гімназії імені І.Котляревського (1917-1921), політв'язень.

Після захоплення Галичини російськими військами під час 1-ї світової  війни насильно вивезений до Полтави, тримався у полтавській в'язниці. Звільнений завдяки В.Г.Короленку В. Н.Андрієвському та П. І. Чижевському. Працював у Полтавській міській управі У 1917 І. Прийма був призначений директором Полтавської української гімназії імені І. Котляревського – першої української гімназії на Полтавщині і другої в Україні. Керував позашкільною освітою. Стояв на чолі полтавської «Просвіти» після відновлення її роботи. Після захоплення Полтави більшовиками – член повстанського комітету. Навесні 1921 заарештований і вивезений до Харкова. Помер у харківській в'язниці від тифу, попередивши розстріл.


Вулиця Олеся Гончара ( вулиця Енгельса)

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. 1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт. Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці. Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін. Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. Помер письменник 14 липня 1995р. 










Вулиця Соборності ( вулиця Жовтнева)

Соборність - один із найвизначніших об'єктивних результатів тривалого національно-визвольного поступу українського народу до возз'єднання та державної незалежності.







Провулок Опанаса Сластіона ( провулок Жовтневий)

Опанас Георгійович Сластіон – видатний живописець, а ще графік, архітектор, етнограф і громадський діяч. 
Народився 14 січня 1855 року в місті Бердянськ Таврійської губернії.У 1872-му разом із батьком їде до Петербурга.З 1875-го року вивчає живопис. У 1882 році отримав таке бажане звання – художник. Невдовзі Сластіон створив малюнок до поеми “Катерина”, який опублікували в журналі “Нива”. Малюнок сподобався критикам, й Опанас почав ілюструвати шевченкових “Гайдамаків”. Сластіон зажив слави першого ілюстратора Кобзаря.
У 1900-му став вчителя малювання в художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя в Миргороді.
На Полтавщині художник поринув у детальне вивчення етнографії краю та його фольклор. У 1908 році допомагав Колессі збирати та записувати пісні місцевих кобзарів. Сам же Сластіон опублікував низку статей, присвячених кобзарському мистецтву.
У період Української революції 1917-1921 років Опанаса Сластіона обрали очільником комісії по зібранню культурних і мистецьких цінностей Полтавщини. Згодом він заснував художньо-промисловий музей. У 1927 року Опанас Георгійович створив капелу миргородських бандуристів.
Помер 24 вересня 1933 року. Похований на Троїцькому кладовищі Миргорода.











Вулиця Йосипа Гофмана ( вулиця Затонського)

Йосип Гофман приймав активну участь у подіях Другої Світової війни, був розвідником, дійшов до Берліна. Проявивши себе справжнім патріотом та вправним вояком, отримав медаль «За відвагу» та Орден Слави III ступеня.

У 1945 — 1946 роках 20-річний Гофман був особистим охоронцем Романа Руденка — головного обвинувача від СРСР на Міжнародному військовому трибуналі в Нюрнберзі, під час якого судили керівників нацистської Німеччини.

Йосип Давидович закінчив військову кар'єру полковником, активно займався громадською діяльністю та патріотичним вихованням молоді, опублікував низку книг: «Жива історія», «Політичний мінімум. Мудрість тисячоліть», «Про минуле заради майбутнього», тощо. Найвидатнішим здобутком Гофмана на літературній ниві стала праця «Нюрнберг застерігає», в якій Давид Йосипович поділився своїми спогадами про трибунал та витягами з раніше недоступних пересічному громадянину документів. За велике історичне та культурне значення вищезгаданої книги Асоціація ветеранів війни США нагородила Гофмана медаллю «Victory».


Провулок Братів Шеметів ( провулок Інтернаціональний)

Братам Шеметам з Лубен. Володимир, Микола та Сергій Шемети своєю жертовною працею на політичній та культурно-просвітницькій ниві у першій чверті ХХ століття зробили помітний внесок у відродження нашої державності, національної культури та духовності. Причому надавати комусь з них перевагу було б не зовсім коректно, оскільки усі вони свідомо працювали на українську справу, разом потерпали від переслідувань і, попри десятиліття комуністичної ідеології заперечення української ідентичності, зберегли про себе вдячну пам'ять нащадків.






Вулиця Василя Капніста ( вулиця Іскровська)

Василь Васильович Капніст (12 (23) лютого 1758 Обухівка,Миргородського полку — 28 жовтня(9 листопада) 1823, у тому ж селі) -  академік РАН, громадсько-політичний діяч. Був учасником автономістсько-самостійницького руху кінця XVIII - початку XIX ст. Родом з Полтавщини. Перебував на військовій службі, деякий час працював директором училища в Полтавській губернії. Проводив активну громадську діяльність, був противником введення кріпацтва на Лівобережній Україні. Найвідоміші твори: «Ода на рабство», «Ябеда».













Вулиця Івана Мазепи ( вулиця Калініна)

Іван Мазепа (1639 – 1709) - Гетьман Війська Запорозького, Голова козацької держави. Належав до родини відомої правобережної української шляхти.

Іван Мазепа став першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву упродовж майже 22 років. Це був період економічного піднесення України-Гетьманщини, піднесення церковно-релігійного життя та культури.

На початку XVIII століття, в умовах Північної війни (1700—1721), гетьман Іван Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.

Освічена людина, Мазепа знав кілька іноземних мов, опікувався навчальними Закладами, сприяв книговидавництву. Коштом Івана Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькicть церковних та громадських споруд.











Вулиця Катерини Скаржинської ( вулиця КІМ)

Скаржинська Катерина Миколаївна (19(07).02.1852—1932) — меценатка, культ. і громад. діячка, засновниця одного з перших в Україні приватних загальнодоступних музеїв.На її кошти на Лубенщині проводились археологічні розкопки. У Круглику засновує народну школу, бібліотеку; аматорський український театр. 1880р. започаткувала перший в Україні приватний музей, першим попечителем якого був Ф.Камінський. Заклала у маєтку дендрарій У 1883 р. знайомиться з відомими українськими колекціонерами В.Тарновським, С. А. Мазаракі та їх колекціями. Бере активну участь у виставковій діяльності. Скаржинську обрали членом кількох наукових товариств — Московського нумізматичного, Всеросійського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії, почесним членом Полтавської вченої архівної комісії. 1890 р. на сільськогосподарській виставці у Лубнах за зразкове квітникарство Міністерство землеробства і державного майна нагородила її срібною медаллю.

Після смерті чоловіка передала колекцію, що складалась з понад 20 тис. експонатів і 4 тис. книг, у дар Природничо-історичному музею Полтавського губернського земства.

1905 р. Катерина Скаржинська виїхала до Італії, згодом до Швейцарії, де оселилась у Лозанні. Займалась доброчинністю, матеріально підтримувала політемігрантів. У Давосі видавала літературно-науковий журнал «За рубежом».  1913р. відійшла від політичної діяльності. 








Вулиця Волонтерська ( вулиця Кінноармійська)

Волонтерство – форма благодійності, що здійснюється добровільно, безкорисливо та усвідомлено фізичними особами, що виражається через особисте надання робіт та послуг та ґрунтується на принципах законності, гуманності, гласності, рівності та здійснюється для досягнення суспільно-значимих цілей. 
Про волонтерський рух в Україні сьогодні з захопленням говорять у багатьох країнах світу, називаючи це явище унікальним. Розквіт волонтерської діяльності у нас припав на час Революції Гідності і початок війни на Донбасі. У надзвичайно складний період саме цей рух об'єднав суспільство, створив дієву структуру громадських організацій, груп людей, готових взяти на себе вирішення найбільш нагальних і болючих проблем держави.  




Вулиця Оксани Мешко ( вулиця Клари Цеткін)

Оксана Мешко (1905-1991) - біолог, правозахисник, громадська діячка, фактичний голова Української Гельсінської групи в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років. 1931 закінчила хімічний факультет Інституту народної освіти в Дніпрі. У лютому 1947 заарештована органами НКВС УРСР за "підготовку" замаху на 1-го секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. Покарання відбувала в іркутських таборах. 1956 реабілітована. У 1960-ті роки стає одним з найактивніших учасників українського національного руху, бере активну участь у розповсюдженні позацензурних видань. У листопаді 1976 разом з М. Руденком, О. Бердником, Л. Лук'яненком та ін. українськими правозахисниками стала членом-засновником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Після арештів її керівного ядра – М. Руденка, О. Бердника – 1980 очолила групу. У зв'язку з правозахисною діяльністю в січні 1981 засуджена на 6 місяців ув'язнення та 5 років заслання в с. Аян Хабаровського краю РРФСР. Повернувшись в Україну, включилася в роботу Української Гельсінкської спілки. 1990 за її ініціативи створено Український комітет "Гельсінкі-90", цього ж року стала одним із засновників Української республіканської партії. 










Провулок Катерини Білокур ( провулок Клари Цеткін)

Катерина Білокур ( народилася 24 листопада (7 грудня) 1900,с.Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії -  померла 10 червня 1961,с.Богданівка в Яготинський район Київської обл.) - найвідоміша українська художниця. Представниця напрямку наївного мистецтва. Її картини експонувались на Міжнародній виставці в Парижі і отримали найвищу оцінку Пікассо (1954). 

Малювала здебільшого квіти, а також портрети рідних й близьких людей. Ранні роботи Катерини Білокур, виконані вуглем і рослинними фарбами власного приготування, не збереглися. Із ранніх творів, виконаних олійними фарбами на фанері, відомі «Портрет Олі Білокур» (1928) та «Портрет колгоспниці Тетяни Бахмач» (1932).

У роки окупації майстриня майже не малювала, і все ж, у 1942-1943 – створює одну з кращих композицій «Квіти на блакитному тлі», яку дарує Київському музею Тараса Шевченка.

50-ті роки ХХ ст. – найбільш плідний період творчості Катерини Білокур. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках. Так, у 1954 році в Парижі на міжнародній виставці були представлені її картини "Цар-колос", "Берізка" і "Колгоспне поле", які високо оцінив Пабло Пікассо.

1956 року Катерині Білокур було присвоєно звання народного художника України.

В останні роки життя художниця створила картини: "Півонії" (1959), "Букет квітів" (1959), "Квіти і овочі" (1959), "Натюрморт" (1960).





Вулиця Євгена Коновальця ( вулиця Маршала Конєва)

Євген Коновалець народився 14 червня 1891 р. в с. Зашків, що на Львівщині, в родині священика. Закінчивши 1901 р. народну школу в Зашкові, вступив до української Академічної гімназії у Львові. У сьомому класі гімназії брав участь у таємних студентських гуртках «Сокола», вів просвітницьку роботу. Після закінчення гімназії з 1909 р. студіював право на юридичному факультеті Львівського університету. Згодом став секретарем Львівської філії «Просвіти». Один з ініціаторів створення товариства військового вишколу «Січові стрільці».

З початком першої світової війни — хорунжий австро-угорської армії. У квітні 1915 р. брав участь у бою на горі Маківці. Потрапив у російський полон. Звільнившись восени 1917 р. з полону, Є. Коновалець виступив у Києві співорганізатором Галицько-Буковинського Куреня, пізніше Куреня Січових стрільців, який він очолив. У січні 1918 р. стрільці відзначилися в придушенні більшовицького повстання та в боях проти наступу Муравйова. Після реформи, проведеної урядом гетьмана Скоропадського, Курінь було розформовано. Згодом у районі Білої Церкви розпочинає формування нового Куреня.

Після проголошення П. Скоропадським федеративної грамоти про злуку з Росією, виступив на боці Директорії УНР. Дивізія, а згодом корпус Січових стрільців став найдієздатнішою військовою частиною Директорії.

У грудні 1919 p., корпус Січових стрільців був роззброєний і розформований, а Є. Коновалець потрапив до польського табору полонених поблизу Луцька. З табору звільнився навесні 1920 р. За домовленістю з С. Петлюрою намагався створити з українських інтернованих вояків Української Галицької армії в Чехословаччині і українців, полонених у таборах Італії, військове формування, однак це йому не вдалося через неприхильність Є. Петрушевича до політики С. Петлюри. Намагався також організувати збройне підпілля на радянській території.

У червні 1921 р. Є. Коновалець повернувся до Львова й взяв на себе керівництво Українською військовою організацією (УВО). З грудня 1922 р. перебував в еміграції: до 1929 р. в Берліні, з 1929 по 1936 р. — у Женеві, з 1936 р. — у Римі. Є. Коновалець також готував підґрунття для створення Організації українських націоналістів, яка остаточно сформувалася на І Конгресі у Відні в лютому 1929 p., яку він і очолив. Є. Коновалець був проголошений головою Проводу українських націоналістів. На своєму посту він перебував майже 10 років, ініціював повстання громадських організацій поборницького характеру у Франції та Австрії, намагався порушити українські питання на форумі Ліги націй. Постійні спроби відновити націоналістичне підпілля в межах УРСР призвели до його загибелі 23 травня 1938 р. в Роттердамі від рук більшовицького агента.


Вулиця Новобудовна (вулиця Комінтерну)


Провулок Свято-Макаріївський (провулок Комісарівський)

Історія Свято-Макарівського кафедрального собору почалася зі створення невеликої церкви на околиці міста. За рік після початку будівництва храму його освятив Преосвященний Іларіон. По трьох роках у храмі освятили ще один приділ. Протоієрей Василь Глинський освятив храм на честь пророка Божого Іллі. Пам'ять про цю подію увічнює дерев'яний хрест усередині престолу. Навіть в пореволюційний час церковна служба тривала. З 1938 по 1941 рік чинна влада робила спроби припинити богослужіння, та побожні миряни всіляко підтримували церкву. Горбанівська чудотворна ікона після руйнування Горбаневської церкви була передана до Макаріївської. Кафедральним храм став 1962 року, тоді ж було знесено Преображенський собор і проведено реставраційні роботи фасаду Свято-Макаріївської церкви. 



Вулиця Стрітенська ( вулиця Комсомолька)

Вулиці було повернуто історичну назву. 

Вулиця була названа на честь Стрітенської церкви що існувала від 17 століття у Полтаві.









Майдан  Холодноярський (майдан Комсомольський) 

У 30-х роках 18 століття в Холодному Яру була організована Холодноярська січ. Цей ліс на десятки років став головною базою гайдамаків.

В історію Холодний Яр ввійшов також гайдамацькою Коліївщиною 1768 року на чолі із запорізьким козаком Максимом Залізняком і сотником Іваном Гонтою. Тут почалося найбільше повстання проти польської шляхти, якому Тарас Шевченко присвятив свою поему "Гайдамаки".

У 1920-1922 роках у Холодному Яру діяли повстанські загони. Відстоюючи незалежну Україну, організувавши за козацьким принципом повстанські загони під керівництвом отаманів, холодноярці під гаслом «Воля України — або смерть» з 1918 по 1922 роки утримували незалежність самопроголошеної Холодноярської республіки.

Про боротьбу козаків Холодноярської республіки з більшовиками один із учасників подій Юрій Горліс-Горський написав книгу спогадів — документальний роман "Холодний яр".


Провулок Антона Череваня ( провулок Коп'яка)

Черевань Антон Самійлович (4 серпня 1906 року, село Глинське Більської волості Зіньківського повіту Полтавської губернії — 24 березня 1975 року, місто Полтава) — український історик,педагог.

Протягом 1935—1941 років навчався на історичному факультеті Харківського державного університету й в аспірантурі при кафедрі історії СРСР.

У червні 1941 року добровольцем вступив до лав Червоної армії. У травні 1942-ого в оточенні радянських військ під Харковом зазнав поранення в голову та тяжкої контузії, потім — німецький полон. Наприкінці березня 1945 року вдалося втекти. Згодом узяв участь у воєнних діях на Далекому Сході.

У травні 1948 року захистив кандидатську дисертацію. Через політичну недовіру виїжджає на Урал, де отримує посаду старшого викладача Пермського державного університету. 1953 року через «неблагонадійність» ученого звільняють з роботи. Із червня 1954 року працював доцентом, а згодом і завідувачем кафедри історії СРСР Карельського педагогічного інституту.

У жовтні 1962 року повертається на Батьківщину. Працював у Полтаському державному педагогічному  інституті доцентом, професором кафедри історії СРСР і УРСР.

Став першим доктором історичних наук Полтавщини, захистивши 1968 року докторську дисертацію, над якою працював упродовж кількох років. Створив наукову історико-аграрну школу. 


Вулиця Федора Вовка ( вулиця Коп'яка)

Федір Вовк (5 (17)березня 1847- 29 червня 1918) - український етнограф та антрополог.
Народився в с. Крячківка (нині Пирятинського району Полтавської обл.) у родині відставного офіцера. Учився в Ніжинській гімназії, в 1865 – 1866 роках – у Новоросійському університеті (Одеса). В 1866 році він перевівся до Київського університету, і в 1871 р. закінчив його природничий факультет.

Вовк познайомився з членами Старої громади (Київ) і брав активну участь в багатьох її починаннях, зокрема, в роботі Південно-західного відділу Російського географічного товариства. В 1876 – 1878 роках Вовк перебував у Женеві, де допомагав М. П. Драгоманову у виданні журналу «Громада».

Повернувшись до Російської імперії, Вовк з'ясував, що йому загрожує арешт. В 1879 році він емігрував до Румунії, де збирав етнографічні відомості про українців, а в 1883 році знову прибув до Женеви. З 1887 до 1905 року він постійно жив у Парижі, де продовжував вдосконалюватись в антропології, етнографії та археології.

Своє перебування в Парижі і свої знайомства у французьких наукових колах Вовк використовував для поширення знань про Україну і пропаганди української науки.

Після революції, в грудні 1905 р. Вовк отримав дозвіл повернутись до Російської імперії і переїхав до Санкт-Петербурга, де став завідувати відділом в Російському музеї. В 1907 році, у віці 60 років, він зайняв найменшу посаду (приват-доцента) на кафедрі географії Петербурзького університета – в той час, як його однолітки давно вже були заслуженими професорами. Довелося зробити ще одну революцію, щоб Київський університет обрав Вовка керівником кафедри географії та етнографії (29 жовтня 1917 р.). В червні 1918 року Вовк виїхав з Петербургу до Києва, але по дорозі захворів важкою формою грипу (так звана «іспанка») і помер на станції Жлобин. Похований він у Жлобині (нині Гомельська обл., Білорусія). 



Провулок Хрестовоздвиженський ( провулок Комунарів)

 Хрестовоздвиженський монастир - православний жіночий монастир розташований у Полтаві, заснований у XVII столітті. Розташований на Монастирській горі в селищі Червоний Шлях, домінуючи над містом і околицями.





Вулиця Григорія Граб'янки ( вулиця Корчагіна)

Граб'янка Григорій Іванович (поч. 1670-х рр. ‒ 1738 р.) ‒ полковник Гадяцького полку, автор одного з відомих козацьких літописів – “Літопису Граб'янки”. Ані місце, ані точна дата народження Григорія Граб'янки невідомі – так само, як і факти його біографії, що стосуються раннього періоду його життя. Відомості про нього з'являються на початку 1680-х рр., коли він вчився в Києво-Могилянській колегії, опановував польську, латинську і німецьку мови. Пізніше служив у Гадяцькому полку – пройшов шлях від рядового козака до полковника. Більше двадцяти років був одружений з Євдокією Забілою (померла в 1735 р. під час перебування чоловіка у військовому поході), дітей подружжя не мало.

У 1686‒1701 рр. ‒ рядовий козак Гадяцького полку, 1702‒1717 рр. ‒ полковий хорунжий, гадяцький сотник, полковий осавул, 1717‒1723 рр. ‒ полковий суддя. На посаді полкового судді Григорій Граб'янка мав конфлікти (як і вся полкова старшина Гадяцького полку) з тодішнім гадяцьким полковником Михайлом Милорадовичем, який, прикриваючись протегуванням високопосадовців російського уряду, “славився” хабарництвом, здирствами і навіть прямими грабунками.

У 1723 р. у складі делегації козацької старшини на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком подавав на розгляд російському уряду Коломацькі чолобитні (про скасування Малоросійської колегії та вибори гетьмана) – його підпис “Григорій Гребянка, судія полковий” стоїть найпершим серед старшини Гадяцького полку. За наказом імператора Петра І всі члени делегації, які на той час перебували в Санкт-Петербурзі, були заарештовані. Граб'янку разом з іншими ув'язнили в Петропавлівській фортеці. Лише після смерті Петра І їх звільнили (на поч. 1728 р.) і Григорій Граб'янка повернувся додому.

У 1728‒1730 рр. ‒ полковий обозний, з 30 травня 1730 р. і до своєї смерті в 1738 р. ‒ полковник Гадяцького полку. 

У складі козацьких військ Григорій Граб'янка брав участь у походах: Кримських (1687‒1689 рр.), Азовських (1695‒1696 рр.), Кизи-Керменському і Німанському (1697 р.), у Північній війні 1700‒1721 рр., у російсько-турецькій війні 1735‒1739 рр., де (не раніше кінця квітня і не пізніше 23 липня) 1738 р. загинув у бою при Гайман-Долині (тепер с. Балки Запорізької обл.).

Григорій Граб'янка ‒ автор “Действія презельной і от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, з поляки … року 1710”, в якому викладено історію України з давніх часів до 1709 р. Джерелом для написання твору слугували офіційні документи, польські хроніки, “Синопсис”, щоденники, розповіді сучасників подій як з козацької, так і з польської сторін: Кромера, Бєльського, Стрийковського, Гваньїні, Коховського, Пуфендорфа та ін. Оригінал твору не зберігся, на сьогодні відомо більше 50 списків Літопису Грабянки.


Вулиця Героїв АТО ( вулиця Красіна)

Антитерористична операція на сході України (АТО) — комплекс військових та спеціальних організаційно-правових заходів українських силових структур, спрямований на протидію діяльності незаконних російських та проросійських збройних формувань у війні на сході України. Операція тривала з 14 квітня 2014 року до 30 квітня 2018. Після АТО на сході України була введена операція Об'єднаних сил (ООС). 



Провулок Братів Зерових ( провулок Красіна)

Дмитро Зеров – відомий ботанік.

1922 року закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету. Викладав у ньому. 1931 року Зерова затверджено на посадах старшого наукового співробітника та завідувача відділу бріології Інституту ботаніки АН УРСР. 1933 року очолив кафедру нижчих рослин у Київському університеті, якою керував до 1957 року.

15 січня 1936 року Зеров здобув учене звання професора, а 20 червня 1937 року успішно захистив докторську дисертацію на тему «Болота УРСР. Рослинність і стратиграфія». 1939 року Зерова обрано членом-кореспондентом АН УРСР.

30 червня 1948 року обрано академіком АН УРСР (спеціальність — ботаніка).

У 1946–1963 роках керував Інститутом ботаніки АН УРСР. Від 1960 року дослідник очолював спорово-пилкову лабораторію, а від травня 1963 року — відділ історії флори та палеоботаніки в Інституті ботаніки АН УРСР.

Микола Зеров - на початку 1920-х був одним із лідерів літературної групи, яку називали неокласиками. Прагнення поета розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу в Україні багато письменників кваліфікували як замах на ідеологічну складову. У Києві вченого, поета й перекладача НКВД звинуватило у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Миколу Зерова засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із конфіскацією майна. 9 жовтня 1937 року справу Зерова переглянула особлива трійка УНКВС у Ленінградській області. Його засудили до розстрілу. Могилу поета знайдуть аж через 60 років.

Михайло Зеров (Орест) - український поет, перекладач, педагог. Закінчив Київський інститут народної освіти і працював вчителем у різних містах. Від 1924 жив у Києві. За радянського режиму був двічі арештований, репресований, відбув чотири роки ув'язнення у концтаборах. Перед війною термін ув'язнення збіг. Під час війни 1941 р. потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім Львові (до 1944 р. перебував у Львові), потім у таборі біженців у Ауґсбурґу. Від 1944 року до смерті жив і творив у Німеччині. Заснував і керував Інститутом літератури в Мюнхені.









Вулиця Кязя Ігоря Святославовича ( шосе Красноградське)

Ігор Святославич (хрестильне ім'я — Георгій; 2 квітня 1151 — 29 грудня 1202) — руський князь з роду Ольговичів династії Рюриковичів; князь путивльський (1161—1164(?)), курський (1164(?)—1178), сіверський (1178 (1180) — 1198) і чернігівський (1198—1202). Головний герой визначної пам'ятки руської літератури, «Слова о полку Ігоревім».

1185 року організував спільно з братом Всеволодом, своїм сином, путивльським князем Володимиром і князем рильським Святославом Ольговичем новий похід проти половців. Княжі дружини на Каялі зазнали поразки від орди половецьких ханів Гзи і Кончака, а сам Ігор Святославич потрапив у полон, з якого йому згодом вдалось утекти. Похід Ігоря Святославича на половців послужив сюжетною основою «Слова о полку Ігоревім».

 






Вулиця Григорія Китастого ( вулиця Краснодонська)

Григорій Китастий - Герой України, композитор, диригент, бандурист. Народився 17 січня 1907 року в місті Кобеляки Полтавської області у селянській родині. У 1926 році Г.Т. Китастий вступив до Полтавського музичного технікуму на вокально-хоровий відділ.У 1930 році по закінченні музичного технікуму Г.Т. Китастий вступив до Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка. Навчаючись на диригентсько-капельмейстерському факультеті, він оволодівав технікою гри на скрипці і корнеті, та найбільше часу присвячував бандурі. Після закінчення курсу навчання на хормейстерському факультеті, у 1933 році Г.Т. Китастий за порадою теоретика Г.Любомирського переходить на композиторський факультет. Тоді ж він познайомився з бандуристами Київської капели, з якою спочатку час від часу виступав у концертах, а пізніше, у 1934 році, став дійсним її членом. У 1935 році Полтавська і Київська Капели об'єдналися в одну – державну Зразкову Капелу бандуристів України. В ній Г.Т. Китастий спершу був концертмейстером, а пізніше – заступником мистецького керівника.

З початком Другої світової війни  потрапив у полон. З полону йому пощастило втекти і повернутися у Київ. В окупованому німцями місті він розшукав 16 артистів і з ними утворив нову Капелу, давши їй ім'я Тараса Шевченка. Після довгого чекання на початку 1942 року німецька влада дозволила двотижневі гастролі Капели по селах Київщини. 

У 1943-1944 роках Капела дев'ять місяців перебувала на гастролях в Галичині.

 Після закінчення війни музиканти Капели опинилися в таборі переміщених осіб. . З 1949 року Г.Т. Китастий жив у Детройті, пізніше короткий час у Каліфорнії, в 1964 році переїхав до Чикаго, де очолив перший ансамбль бандуристів Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ).

Г.Т. Китастий зробив сотні обробок народних пісень для бандури та фортепіано. Композитор поклав на музику твори Т.Шевченка ("Гомоніла Україна", "Грай, кобзарю" тощо), І.Багряного ("Вперед, сини народу!" тощо), О.Олеся, М.Ситника, А.Малишка, Яра Славутича, П.Карпенка-Криниці тощо. Власні музичні твори Г.Т. Китастого: "Гомін степів", "Горлиця", "Турбаївське повстання", "Дума про Сагайдачного" тощо. Крім того, мав потяг до літератури, писав короткі оповідання. 

У 1984 році Григорій Трохимович Китастий несподівано захворів і невдовзі, 6 квітня, помер від раку. Похований на українському православному кладовищі, побіч церкви-пам'ятника в Баунд-Бруці, в штаті Нью-Джерсі (США).



Провулок Віри Жук ( провулок Кротенківський)

Жук Віра Никанорівна (нар. 12 квітня 1928, Кривуші — пом. 3 листопада 2008) — відомий український вчений-історик, краєзнавець, професор, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України.

Жук Віра Никанорівна народилася 12 квітня 1928 року в селі Кривуші Кременчуцького району Полтавської області.

У 1950 році Віра Никанорівна вступила на історичний факультет (історико-архівний відділ) Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

У 1955 році закінчила його з відзнакою і була направлена на роботу в Полтавський обласний державний архів (нині — Державний архів Полтавської області), де пропрацювала до 1978 року на різних посадах, спочатку — наукового і старшого наукового співробітника, потім — начальника відділу використання і публікації документів.В 1978 перейшла працювати в Полтавський національний педагогічний університет імені Володимира Короленка. Спочатку на посаду асистента, потім — викладача, старшого викладача, доцента кафедри історії СРСР і УРСР.

Віри Никанорівна займалася дослідженням проблем історії України, краєзнавства, архівної справи, допоміжних історичних дисциплін та багатьох інших. У 70-х роках XX століття вона зацікавилася питаннями українсько-болгарських зв'язків та впродовж багатьох років глибоко і скрупульозно досліджувала стародавні болгарські літописи.

У травні 1977 року Віра Никанорівна Жук захистила кандидатську дисертацію в Інституті історії Академії наук Української РСР на тему «Громадськість України в російсько-болгарських відносинах у 60-70-і роки XIX ст.».

Віра Никанорівна написала більше 800 наукових робіт (статей, монографій, методичних посібників та ін.), зокрема, «Із сивої давнини. Нариси з історії України та Полтавщини (VII ст. до н. е. — XVI ст. н. е.)», «Полтава. Історичний нарис». Останньою виданою працею Жук Віри Никанорівни став «Новий погляд на історію Полтавщини й України (За давньобулгарськими літописами)».


Вулиця В'ячеслава Чорновола ( вулиця Куйбишева)

В'ячеслав Максимович Чорновіл (24 грудня 1937 смт Єрки Катеринопільського р-ну Черкаської області — 25 березня 1999, Бориспіль Київської області) — український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політичний в'язень СРСР. Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х — 90-х років; Герой України (2000, посмертно). Лауреат Міжнародної журналістської премії імені Ніколаса Томаліна (1975).

Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року

Разом із іншими видатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Член Української Гельсінської групи. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаґанду» (1967–1969, 1972–1979, 1980–1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років. У 1990-1992 рр. — голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 р.

Кандидат у Президенти України на виборах 1991 р. (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27 %). З 1992 р. і до смерті — голова Народного Руху України. З жовтня 1991 — Гетьман українського козацтва. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Загинув 25 березня 1999 року за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем.



Вулиця Злагоди ( вулиця Лагоди)




Вулиця Небесної Сотні (вулиця Леніна)

«Небесна Сотня» — прийнята в Україні збірна назва загиблих протестувальників, які мали безпосередній стосунок до ідеї та акції Євромайдану (Революції Гідності) у грудні 2013 — лютому 2014 року.

 21 лютого 2014 року офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Цього дня на Майдані Незалежності в Києві відбулося прощання із загиблими повстанцями, яких у жалобних промовах назвали «Небесною сотнею».




Вулиця Ореста Левицького (вулиця Лихачева)

Левицький Орест Іванович (псевдонім Маяченець; 13 [25] грудня 1848, село Маячка, Кобеляцький повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 9 травня 1922, с. Драбів, Золотоніський повіт, Полтавська губернія, УСРР) — український історик, етнограф, письменник. Підтримував контакти з Науковим товариством імені Шевченка у Львові, дійсним членом якого став у 1910 (1911) р. Був також членом Київської громади, дійсним членом-співробітником Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1876), дійсним членом (1878), членом ради (1885—1902) та заступником голови (1902—1905) Історичного товариства Нестора-літописця, дійсним членом Київського юридичного товариства (відділ звичаєвого права; від 1881 р.) і членом Українського наукового товариства в Києві (1907—1914), почесним членом Полтавської губернської вченої архівної комісії (1906) та Полтавського церковно-історико-археологічного комітету (1906), членом Київського товариства старожитностей і мистецтв; почесний член Братства імені князів Острозьких, академік УАН (з 1918 року). В 1919–1921 та у 1922 роках — Президент Української (Всеукраїнської) академії наук (УАН, ВУАН).








Вулиця Патріарха Мстислава (вулиця Карла Лібкнехта)

Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав (у миру Степан Іванович Скрипник; 10 квітня 1898, Полтава — 11 червня 1993, Ґрімсбі, Канада) — український державний, політичний, громадський і церковний діяч, Патріарх Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, Першоієрарх УАПЦ в США та Діаспорі, Почесний громадянин Тернополя, хорунжий Армії УНР. Племінник (син сестри) Симона Петлюри, Головного отамана військ та Голови Директорії Української Народної Республіки.

У березні 1918 вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти червоних у 1918–1919 роках. У 1920 році служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. За бойові заслуги одержав старшинське звання хорунжого. 1920–1921 роках був особистим ад'ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри.

 З 1923 року перебував на еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу школу політичних наук у Варшаві.

1930 року, будучи обраний послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. 

У квітні 1942 р. був висвячений у ієреї. 14 травня, згідно з рішенням Собору УАПЦ в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного у Києві, хіротонізований на єпископа Переяславського Української православної церкви.

У Почаєві вів переговори з митрополитом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об'єднання двох церков, підписав 8 жовтня 1942 р. «Акт поєднання».

1947 року на північноамериканському континенті обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади.

З 1949 очолив УПЦ в Америці та добився об'єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії.

30 жовтня 1989 р. проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном.18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: став першим Патріархом УАПЦ.

1992 року передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії; бойовий прапор зберігається в музеї Збройних сил України.

Помер у канадському місті Ґрімсбі. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, США.


Провулок Колісниківський (провулок Карла Лібкнехта)


Вулиця Олени Пчілики (вулиця Луценка)

Олена Пчілка (справжнє ім'я Ольга Петрівна Косач, з дому Драгоманова; 17 (29) червня 1849, Гадяч, Полтавська губ. — 4 жовтня 1930, Київ) — українська письменниця, меценатка, перекладачка, етнографка, фольклористка, публіцистка, громадська діячка, член-кореспондентка Всеукраїнської академії наук (1925).

Мати поетеси Лесі Українки, Михайла Косача, Ольги Косач-Кривинюк, Оксани Косач, Миколи Косача та Ізидори Косач-Борисової, сестра професора Михайла Драгоманова, дружина Петра Косача.

Пчілці належить чимало перекладів і переспівів світової класики: Овідія, А. Міцкевича, О. Пушкіна, Й. В. Ґете, Г. К. Андерсена, В. Гюґо. Крім того, вона написала низку публіцистичних, літературно-критичних статей і спогадів: «М. П. Старицький» (1904), «Марко Кропивницький яко артист і автор» (1910), «Євген Гребінка і його час» (1912), «Микола Лисенко» (1913), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926), «Автобіографія» (1930). Великі заслуги П. в ділянці дослідження українського фольклору та етнографії. Наукове значення мають такі праці: «Українські узори» (1912 і 1927), «Про легенди й пісні», «Українське селянське малювання на стінах» та інше. Збірка творів: «Оповідання», I-III (1907, 1909, 1911) та «Оповідання» (з автобіографією, 1930).

Олена Пчілка після подорожей Новоград-Волинським повітом видала у 1876 році книжечку «Український народний орнамент» із 23 кольоровими замальовками писанок.




Провулок Дмитра Луценка (провулок Луценка)

Дмитро Омелянович Луценко (15 жовтня 1921, Березова Рудка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Українська СРР — 16 січня 1989, Київ, Українська РСР, СРСР) — Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Почесний громадянин міста Києва.

Народився 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка (тепер Полтавська область). З дитинства знав багато пісень, які чув від батька та гостей, котрі відвідували родинну хату. Одразу після голодомору 1932—1933 років в УСРР підлітком виїхав на Донбас, працював на шахтах, навчався в гірничопромисловому технікумі.

 Від 1938 року — студент Київського гідромеліоративного інституту. В 1940 році призваний до Червоної армії, служив прикордонником на заставі Бури (на кордоні з Афганістаном). Після початку Другої світової війни пішов на фронт автоматником розвідувальної роти, а згодом став літературним працівником дивізійної газети «За победу». Після тяжкої контузії 8 травня 1945 року в Східній Прусії, став інвалідом 2-ї групи.

 У повоєнні роки працював у редакціях газет: «Сільські вісті», «Молодь України», був кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. У «Сільських вістях» познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тамарою Іванівною, присвятив їй багато ліричних віршів. Першу свою збірку поезій «Дарую людям пісню» опублікував в 1962 році і був прийнятий в члени Спілки письменників України. Заслужений діяч мистецтв України з 1974 року, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка з 1976 року, Почесний громадянин міста Києва з 2015 року.



Вулиця Раїси Кириченко (вулиця Рози Люксембург)

Раїса Опанасівна Кириченко (дівоче прізвище — Корж,14 жовтня 1943, с. Корещина, Полтавська область — 9 лютого 2005, м. Київ) — українська співачка. Член Комітету Національних премій України ім. Т. Шевченка (вересень 1999 — жовтень 2001), Герой України.

Народилася 14 жовтня 1943 року в селі Землянки. Дівоче прізвище — Корж. Першу співочу практику Раїса Кириченко пройшла у Землянківській школі, у громадському житті якої брала активну участь.

Працювала на Кременчуцькому автомобільному заводі, де і закінчила заочно десятирічку. Не отримувала спеціальної музичної освіти (закінчила Харківський інститут мистецтв лише в кінці 1980-х). Починаючи з 1962 року Раїса співала в ансамблі «Веселка» Полтавської філармонії.

15 грудня 1963 року Раїса Корж вийшла заміж за Миколу Кириченка. На запрошення керівника ансамблю «Льонок», Анатолія Пашкевича, сім'я Кириченків переїхала до Житомира. З часом, коли у 1968 році Пашкевич очолив Черкаський народний хор, то члени сім'ї Кириченків увійшли до його складу.

У 1979 році Раїсі Опанасівні було присвоєно звання Народної артистки УРСР.

У 1987 році Раїса Кириченко повертається до Полтави. Тут у неї виникла власна команда «Чураївна».

З вересня 1994 року Раїса Кириченко працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка.

У 1999 році за самовіддану працю, високу професійну майстерність та активну громадянську позицію її нагородили «Орденом княгині Ольги».

Після довгої хвороби, у 2000 році співачка переїхала до Києва.

Влітку 2002 року, стараннями Раїси Кириченко у її рідному селі Корещина було збудовано церкву та відремонтовано сільську школу, яка отримала статус середньої. 

31 жовтня 2003 року, Указом президента України «за видатний особистий внесок у справі збереження та примноження національної пісенної спадщини та багаторічну творчу діяльність» Раїсі Кириченко присвоєно звання «Герой України» з врученням Ордена Держави.

 9 лютого 2005 року Раїса Опанасівна померла через хворобу серця у віці 61 року. Похована в с. Корещина Глобинського району Полтавської області (поруч з могилою її матері, як вона заповіла).



Вулиця Михайла Гаврилка (вулиця Мате Залки)

Михайло Омелянович Гаврилко (5 вересня 1882, Гаврилки — пом. 1920) — український громадський та військовий діяч, художник, скульптор. Учасник I-х визвольних змагань, чотар УСС, хорунжий Армії УНР, начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанський отаман.

Народився на Козацьких хуторах поблизу Рунівщини (нині Гаврилки Полтавського району). Навчався у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. В. Гоголя в Опанаса Сластіона (1899—1904), Петербурзі — в Училищі технічного малювання (1904—1905), Краківській Академії мистецтв (1907—1912). Удосконалював майстерність під час стажування у Парижі в Антуана Бурделя.

Головні твори: «Ганнуся» (1909 p.), «Сироти», «Козак і дівчина», «Каменяр» (1915 р.), «Воля» (1916 p.). Виконав барельєф-медальйон та бюст для Полтавського театру (1919 p.), пам'ятник Т. Г. Шевченку в Кіцмані (на території приміщення гімназії, 1914; зруйнований при зайнятті російськими солдатами) і Косові. 1909 року видав збірку «На румовищах».

Поряд із творчістю займався активною політичною діяльністю як член РУП, пізніше — УСДРП, з 1914 р. — СВУ. Згодом працював серед українських військовополонених у Фрайштадтському та інших таборах. З початком I СВ у 1915 р. вступив до УСС, командир саперної чоти. 1916-18 рр. — хорунжий. З 1918-го перебував у складі Сірої дивізії, на початку 1920-х років отаман на Полтавщині.

Заарештований чекістами як керівник антибільшовицького повстання на Диканьщині, страчений у Полтаві восени 1920 p.



Провулок Ганни Старицької (провулок Мате Залки)

Старицька Анна Георгіївна, також Ганна Старицька, (фр. Anna Staritsky, 27 грудня 1907 (або січень 1908), Полтава — 13 лютого 1981, Париж), — українська й французька художниця, живописець, графік.

Народилася, за різними даними, 27 грудня 1907 року або в січні 1908 року в Полтаві в родині спадкового дворянина статського радника Георгія Єгоровича Старицького. Племінниця В. І. Вернадського.

Після більшовицького перевороту 1917 року переїхала з матір'ю до Москви, де з 13 років відвідувала дитячу художню школу малювання графині Т. Л. Сухотіної-Толстої.

1925 — Ганна Старицька поїхала на лікування до Франції, оскільки хворіла на туберкульоз кісток.

1926 — переїхала до батька у Болгарію, тут вона вступила до Школи красних мистецтв у Софії, де навчалася протягом 5 років. Після закінчення академії переїхала до Брюсселя.

1932—1946 — спеціалізувалася в сфері ілюстрації та реклами, працювала дизайнером у брюссельських друкарнях.

Після Другої світової війни деякий час жила в Ніцці, де тоді працювала група художників, названа пізніше «Ніццькою школою», що мала певний вплив на художницю.

1952 — переїхала до Парижу, де під впливом чоловіка, бельгійського художника Гійома Орикса, захопилася абстракцією і докорінно змінила свій стиль живопису. У цей період виходять з-під її пензля яскраві картини-поеми. Художниця вдавалася до сміливих експериментів, вдосконалюючи техніку колажу, займалася гравюрою на цинку, міді, камені, лінолеумі, а також оформленням поетичних збірок для своїх друзів. Окрім того малювала пером, а також займалася обробкою дерева.

З 1951 твори Старицької експонуються в салоні Нових реальностей у Парижі, згодом відбулися декілька персональних виставок в Брюсселі, Антверпені, Ніцці, Каннах.

У 1970-ті роки художниця захопилася тематикою демонології. На її полотнах цього періоду проглядаються постаті чаклунів, духів невизначених контурів, навіяні давньослов'янською міфологією.

Померла у Парижі 13 лютого 1981 року. Похована на цвинтарі Монпарнас.



Вулиця Графа фон Гарнієра (вулиця Менжинського)



Вулиця Олександра Марінеско (вулиця Маршала Кулика)

Олександр Іванович Маринеско (2 (15) січня 1913, Одеса ( можливо Лохвиця) — 25 листопада 1963, Ленінград) — командир Червонозоряного підводного човна С-13 Червонопрапорної бригади підводних човнів Червонопрапорного Балтійського флоту, капітан 3-го рангу, відомий за «Атакою сторіччя», коли був потоплений німецький корабель «Вільгельм Ґустлофф» (з екіпажем близько 9000 осіб, половина з яких були дітьми). Герой Радянського Союзу (посмертно, 1990 рік).

Народився в Одесі (можливо Лохвиця) в сім'ї румунського робітника Іона Маринеску, мати — українка.

У 1920–1926 роках навчався в одеській трудовій школі № 36 (нині школа № 105, вул. Пастера, 17), де закінчив 6 класів, після чого став учнем матроса. За старанність і терплячість був направлений в школу юнг, по закінченні якої ходив на суднах Чорноморського пароплавства матросом 1 класу. У 1930 році поступив в Одеський морехідний технікум і, закінчивши його в 1933 році, ходив третім і другим помічником капітана на пароплавах «Ілліч» і «Червоний флот».

У листопаді 1933 року по путівці комсомолу  був спрямований на спеціальні курси командирського складу Робітничо-Селянського Червоного флоту, після закінчення яких його призначили штурманом на підводний човен Щ-306 («Пікша») Балтійського флоту. У березні 1936 року в зв'язку з введенням персональних військових звань О. І. Маринеско отримав звання лейтенанта, в листопаді 1938 — старшого лейтенанта. Закінчивши курси перепідготовки при Червонопрапорному навчальному загоні підводного плавання імені С. М. Кірова, він служив помічником командира на Л-1, потім командиром підводного човна М-96, екіпаж якого за підсумками бойової та політичної підготовки 1940 року зайняв перше місце, а командир був нагороджений золотим годинником і підвищений у званні до капітан-лейтенанта.

У перші дні Німецько-радянської війни підводний човен М-96 під командуванням Маринеско був перебазований в Палдіскі, потім у Таллінн, стояв на позиції в Ризькій затоці, зіткнень з противником не мав.

У квітні 1943 року О. І. Маринеско призначений командиром ПЧ С-13, на якому він прослужив до вересня 1945 року. У першу ж добу походу, 9 жовтня 1944 року, Маринеско виявив і атакував транспорт «Зігфрід» (553 брт). Атака чотирма торпедами з невеликої дистанції не вдалася, по транспорту довелося вести артилерійський вогонь з 45-мм і 100-мм гармат підводного човна. За спостереженням командира, в результаті влучань корабель (водотоннажність якого Маринеско в доповіді завищив до 5000 тонн) почав швидко занурюватися у воду. Насправді ж, пошкоджений німецький транспорт був пізніше відбуксований в Данциг і до весни 1945 року відновлений. За цей похід підводний човен С-13 отримав орден Червоного Прапора.



Вулиця Костя Гордієнка (вулиця Павлика Морозова)

Кость (Костянтин) Гордійович Гордієнко (Головко) (нар. ? — 4 [15] травня 1733, Кам'янська Січ, нині село Республіканець Херсонщини) — кошовий отаман Запорозької Січі, видатний військовий і політичний діяч, який попри особисту неприязнь до Івана Мазепи уклав воєнний союз із Гетьманщиною у війні проти Московщини Петра Першого. Створив та очолив Кам'янську Січ. До 1728 р. очолював Олешківську Січ, сподвижник та співавтор Конституції Гетьмана Війська Запорозького Городового Пилипа Орлика.

Навчався в Києво-Могилянській колегії, пізніше вступив до Війська Запорозького Низового.

Був козаком Платнирівського куреня Запорозької Січі. 12 разів його обирали кошовим отаманом Запорозької Січі. Обіймав цю посаду з грудня 1703 до 27 травня 1706 р., а також з грудня 1707 до квітня 1709. У 1710—1728 рр. — кошовий отаман Кам'янської та Олешківської Січі.

Кость Гордієнко відверто виступав проти московського гніту, відкрито відстоював права й вольності Війська Запорозького перед Петром I, чим заслужив довіру та повагу запорожців.

Попри особисту неприязнь до гетьмана І. Мазепи, котрий неодноразово прагнув його вбити[4], 1709 року підтримав його й разом із запорожцями перейшов на його бік. При зустрічі зі шведським королем Карлом XII Гордієнко виголосив промову латинською мовою. Послідовно виступав за шведсько-український союз та проти наступу царату на козацькі вольності.

Після смерті Івана Мазепи у місті Бендери спільно з Пилипом Орликом брав участь у складанні так званої Бендерської конституції («Конституції Пилипа Орлика», «Договір і постанови між гетьманом Орликом і Військом Запорозьким 1710 року»).

У 1711 році як кошовий отаман брав участь у поході Пилипа Орлика на Правобережну Україну, з метою звільнення України від московської влади. Похід, на жаль, закінчився невдачею.

Після руйнування Кам'янської Січі московською каральною експедицією Шеремєтєва в 1711 р. Кость Гордієнко разом із запорожцями перебрався на територію Кримського ханства (землі у гирлі Дніпра), де осів в Олешках і заснував Олешківську Січ, яку очолював до 1728 р.

З 1729 року не брав участі в політичній діяльності, але своїм авторитетом стримував запорожців від повернення під владу московського царя. І лише після його смерті та поховання в Кам'янській Січі ті зважилися повернутися під імперську руку.



Вулиця Юрія Горліс-Горського (вулиця Мікеріна)

Юрій Горліс-Горський (справжнє ім'я Юрій Юрійович Городянин-Лісовський; псевдонім Горліс-Горський, у підпіллі Залізняк, Горський, Горлиця; 14 січня 1898, Демидівка — зник без вісті 27 вересня 1946, Ауґсбурґ) — український військовий і громадський діяч, старшина Армії УНР, розвідник, письменник.

Народився в Демидівці на Полтавщині.Учасник Першої світової війни. В роки Національної революції — хорунжий Богданівського полку Запорізької дивізії, до якого вступив у віці 20 років.

На початку лютого 1920 р., під час Зимового походу, коли Запорізька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, Юрій занедужав і лишився на лікування в Мотронинському монастирі, де в той час розміщувався штаб полку гайдамаків Холодного Яру. Після лікування мав наздоганяти свою частину, та холодноярівці, яким бракувало старшин з військовим досвідом, переконали його лишитися. Прийняв призначення осавулом 1-го куреня полку гайдамаків.

Ставши зв'язковим уряду УНР, навесні 1922-го, повертається в окуповану більшовиками Україну. Підпільну роботу — під псевдонімом «Горський» — провадив спочатку у Києві, а потім на Поділлі. Та незабаром Юрія було заарештовано. Довелося провести 8 місяців у «тюрподі» Вінницького ГПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 р. звільнили з-під варти.

За завданням українського підпілля Горський дав згоду працювати в агентурному апараті ГПУ. За пізнішим висловом одного з найдосвідченіших керівників Подільського ГПУ Галицького, Горський провалив не одну чекістську операцію. У 1924-му знову арешт. Більшовики «оцінили» антикомуністичну підпільну роботу Юрія на Поділлі 15-ма роками ув'язнення.

У квітні 1932 року, після довгих мандрів Радянським Союзом, перейшов кордон і опинився у Рівному.

У  1932 р. видавництво «Літопис Червоної Калини» надрукувало статтю Горліс-Горського «Холодний Яр», а з наступного числа почалася публікація журнального варіанту його найголовнішого твору — «Холодного Яру» — під назвою «Рік в Холодному Яру» (продовження в 1934 році виходило під назвою «Холодний Яр говорить»). 

Навесні 1942 року прибуває до Рівного. Майже відразу у рівненській газеті «Волинь», яку редагував Улас Самчук, з'являються спогади Горліса-Горського «Їх прийшло дванадцять».

У Львові 26 листопада 1943 р. у православній церкві Святого Георгія він бере шлюб з Галиною Талащук. Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною перебирається до Німеччини й оселяється в таборі для переміщених осіб («Ді-пі») в Новому Ульмі.

У Новому Ульмі Юрій розгортає активну політичну діяльність. Поруч з Іваном Багряним, Борисом Левицьким, Романом Паладійчуком та іншими він засновує Українську Революційно-Демократичну партію (УРДП), проти якої здіймають агітацію деякі члени Закордонних частин ОУН(б). 

Загадково зник 27 вересня 1946 року.


Вулиця Михайла Туган-Барановського (вулиця Муранова)

Михайло Іванович Туган-Барановський (8 (20) січня 1865, с. Солоне, Харківська губернія, Російська імперія (зараз — Україна) —  21 січня 1919, біля станції Затишшя, УНР) — український вчений-економіст. Перший економіст зі Східної Європи, наукові теорії якого визнали зарубіжні вчені різних шкіл і напрямків; один із найкращих знавців кон'юнктурних економічних циклів, автор численних праць з питань теорії вартості, розподілу суспільного доходу, історії господарського розвитку та кооперативних основ господарської діяльності. Генеральний секретар фінансів УЦР (серпень-листопад 1917). Один із фундаторів Української Академії Наук, доктор економіки (1899).

Освіту розпочав у Другій Московській гімназії, продовжив у Першій Київській і закінчив у Другій Харківській. У 1884 вступив на фізико-математичний факультет Харківського університету. Закінчив 1888 екстерном природничо-математичний, здобув ступінь кандидата наук; 1890 і правничо-економічний факультети Харківського університету і доповнював студії у Великій Британії (1892).

З 1893 працював у департаменті торгівлі й мануфактур міністерства фінансів столоначальником.

У 1894 опублікував відому працю «Промислові кризи у сучасній Англії, їхні причини та вплив на народне життя», за яку здобув у Московському університеті ступінь маґістра політичної економії.

У 1895 вступив до Вільного Економічного Товариства (головою з 1896) і брав активну участь на цьому форумі в економічних дискусіях народників і марксистів. Разом з П. Струве став визначнішим прихильником т. зв. леґального марксизму і в 1890-х pp. надрукував низку статей, нерідко полемічного характеру. З 1895 — приват-доцент політичної економії в Петербурзькому Університеті, 1899 звільнений за «вільнодумство».

У 1901–1905 перебував на Полтавщині і брав деяку участь в українському суспільному житті, зокрема в Полтавському земстві. З 1905 вдруге приват-доцент Петербурзького Університету, одночасно професор економічного факультету Петербурзького Політехніки і Комерційного інститутів; також приватного університету Шанявського у Москві (кафедра кооперації). Перед першою світовою війною Т.-Б. співпрацював з М. Грушевським й іншими українськими ученими над підготовкою енциклопедичного довідника «Украинский народ в его прошлом и настоящем», третій том якого, зредагований Т.-Б. і присвячений народному господарству України, не з'явився.

Влітку 1917 повернувся в Україну і як член УПСФ (доти був кадетом) брав активну участь в українському громадському і державному житті; недовгий час (серпень-листопад 1917) був генеральним секретарем фінансів. Т.-Б. відстоював створення власної української валюти; опублікував статтю про усамостійнення українського кооперативного руху, редагував журнал «Українська Кооперація» та очолював Українське Товариство Економістів, брав участь у створенні УАН і в заснуванні Українського Державного Університету в Києві. Очолює створений за його ініціативою 5 грудня 1918 року Інститут з вивчення економічної кон'юнктури та народного господарства; інститут пропрацював до 1922 року. Стає фундатором Демографічного інституту, який з 1 січня 1919 очолив М. Птуха. 28 (15) листопада 1918 року наказом гетьмана Павла Скоропадського Туган-Барановського затверджено на посаді голови відділу соціальних наук. Дійсний член ВУАН (1918), голова соціально-економічного відділення (1919).

Помер раптово у поїзді дорогою до Парижа на станції Затишшя поблизу Одеси від серцевого нападу. Похований в Одесі.


Вулиця Підмонастирська (вулиця Нариманівська) 


Провулок Віри Холодної (провулок Ногіна)
Віра Василівна Холодна (у дівоцтві — Левченко; 5 серпня 1893, Полтава, Російська імперія — 16 лютого 1919, Одеса, Українська Народна Республіка) — видатна українська кіноакторка епохи німого кіно. Знімалася здебільшого у таких жанрах, як драма, мелодрама та короткометражне кіно та під керівництвом режисерів Євгена Бауера, Петра Чардиніна тощо.

Віра Василівна Левченко народилася 5 серпня 1893 року (за іншими даними — 9 серпня того ж року) в українському місті Полтава.
Після смерті дідуся Віри, сім'я переїхала в Москву. Там майбутня акторка поступила у балетне училище Большого театру. Однак, згодом, Віра була вимушена залишити балет через наполягання бабусі, яка була проти такого заняття внучки. Дівчина продовжила вчитися у гімназії. Щоправда, згодом юна Левченко все ж вирішила стати акторкою. 

На випускному вечорі гімназії 1910 року Віра Левченко познайомилася з юнаком — Володимиром Холодним.Згодом, вони покохали одне одного, а вже незабаром одружилися.

З 1914 року знімалася в кінофільмах, перша (епізодична) роль — в екранізації роману Льва Толстого «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. У 1915 році знялася в Євгенія Бауера в картинах «Песнь торжествующей любви» і «Пламя неба». Ці картини зробили її відомою, її називали «королевою екрану». За 4 роки знялася в більш ніж 50 фільмах Є. Бауера, В. Гардіна, П. Чардиніна, В. Висковського, Ч. Сабінського («Миражи», «Жизнь за жизнь», «Тернистый путь славы», «Позабудь про камин, в нём погасли огни», «Молчи, грусть, молчи», «Последнее танго» та ін.)

У лютому 1919 року Віра Холодна застудилася і захворіла на тяжку форму грипу, так звану, іспанку — одну з найстрашніших хвороб XX століття. І вже від цієї ж хвороби 16 лютого того ж року, у віці 25 років, вона раптово померла.



Вулиця Петра Дорошенка (вулиця Островського)

Петро Дорошенко (1627, Чигирин — 19 листопада 1698, с. Ярополче, Московія) — визначний український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького Правобережної України (1665—1676), очільник Гетьманщини (1668—1670). Козацький полковник, учасник Хмельниччини та московсько-української війни. Гетьманування, котре припало на добу Руїни, провів у постійних війнах, як з зовнішніми, так і внутрішніми супротивниками.

Петро Дорофійович Дорошенко народився 1627 в м. Чигирин в родині козацького роду. Завдяки своєму походженню Петро Дорофійович отримав прекрасну освіту – знав латинську та польську мови, письмову грамоту та багато читав.

Ледь не досягши 30 років він стає полковником Прилуцького, а пізніше Черкаського і Чигиринського полків, що входили до війська Б. Хмельницького. Займав високе положення серед оточення гетьмана та вів переговори з польським та шведським урядами. Ще будучи на посаді прилуцького полковника Петро Дорошенко прояв себе як активний учасник російсько – української війни (1658-1659).

Дорошенко був активним противником союзу з Московською державою та в якості чигиринського полковника їздив до Москви для того щоб домогтися скасування деяких пунктів Переяславських статей в 1660 році. В 1663 – 1664 роках Дорошенко стає генеральним осавулом при гетьмані П. Тетері.

10 жовтня 1665 рік –це визначна подія у його житті: Павло Дорофійович стає тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку 1666 року на козацькій раді в Чигирині було підтверджено вибір старшини на його користь.

Будучи гетьманом Петро Дорошенко провів ряд важливих реформ – встановив митну лінію, карбував власну монету, провадив колонізацію незалежних земель, утворив новий Торговицький полк, здійснював заходи по реорганізації внутрішнього життя українських земель.

 В 1667 році укладає військовий договір з Кримським ханством та розпочинає воєнні дії в Галичині, змусивши польський уряд визнати автономію Правобережної України та встановив українсько-польський кордон на річці Горинь.

8 червня 1668 року після вбивства І. Брюховецького його було проголошено гетьманом всієї України. Але ним він пробув недовго. Його супротивники уклали з Москвою Глухівський договір у 1669 році, що змусило Дорошенка на противагу йому підписати союзний договір з Османською імперією та розпочати війну зі ставленником Речі Посполитої М. Ханенком.

Здобувши перемогу у 1672 році було укладено Бучацький мирний договір, який Москва розцінила як можливість захопити Правобережжя.

Через його союз з Османською імперією, авторитет Петра Дорошенка серед населення почав стрімко падати і розчарувавшись у політиці свого союзника він вирішує зректися булави на користь Івана Сірка.

Після зречення з гетьманства Дорошенко оселився в м. Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679-1682 роках Дорошенко був призначеним вятским воєводоюта мешкав беспосередньо у Вятці.

Помер 19 листопада 1698 року на 71-му році.


Провулок Павла Бобровського (провулок Островського)

Бобровський Павло Павлович (28 грудня 1860 (8 січня 1861) Полтава, Полтавська губернія, Російська імперія —  після 1944 — військовик, контррозвідник, мандрівник, благодійник, засновник міжнародного народознавчого відділу Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства.

Навчався у Петровській Полтавській воєнній гімназії, котру закінчив 1877 року. 1879 року закінчив Павловське піхотне військове училище (Санкт-Петербург). Після випуску призначений до 9-ї артилерійської бригади. На 1890 рік у званні штабс-капитана 9-ї артилерійської бригади.

Затим закінчив Миколаївську військову Академію Генерального штабу (1894). 1902 року закінчив офіцерську артилерійську школу. Підполковник 34-ї артилерійської бригади. Полковник (по відставці 1907).

Майже 30 років присвятив військовій службі. Мав численні нагороди та відзнаки (ордени Св. Станіслава 2, 3 ст., Св. Анни 3 ст.)Багато подорожував за кордоном. Подорожі, пов'язані зі службою, надали можливість відвідати чимало країн, звідки П. Бобровський привіз значну кількість цінних експонатів: із Єгипту — 244 од., з Китаю — 513 од., з Японії — 220 од., із Судану та Нубії — 152 од., з Індії — 151 од., із Середньої Азії — 151 од., із Туреччини — 284 од., із Персії — 231 од. Деякі країни він відвідував неодноразово.

Від початку військової кар'єри захопився колекціонуванням, перейнявся ідеєю фундатора Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства Михайла Олеховського про створення у Полтаві «зібрання класичних старожитностей». Експонати до музею надходили більше 20 років (1894–1917). За цей час Павло Бобровський подарував понад 4,5 тис. предметів, близько третини з яких належали до художніх виробів релігійного призначення класичних стародавніх цивілізацій, а також мусульман, буддистів, християн-коптів, юдеїв, арабів, персів, ряду народів Кавказу та ін.

Воював у частинах Збройних сил Півдня Росії та Російській армії до евакуації Криму. Евакуювався із Севастополя на кораблі «Інкерман». У еміграції в Сирії, член Товариства офіцерів-артилеристів.



Вулиця Пилипа Орлика (вулиця Парижської Комуни)

Пилип Орлик (11 (21) жовтня 1672, Косута (Вілейський р-н Мінської обл. Білорусь) — 24 травня 1742, Ясси) — український політичний, державний і військовий діяч, Генеральний писар (1702-1709), Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), поет, публіцист. Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично — козацького суспільного договору.

Навчався в єзуїтській Віленській академії, 1694 закінчив Київський колегіум. 1698–1700 працював писарем у канцелярії митрополита Київського, Галицького та всієї Малої Росії Варлаама Ясинського. З 1700 року по 1706 рік перебував на посаді старшого військового канцеляриста, а згодом – управляючого справами Генеральної військової канцелярії. 

1707 році  П. Орлик став генеральним писарем в уряді гетьмана І. Мазепи.

Підтримував І. Мазепу в його намаганні створити спілку за участю Польщі та Швеції для унезалежнення України від влади російського царя Петра I. 

Після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 і смерті І. Мазепи Орлик був обраний на козацькій раді у Бендерах (Молдова) гетьманом Війська Запорозького (16 квітня 1710). Тоді ж між ним і козацькою старшиною було укладено угоду під назвою "Пакти і Конституції законів, вольностей Війська Запорозького".

Протягом наступних 4-х років намагався з допомогою військових походів та дипломатичних заходів поширити свою владу на Правобережну Україну та Лівобережну Україну. На посаді гетьмана уклав союзні договори зі Швецією (1710), Османською імперією та Кримським ханатом (1711, 1712). Дипломатичні заходи Орлика сприяли тому, що Османська імперія оголосила війну Російській державі. За Прутським трактатом (22 липня 1711 рік) між цими державами російський цар Петро I мав вивести свою армію із Правобережжя, яке переходило під владу українського гетьмана Орлика. Однак на перешкоді цьому стала позиція Речі Посполитої. 

1714 року Орлик переїхав до Швеції, 1720 року – Австрії, а згодом – Чехії. З 1734 року жив у Салоніках, потім – у Молдові. Перебуваючи в політичній еміграції, Орлик шукав підтримки у таких держав, як Австрія, Англія, Папська держава, Голландія, Данія, Польща, Пруссія, Франція та ін., з метою відновлення своєї влади над Українською козацькою державою. 

Орлик був добре освіченою людиною, знав польську, російську, латинську, французьку, італійську, шведську, німецьку, болгарську, сербську мови. Він – автор багатьох поезій, а також книг "Алкід російський" (1695) та "Гіппомен Сарматський" (1698), присвячених І.Мазепі й І.Обидовському. Орлик також відомий як автор політичних маніфестів та "Щоденника подорожнього" (1720–1732). 


Вулиця Віктора Андрієвського (вулиця Петровського)

Віктор Никанорович Андрієвський (11 листопада 1885, Полтава — 15 вересня 1967, Дорнштадт, ФРН) — громадський діяч, публіцист та педагог.

Закінчивши природничий факультет Київського університету (1907) з 1909-го викладав хімію і товарознавство в Полтавському комерційному училищі.

Співпрацював з часописами «Рідний край», «Сніп», «Літературно-науковий вістник».

Від 1912 р. член «Громади». В 1913–1916 рр. — гласний Полтавського губернського земства. У 1917 р. обраний гласним Полтавської міської думи, а також членом правління губернського учительського союзу.

Співзасновник УДХП (1917), в 1917–1918 — Полтавський губернський комісар народної освіти. Брав участь у реорганізації нижчої школи започаткувавши курси українознавства.

З приходом у 1919-му році до влади більшовиків змушено залишив Полтаву та виїхав до Галичини, де керував проддепартаментом Державного секретаріату ЗУНР.

З 1920 р. на еміграції в ЧСР — працював у культурно-просвітницьких організаціях в таборах для інтернованих у містах Ліберець та Яблонець-над-Нисою. Від 1922 — директор гімназії та референт з культури української громади в Каліші. В червні 1941 був обраний другим заступником голови Українського Національного Комітету у Кракові .

У повоєнні роки мешкав у Німеччині де займався публіцистикою.




Провулок Романа Шухевича (провулок Піонерський)

Роман Шухевич (30 червня 1907, м. Львів — 5 березня 1950, с. Білогорща, нині у складі м. Львова) — український політик і державний діяч, військовик. Член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів. Командир з боку українців українського військового підрозділу «Нахтігаль» у складі іноземних легіонів Вермахту (1941–1942). Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії, голова Секретаріату Української головної визвольної ради (1943–1950). Борець за незалежність України у XX сторіччі.

Роман Осипович Шухевич народився 7 липня 1907 року в містечку Краковець, на Галичині у родині судді. За іншими даними він народився 30 червня 1907 року.

Навчався у Народній школі в Кам'янці Струмиловій в 1913-1917 роках. Досягнувши 10-річного віку вступає до Львівської гімназії де здає так званий іспит зрілості. Будучи ще досить юним Роман цікавиться питаннями націоналістичного спрямування та ходить на різноманітні спортивні секції. Залучився до роботи в молодіжному угрупуванні української військової організації (УВО).

В 1925 році Роман Шухевич став повноправним членом УВО. А через рік, 14 вересня 1926 року його приймають до Львівської Політехніки (Львівського Політехнічного Інституту), який Роман закінчив з успіхом у 1931 році. Паралельно з цим він закінчує спеціальні курси для військових старшин (офіцерів).

В 1929 році Роман Осипович вступив до ОУН, будучи одним із перших її членів та займав там довгий час пост бойового референта Крайової Екзекутиви ОУН.

В 1930 році Роман Шухевич вирішує одружитись на дочці священика Наталії Березинській, яка народила йому сина Юрія та дочку Марію.

В 1934 році через свою діяльність потрапляє до концтабору в Березі Картузькій, а з нього до польської тюрми.

Вийшовши з ув'язнення Роман Шухевич бере активну участь в організації «Карпатської Січі» та стає одним з її керівників. Починаючи з 1940 року веде активну боротьбу із фашистськими військами, захищаючи Закарпатську Україну.

В 1939-1940 роках Роман Шухевич виконує роль референту зв'язку з українськими землями в СССР. В 1940-1941 роках він стає Крайовим Провідником на Західних Окраїнах Українських Земель і членом Революційного Проводу ОУН.

За його сприяння в 1940 році було організовано Український Легіон, який він і очолив.

В червні 1941 року – Львівським управлінням НКВД було закатовано 5450 львів'ян, в тому числі і Юрія Шухевича, рідного брата Романа. Починаючи з 1943 року Роман Шухевич займає посаду Головного Командира УПА під псевдонімом Тарас Чупринка. Вже в травні того ж року за рішенням Проводу ОУН, Роман Шухевич стає Головою Бюра Проводу ОУН.

В липні 1944 року, Роман Шухевич відомий під псевдонімом Лозовський стає Головою Генерального Секретаріату УГВР. Коли з ув'язнення повернувся Степан Бандера на пост провідника ОУН, Шухевич обійняв пост Голови Проводу ОУН на Українських Землях.

В періоді 1943-1950 років Роман Шухевич керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів.

5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою з озвірілими московськими загарбниками в Білогорщі біля Львова.


Вулиця Саші Путрі (вулиця Плеханова)

Олександра Євгеніївна Путря (2 грудня 1977, Полтава, УРСР, СРСР — 24 січня 1989, Полтава, УРСР, СРСР) — українська (радянська) художниця, яка в дитячому віці створила велику кількість творів мистецтва, що згодом отримали широке висвітлення.

Олександра Путря народилась 2 грудня 1977 року в Полтаві в родині художника Путрі Євгенія Васильовича та викладачки у музичному училищі Путрі Вікторії Леонідівни. В дитячому садку Олександра не навчалась, батько-митець надавав перевагу домашньому вихованню, хоча початково і не надавали особливого значення захопленням дочки. З юного віку Олександра захопилась культурою Індії.

Перші художні роботи Олександра Путря почала малювати в три роки.

За життя Олександра створила 2279 робіт — 46 альбомів з малюнками, шаржами та віршами, чеканки, вишивки, дрібні вироби з пластиліну, саморобні шиті іграшки, вироби з намистин і кольорового каміння, випалювання по дереву.

У 5-річному віці Олександрі був поставлений діагноз — лейкемія.Від неї вона і померла в 11-річному віці.

Після смерті Саші Путрі виставки її малюнків експонувалися більше ніж в 50 країнах світу.



Вулиця Героїв Крут (вулиця Правди)

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) або 17 (30) січня 1918 року біля залізничної станції Крути, за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 18 км на схід від Ніжина. Одночасно з ним у Києві розпочалося третє більшовицьке повстання, яке змусило у вирішальний момент розвернути підкріплення, направлене на цей напрямок, на його придушення.

Українське військове командування очікувало основний наступ більшовиків не з напрямку Бахмача, а з полтавського напрямку, тому саме туди скерувало свіжі та найбільш боєздатні підрозділи чисельнітю 500 вояків, а натомість до ст. Крути відправлено 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи.

Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько 500—600 вояків.

Бій під Крутами був успішним для оборонців української державності — наказ командування було виконано, стрімкий наступ ворога було зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Берестейський мирний договір, який врятував молоду українську державність.

Сучасників особливо вразило поховання 27 юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і були ними страчені. На похороні в Києві біля Аскольдової Могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам'яті тридцяти».

Бій став важливою частиною української історичної пам'яті, а через заборону теми в радянський час і мало надійної інформації (серед головних джерел довгий час була праця Д. Дорошенка «Історія України. 1917—1923», написана 1930 року в Берліні, яка містить чимало перекручень) він обріс міфами, чимало з яких популярні й донині.


Вулиця Юрія Тимошенка ("Тарапуньки") (вулиця Примакова)

Юрій Трохимович Тимошенко (сценічний псевдонім Тарапунька;2 червня 1919, Полтава, УНР — 1 грудня 1986, Ужгород, УРСР) — український радянський актор, артист розмовного жанру. Народний артист УРСР (з 1960), лауреат Сталінської премії (1950).

1937 року закінчив школу № 3; 1941 — Київський театральний інститут. На естраді з 1940.

Під час радянсько-німецької війни виступав разом з Юхимом Березіним на фронті в складі ансамблю пісні й танцю Південно-Західного фронту. Спочатку виступали в образах кухаря Галкіна (Березін) та банщика Мочалкіна (Тимошенко).

Після війни з 1946 в Українській республіканській естраді (з 1959 року — Укрконцерт). У серпні 1946 на Всесоюзному конкурсі артистів естради першої премії удостоєно киян Є. Березіна і Г. Тимошенка (розмовний жанр)

1950 року отримав Сталінську премію за роль солдата Костянтина Зайченка у фільмі «Падіння Берліна». Певний час виконував монологи під прізвиськом Бублика, аж поки Олександр Довженко не запропонував йому прізвисько міліціонера Тарапуньки. Назва пішла від річки Тарапуньки в Полтаві, де Тимошенко провів своє дитинство. Березіну запропонували псевдонім Штепсель, бо він виконував у той час образ електромонтера. Цей дует був популярним протягом 40 років, його екранізовано також і в кіно.

Був одружений з Ольгою Кусенко та Юлією Пашковською. Нагороджений чотирма орденами, а також медалями.

Помер від серцевого нападу під час гастролей. Похований в Києві на Байковому кладовищі.


Вулиця Анатолія Кукоби (вулиця Пролетарська)

Кукоба Анатолій Тихонович (8 листопада 1948, Полтава — 17 січня 2011, Полтава) — радянський та український політик. Останній голова виконавчого комітету Полтавської міської ради за часів СРСР та перший Міський голова Полтави часів незалежності.

Народився в м. Полтаві, в робітничій сім'ї. Навчався в Полтавській загальноосвітній школі № 2. Закінчив Полтавський інженерно-будівельний інститут, інженер-будівельник. Трудову діяльність розпочав робітником. Після закінчення інституту та служби у Збройних силах працював майстром, інженером, начальником будівельної організації. З 1977 р. перебував на виборних посадах у місцевих органах влади, де здебільшого вів питання капітального будівництва.

У квітні 1990 р. очолив Полтавську міську раду. Обіймав посаду протягом п'яти каденцій (1990, 1994, 1998, 2002, 2006 рр.). Попри поширену помилку, він не є міським головою, що 5 разів обирався на посаду. У 1990 та 1994 роках Анатолій Кукоба обирався головою Полтавської міської ради, голосуванням депутатів, відповідно до Закону УРСР «Про міську, районну в місті Раду депутатів трудящих Української РСР» а в 1998, 2002 та 2006 роках — міським головою (згідно з новим законом «Про місцеве самоврядування в Україні»). Народний депутат України 4 і 5 скликань, голова Полтавської обласної державної адміністрації




Провулок Родинип Іваненків (провулок Пролетарський)

Дмитро Олексійович Іваненко (1859, село Китайгори, нині Великий Кобелячок Новосанжарського району Полтавської області — 1 січня 1943, Свердловськ, нині Єкатеринбург, Росія) — український і російський письменник, журналіст.

Від 1889 року — редактор неофіційної частини газети «Полтавские губернские ведомости». Завдяки Іваненку газета стала щоденною й набула громадсько-літературного спрямування.

Редактор газет «Полтавський вісник» (1902—1907), «Полтавский голос» (1907—1915).

Потім (за радянської влади) викладав українську та російську літератури в трудовій школі.

Батько дитячої письменниці Оксани Іваненко та фізика Дмитра Іваненка, дід дитячої письменниці Валерії Іваненко.

Автор театральних рецензій, статей, фейлетонів, сатиричних віршів.

Опублікував книгу вражень від поїздки в Москву «Літній відпочинок» («Летний отдых», 1899) та «Нотатки й спогади» («Записки и воспоминания», 1888—1908), присвячені історії громадського та культурного життя Полтави від 1888 до 1908 року.

Написав історичну повість для дітей «Івась Хмельниченко» (1928).


Оксана Дмитрівна Іваненко (31 березня (13 квітня) 1906, Полтава — 17 грудня 1997, Київ) — українська дитяча письменниця та перекладачка. Мати дитячої письменниці Валерії Іваненко.

Народилася 31 березня (13 квітня) 1906 року в Полтаві.

Дочка журналіста та письменника Дмитра Олексійовича Іваненка і вчительки Лідії Миколаївни Іваненко, сестра фізика-теоретика Дмитра Іваненка.

У 1926 році закінчила факультет соціального виховання Харківського інституту народної освіти, у 1931 році — аспірантуру при Українському науково-дослідному інституті педагогіки, керувала секцією дитячої літератури у Київській філії цього інституту. Була вихователькою в дитячій колонії імені Горького під керівництвом Антона Макаренка.

У 1932–1939 працювала у видавництві «Молодий більшовик», у 1947–1951 роках — у журналі «Барвінок». У 1939–1957 роках мешкала у Києві в будинку письменників Роліті.

Померла в Києві 17 грудня 1997 року. Похована на Байковому кладовищі.

 



Дмитро Дмитрович Іваненко (16 (29) липня 1904, Полтава — 30 грудня 1994) — український фізик-теоретик, автор протон-нейтронної моделі атомного ядра.

Народився у Полтаві 16 липня (за старим стилем) 1904 у сім'ї журналіста і письменника Дмитра Олексійовича Іваненка і вчительки Лідії Миколаївни Іваненко. Молодша на два роки сестра Оксана — знана українська дитяча письменниця і перекладачка.

 1920 закінчив Полтавську гімназію.Після школи, в 1920—1923 роках, навчався в Полтавському педагогічному інституті, потім — в Харківському університеті. Одночасно викладав фізику і математику в трудовій школі. З 1923 по 1927 рік продовжував навчання в Ленінградському університеті.

 Деякий час працював у Полтавській астрономічній обсерваторії. У 1929—1931 роках займав посади завідувача теоретичного відділу Українського фізико-технічного інституту в Харкові, завкафедри теоретичної фізики Харківського механіко-машинобудівного інституту, професора Харківського університету. Стипендіат стипендії імені Стєклова Академії наук СРСР.

З 1931 по 1935 рік працював у Ленінграді старшим науковим співробітником Ленінградського фізико-технічного інституту, потім — завідувачем кафедри фізики Ленінградського педагогічного інституту імені М. В. Покровського. Одночасно, в 1932—1935 роках займався редакторською діяльністю в Ленінградському відділенні Державного техніко-теоретичного видавництва. Під редакцією та з коментарями та примітками Дмитра Дмитровича Іваненка вперше російською мовою вийшли збірки робіт і книги класиків сучасної фізики — Луї де Бройля, Вернера Гейзенберга, Поля Дірака, Ервіна Шредінгера, Арнольда Зоммерфельда, Артура Еддінгтона та інших.

28 лютого 1935 року вчений був заарештований. 4 березня 1935 засуджений «особливою трійкою» НКВС на три роки. Як «соціально небезпечний елемент» направлений у Карагандинський виправно-трудовий табір, але майже через рік, 30 грудня 1935 року, табір йому був замінений до кінця строку засланням до Томська. Сам Дмитро Дмитрович вважав, що його врятував Микола Іванович Вавилов.

У засланні Д. Д. Іваненко викладав на кафедрі теоретичної фізики Томського університету, був професором, завідувачем кафедри. Потім, в 1939—1940 роках — завкафедри теоретичної фізики Свердловського університету. 25 червня 1940 року в фізичному інституті Академії наук СРСР Дмитро Дмитрович захистив докторську дисертацію за темою «Основи теорії ядерних сил». Після захисту дисертації, у тому ж 1940 році, вченому дозволили повернутися у Київ, де він також очолив кафедру теоретичної фізики у Київському державному університеті імені Тараса Григоровича Шевченка.1943 року Іваненка запрошують на посаду професора фізичного факультету Московського державного університету, де він працював до останніх років свого життя.

З 1944 року за сумісництвом завідував кафедрою фізики Тимірязєвської сільськогосподарської академії, де керував роботами з використання атомної науки в біології і сільському господарстві. Однак після відомої серпневої сесії ВАСХНІЛ 1948 року і початку боротьби з «метафізичним напрямом в біології» був звільнений з академії. У 1950—1960 роках продовжив роботу в цьому напрямі вже як науковий співробітник Інституту природознавства і техніки АН СРСР.

Помер 30 грудня 1994 року в Москві.

 

Валерія (Воля) Володимирівна Іваненко (25 грудня 1926, Харків — 8 листопада 1968, Київ) — українська письменниця, перекладачка.

Зростала Воля у творчій родині батько — редактор видавництва, мати — відома письменниця Оксана Іваненко, дід — письменник та журналіст Дмитро Іваненко. У 1939—1957 рр. мешкала в будинку письменників Роліт. Навчалася на біологічному факультеті Київського університету, який у 1951 закінчила.З 1952 почала викладати у Київському університеті. У1953 році трапилось нещастя: вона важко захворіла. Спочатку відмовили ноги, потім руки. Вивчає болгарську мову, робить переклади художніх творів з болгарської. Маючи великі знання з біології, зоології, гідробіології, іхтіології, Валерія Іваненко починає обдумувати сюжети майбутніх оповідань для дітей, береться до нової праці. В 1960 році виходить у світ перша книжка Валерії Володимирівни «Де вони блукають». За нею — «Хатинка в морі», «Оленятко». Дивна чистота мови, образність, наукова точність характерні для творів письменниці. Всі вони про любов до природи, про пізнання її мудрих віковічних законів, невичерпний світ її несподіваних чудес.







Вулиця Бузкова (вулиця Профінтерну)


Вулиця Олександра Білаша (вулиця П'ятирічки)

Олександр Іванович Білаш (6 березня 1931, Градизьк, Глобинський район, Українська СРР — 6 травня 2003, Київ, Україна, Україна) — український композитор жанрів класичної та популярної музики, Народний артист СРСР, Герой України, Лауреат Шевченківської премії.

Народився 6 березня 1931 року в Градизьку (нині Глобинського району Полтавської області України) в музичній сім'ї: мати — Євдокія Андріївна — вважалася першою співачкою на сільських сходинах, а батько — Іван Опанасович — грав на балалайці, на гітарі і взагалі на всьому, що потрапляло до його рук.

 У 1946 році намагався вступити до Полтавського музичного училища, проте не був прийнятий «через відсутність музичного слуху». Рік навчався в Київській музичній вечірній школі, де музику викладали брати Георгій і Платон Майбороди. Розвантажував вагони на вокзалі, підробляв у школах, грав в ресторанах.

 У 1948—1952 роках навчався в Житомирському музичному училищі ім. В. С. Косенка. У 1957 році закінчив Київську консерваторію (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського) по класу композиції у М. М. Вілінського.

 У 1956—1961 роках — викладач теорії музики Київського педагогічного інституту ім. М. Горького (нині Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова). Найбільш відомий як автор пісень (близько 500). Автор романсів, балад, опер, оперет, ораторій і музики до кінофільмів.

 Автор 9-ти поетичних збірок, в тому числі «Мелодія» (1977), «Мамине крило» (1999), «Шурась» (2001). У 1976—1994 роках — голова правління Київської організації Спілки композиторів України. З 1968 року — заступник голови правління Спілки композиторів Української РСР. Член Спілки письменників України (2000) .З 1992 року — член Комітету з Державних премій України ім. Т. Шевченка при Кабінеті Міністрів України. Один із засновників Українського фонду культури.

Помер 6 травня 2003 року в Києві після інсульту. Похований на Байковому кладовищі.


Вулиця Федора Жученка (вулиця Путилівська)

Федір Іванович Жученко (? — 1709) — полковник полтавський Війська Запорозького. Представник старовинного козацького роду Жученків, з покозачених шляхтичів.

Згідно реєстру 1649 року значився козаком 1-ї сотні ППВЗ. В липні 1659 р. вперше призначений полковником. На чолі полку брав участь у військовій кампанії Хмельниченка, залишився вірним гетьману після Чуднівської угоди, на відміну від більшості лівобережних полковників восени 1660-го — навесні 1661-го не визнав зверхність над Лівобережжям московського царя О. Михайловича. У квітні того ж року відмовився від участі в обранні Сомка на гетьманство, зоставшись під булавою Ю.Хмельницького, після остаточної поразки останнього повернувся до Полтави. З травня 1670-го, після поразки полтавського козацтва у двобоях із московсько-сіверськими силами, Жученко, склавши присягу царю та Ігнатовичу, знову опинився на полковницькому уряді змістивши Кублицького. 1672-го року за гетьмана Самойловича Федіра Івановича позбавлено звання на користь Дем'яна Гуджола. 1676-го брав участь в Чигиринській виправі, під час боїв за місто був поранений. Недовго полковував 1679го, на довший термін обирався після Коломацьких статей (1687—1691). Учасник Кримських походів 1687 і 1689 рр.

Як і переважна більшість тогочасної старшини південних полків, що дотримувались схожих з січовиками поглядів, перебував в опозиції до Мазепи, котрий на той час завзято проводив промосковську політику. Зрештою гетьман позбавив Жученка посади призначивши полковником у Полтаві слухняного вихреста Герцика. Формальним приводом стала судова справа (серпень 1691-го) щодо втрати коней під час останнього Кримського походу.

Полишивши службу зберігав свій вплив через зятів — генерального писаря Василя Кочубея та полковника Івана Іскру, за котрих він видав заміж своїх дочок Любов та Параску відповідно.

Ще за Самойловича отримав у володіння Жуки, для Покровської церкви у котрих пожертвував дзвін (1704).


Вулиця Василя Симоненка (вулиця Радгоспна)

Василь Андрійович Симоненко (8 січня 1935, с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область — 13 грудня 1963, Черкаси) — український поет і журналіст, шістдесятник.

Народився 8 січня 1935 року у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. 

Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив уБіївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях, до яких доводилось йти 9 км в один бік. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях із золотою медаллю в 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету. Водночас із Симоненком навчалися Юрій Мушкетик, Микола Сом, Валерій Шевчук, Борис Олійник. Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії.

Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини» (очолив відділ пропаганди), пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області.

Напровесні 1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді. Так з'явилася ініціативна група, яка ставила своєю метою об'єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»). Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї Батьківщини («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції «Ім. Тараса Шевченка» (Сміла). На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета.

 З весни 1963 хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.

 Помер у ніч проти 14 грудня 1963 року у віці 28 років.



Провулок Миргородський (провулок Радгоспівський)


Подільський узвіз (Радянський провулок)


Провулок Михайла Амвросимова (2-й Радянський провулок)

Михайло Амвросимов (Афросимов; н. бл. 1760 — 1825) — російський та український архітектор.

Амбросимов Михайло народився 1790 року у Петербурзі. Служив у Преображенському полку, з 1797 року — вчитель архітектури і арифметики. У 1798 році — помічник архітектора у Конторі міських будівель. З 1799 року викладав сільську архітектуру у Школі землеробства. 1802 з Петербурга переїхав до Полтави, де 23 роки працював губернським архітектором і керував губернською креслярнею. За своїми проектами А. здійснив реконструкцію Полтави і багатьох повітових міст, збудувавши чимало будинків за типовими проектами; брав участь у створенні ансамблю Круглої площі і монумента Слави в Полтаві на ознаменування Полтавської битви 1709.

За сімейними обставинами переїхав до Воронежа, де також обіймав посаду губернського архітектора. Незабаром за клопотанням губернатора Репніна-Волконського повернувся у Полтаву, де очолював місцеву креслярню.

Працював у стилі української ампірної архітектури. Амбросимов Михайло створив генеральний план міста у 1803 та 1805 роках. Керував забудовою Круглої площі. Проект Монумента Слави на Круглій площі 1804, здійснений у 1805-1811 роках за участю.


Вулиця Михайла Драгоманова (вулиця Радянської Армії)

Михайло Петрович Драгоманов (використовував псевдоніми Толмачев, Українець, М. Кузьмичевський, П. Кузьмичевський, Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Петрик, Чудак, М. Т—ов та ін.; 6 (18) вересня 1841, м. Гадяч, Полтавщина — 20 червня (2 липня) 1895, м. Софія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, засновник українського соціалізму, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки, Михайла Косача й Оксани Драгоманової. Батько Світозара Драгоманова, Лідії Шишманової, Аріадни Труш, тесть — Івана Шишманова та Івана Труша. Визначний ідеолог українців-автономістів.

Народився у м. Гадячі, нині районний центр Полтавської області, Україна (тоді Полтавська губернія, Російська імперія). Батьки Михайла Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби…» — згадував пізніше М. Драгоманов.

У 1849–1853 навчався у Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом.

Продовжив навчання у Полтавській гімназії (нині Полтавська школа № 3).Восени 1859 вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Тут у нього з'являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у студентському середовищі.

1863 — став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 1870-х рр., з'явилися нові, «молоді» Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням».

З середини 1860-х років становлення М. Драгоманова як ученого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У тодішніх роботах М. Драгоманова — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання.

1870 — Київський університет відрядив М. Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів.

Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М. Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року через Галичину й Угорщину він вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети.

Восени 1876 М. Драгоманов створив у Женеві громадсько-політичний збірник «Громада». Було видано 5 томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і прагнення до свободи та рівності серед світової спільноти.

З другої половини 1880-х рр. М. Драгоманова запрошували до співпраці ряд провідних видань Галичини.

В Емському указі 1876 р., скерованому проти української мови та українофілів, вказувалося на необхідність вислання М. Драгоманова і П. Чубинського як небезпечних агітаторів. На підставі Емського указу було ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців разом з М. Драгомановим з Київського університету. У 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Драгоманов зачитав доповідь La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe («Українська література, заборонена російським урядом»), у якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови та культури.Прочитавши цю доповідь, що вийшла окремою брошурою, Карл Маркс підкреслив у тексті такі слова: «Тарас Шевченко — син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета».

1889 — запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія, тоді Князівство Болгарія), де працював до своєї кончини.

Помер і похований у Софії.



Провулок Микитський (провулок Радянської Армії)


Вулиця Революції Гідності (вулиця Революційна)

Революція гідності(також Київський Майдан, Майдан у Києві, Євромайдан та Єврореволюція) — політичні та суспільні зміни в Україні з 30 листопада 2013 до лютого 2014 року, викликані протестом громадян України проти протиправного розгону мирної акції студентів та громадських активістів, яка розпочалася 21 листопада 2013 як спротив проти відходу політичного керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу на Європейську інтеграцію та подальшою відмовою від цього курсу (див. «Євромайдан»). Одними з головних причин протестів стали надмірна концентрація влади в руках Віктора Януковича та його «сім'ї», небажання народу України миритись із перетворенням країни не лише де-факто, але і де-юре на одну з колоній Росії.

 



Вулиця Паїсія Величковського (вулиця Свердлова)

Святий Преподобний Паїсій Величковський народився 21 грудня 1722 року в ПолтавіЖиття Святого Преподобного Паїсія Величковського в родині українського священика Івана Величковського та його дружини Ярини. В Святому Хрещенні отримав ім'я Петро.

 Хлопчик виховувався в глибоко побожній православній родині, адже його прадід, дід, батько і брат були священнослужителями Полтавського Свято-Успенського Собору. Бабуся була настоятельницею Покровського жіночого монастиря, а мати на схилі років теж прийняла постриг в цьому монастирі з іменем Юліанії.

У чотирирічному віці Петро втрачає батька і весь тягар виховання лягає на матір. Ще з дитинства хлопчик мав лагідний і в той же час твердий і незалежний характер. Людські кривди він сприймав як свої власні та вже тоді прагнув до особистої свободи.

В сім років мати віддала його до соборної школи, але він провчився там лише два роки й вирішує зайнятися самоосвітою. Згодом він багато читає крім Святого Письма, твори Іоанна Златоуста та Єфрема Сірина та книги про аскетичні подвига пустельників. Вже тоді в Петра з'явився потяг до чернечого життя.

Коли йому виповнилось 13 років, помер брат Іван — настоятель Успенського собору міста Полтави і мати вирішила йти з ним до Києва та просити Митрополита Рафаїла (Заборовського) залишити місце брата за Петром. Митрополит прийняв їх лагідно, відразу ж проекзаменував Петра, залишився ним задоволений і видав йому грамоту на Полтавську протопопію, але за умови закінчення Києво-Могилянської академії.

Згодом він став слухачем молодшого відділення академії. Це були якраз ті роки, коли там навчався майбутній видатний український філософ – Григорій Сковорода, який був однолітком Петра. Свій життєвий шлях вони також закінчили 1794 року.

У стінах духовної школи Петро подружився з однодумцями й вони, збираючись разом проводили час в душевних розмовах про чернецтво, пустинножительство, присягаючись один одному не постригатися і не жити в багатих монастирях.

Петро став відвідувати дуже багато київських святинь, особливо Печерську лавру. Навчаючись у третьому класі академії, він ходив у Китаївську пустинь і просився в ченці. Запросивши до келії, настоятель скиту тричі просив Петра сісти на стілець, однак той залишався стояти біля дверей. З погляду настоятеля це було недосконале смирення. Він пояснив молодому спудею, що в його душі не видно й сліду чернечого улаштування, ані послуху, ані покірності і що справжній чернець на всі докори має відповідати: «Пробач, отче святий, согрішив». Довелося повертатися в академію, але в майбутньому преподобний не раз розповідатиме про це, як про належний урок для послуху.

Восени 1739 року Петро залишає академію і відправляється на батьківщину Преподобного Антонія Печерського до Любечського Антоніївського монастиря.

6 серпня 1741 року у Медведівському Свято-Миколаївському монастирі (тепер Черкаська область) він прийняв постриг з іменем Парфеній, проте братія, немовби помилково, почала називати його Платоном. Спроби змінити це за допомогою ігумена ні до чого не призвели і він так і залишився Платоном.

Невдовзі цей давній козацький монастир був закритий уніатами і монах Платон опинився в Києво-Печерській лаврі, де йому дали послух гравера і різчика в майстерні.

Згодом живе у Молдововлахійському Трейстенському скиті, скиті Керкул, після чого, влітку 1746 року, прибуває на Афонську гору. Обійшовши всю гору, він не знайшов для себе наставника та став подвизатися сам. На четвертий рік його подвижництва до Афону приїхав молдавський старець Василій і на прохання Платона старець Василій постриг його в схиму з іменем Паїсій та порадив створити монастир.

До Паїсія стали приходити нові подвижники. В основному вони були виходцями з Молдавії, Волощини та України.

У 1758 р. після 12-літнього перебування на Афоні Паїсій був рукоположений в ієромонахи.

Безперервне розширення обителі й різноманітні гоніння змусили отця Паїсія покинути Святу Гору. 1763 року він із 64-ма монахами покинув Афон і знайшов пристановище на Буковині, поблизу Драгомирни, у монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від Молдавського Митрополита на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя Святителя Василія Великого і Федора Студита.

На першому місці у низ завжди стояло Богослужіння. Братія співала на два кліроси: правий – слов'янською мовою, лівий – молдавською. Також вони займалися господарством та працювала на полі.

Понад двадцять років перебував отець Паїсій у Драгомирні, але коли закінчилася російсько-турецька війна вимушений був переселитись разом із братією в Секуль. Тут Паїсій Величковський взявся влаштувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак указом Митрополита, отець Паїсій став ще й настоятелем в сусідньому Нямецькому монастир, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. У новому монастирі він влаштував лікарню-шпиталь і притулок.

В 1793 р. у Москві було видано слов'янською «Добротолюбіє» в перекладі Паїсія Величковського.

В 1794 році старець Паїсій, прийняв Святе Причастя та, не назвавши імені свого наступника й віддаючи все на волю Божу, спочив у Бозі 28 листопада 1794 року на 72-му році життя.

Похований в головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. Канонізований Православною Церквою в 1988 році.


Провулок Петра Ротача (провулок Соколова)

Ротч Петро Петрович (24 січня 1925 хутір Калениківщина Талалаївської волості Роменського повіту на Полтавщині, нині у складі с. Слобідка Талалаївського району Чернігівської області України— 13 червня 2007 Полтава) — український поет і літературознавець. Член Національної спілки письменників України з 1992 року. Лауреат обласної літературно-мистецької премії імені Панаса Мирного (2000). Нагороджений Грамотою Полтавського фонду імені С. Петлюри «За жертовну діяльність на ниві української культури» (1995). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 1993). Почесний член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (1998).

Народився на хуторі Калениківщина Талалаївської волості Роменського повіту на Полтавщині (що нині у межах с. Слобідка Талалаївського району Чернігівської області), у селянській родині.

Перші його вірші були надруковані у районній газеті коли йому було лише 15 років.

Сімнадцятирічним, 1942 року, був вивезений на роботу до Німеччини, де, як «остарбайтер», працював до звільнення у 1945. У 1943–1944 роках, завдяки знайомству з групою української творчої інтелігенції, духовно прилучився до українського патріотичного руху. Продовжив свою творчу діяльність, публікуючи вірші та оповідання про розкуркулення і голод 1933 року (часописи «Пробоєм» (Прага) та «Дозвілля» (Німеччина), газета «Земля» (Плауен, Саксонія)).У травні 1945 з англійської зони окупації потрапив до Радянської армії, був приписаний до запасного полку і два роки служив на території Румунії.

 Після повернення на батьківщину протягом сорока років перебував під постійним наглядом: спочатку МДБ, а потім КДБ. Ці органи заважали отримати освіту, обрати місце роботи, займатися літературною творчістю, науковою діяльністю і забороняли видавництвам відкрито публікувати його твори та статті у вітчизняній періодиці. Можливість безперешкодно публікуватися з'явилася лише з 1987 року.

 1951 року закінчив учительський, а у 1954-ому — педагогічний інститут у Полтаві.

 Працював учителем російської і української мови та літератури, шкільним бібліотекарем, методистом культосвітньої роботи при Полтавському обласному управлінні культури, учителем-консультантом обласної заочної школи, у 1969–1985 роках — старшим викладачем підготовчого відділення Полтавського інженерно-будівельного інституту. Після виходу на пенсію (1985) цілковито віддався літературній та науковій праці. Мешкав у Полтаві.Обраний членом Національної спілки письменників України 1992 року.Був членом редколегії журналу «Український засів» (Харків, 1994–1998).

Помер 13 червня 2007 року у Полтаві.


Вулиця Героїв-пожежних (вулиця Тевелева)


Вулирця Леоніда Полтави (вулиця Тельмана)

Леонід Полтава (справжнє ім'я Леонід Едвардович Пархомович, прізвище-оберіг Єнсен, нар. 24 серпня 1921, Вовківці — пом.19 квітня 1990 Нью-Йорк) — український поет в еміграції по Другій світовій війні, громадський діяч в Райхскомісаріаті Україна та ДіПі таборах українців у Німеччині.

Журналіст радіо «Свобода» та радіо «Голос Америки». Драматург, редактор еміграційних видань ОУН(б).

Член еміграційний спілок ОУП «Слово» та АДУКу — Асоціації Діячів Української Культури.

Жертва сталінського терору (батька вбили працівники НКВД СССР, переслідували матір).

Народився в родині сільського лікаря Едуарда Адамовича Пархомовича, мати Любов Іванівна — учителька. Навчався у Ніжинському учительському інституті (1940). Після втечі сталінської влади з України — активіст культурницького руху, кореспондент українських видань Ромен та Харкова. Згодом — у підпіллі, у числі остарбайтерів у Німеччині. Зокрема, разом з поетом Леонідом Лиманом, за допомоги Володимира Ярошевича потайки вивіз українські шрифти з колишньої друкарні журналу «Дозвілля» та газети «Земля» з міста Плауена (радянська окупаційна зона) і, таким чином, започатковано український друк спочатку в Реґенсбурзі на Дунаї, а згодом — «Прометей» видавництво в Новому Ульмі. Опинявся кількаразово в концтаборах; у повоєнні роки — у таборах для біженців у Німеччині.

1946-го виходить його перша збірка «За мурами Берліна», до якої ввійшли поезії часів війни, а 1948 — збірка «Жовті каруселі». 1952 у Мюнхені було видано невеличку збірку його новел під назвою «У вишневій країні». Згодом за океаном виходять ще чотири поетичні збірки: «Біла трава», «Вальторна», «Із еспанського зшитка», «Смак Сонця». У 1953 виходить збірка «Українські балади», а у 1958 — «Римські сонети».

Прикметний твір-хроніка — історичний роман «1709» про часи українсько-шведського союзу та війну з Росією. 1968 написав репортажну повість «Над блакитним Чорним морем» з 1917—1922 років. Події в ній відбуваються у Туреччині, Болгарії та Чехії. 

Живе кілька років у Парижі, потім у Мадриді очолює український відділ Іспанського радіо, згодом працює на радіо «Свобода» у Мюнхені. З 1958 — у США, де працює в українській редакції радіо «Голос Америки», редагує щоденник «Свобода». 

Похований на українському православному цвинтарі Св. Андрія у Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.



Провулок Віри Роїк (провулок Тимурівський)

Віра Сергіївна Роїк (нар. 12 (25) квітня 1911 року, Лубни, нині Полтавської області — пом. 3 жовтня 2010 року, Сімферополь) — українська вишивальниця. Заслужений майстер народної творчості України (1967). Герой України (2006). Почесний громадянин Сімферополя.

Віра Роїк народилася 25 квітня 1911 року в місті Лубни нині Полтавської області. Її батьками були Лідія Еразмівна Сосюрко (Яворська), художник-графік, та Сергій Онуфрійович Сосюрко, залізничний службовець. Син — Вадим.

З 1952 року жила в Сімферополі. Закінчила Московський художній інститут у 1963 році.

Вперше свої вишивки Роїк виставила в 1936 році на Всесоюзній виставці у Москві.

Загалом майстриня організувала 140 персональних виставок своїх творів «Український рушничок», в тому числі, у всіх обласних центрах України, а також у Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині. Брала участь у 287 загальних художніх виставках в СРСР, України і за кордоном, у тому числі в Бельгії, Франції, Угорщини, Італії, Монголії, США, Хорватії. Роботи Роїк зберігаються в 43 музеях різних країн світу.

Вишивальниця є засновницею музею декоративного мистецтва народних умільців, салону живопису самодіяльних художників Криму і школи української вишивки в Криму.

Роїк була членом Національної спілки художників України і майстрів народної творчості України. Володіла 300 видами технік вишивання народів світу.



Вулиця Івана Шемякіна (вулиця Тимурівська)

Шемякін, Іван Васильович (15.09.1877, с. Передельці, тепер м. Московський Московської області Російської Федерації — 04.01.1953, м. Полтава, тепер Україна) — спортсмен (атлетика важка) і цирковий артист.

Дитячі роки пройшли в м. Санкт-Петербурзі, куди сім'я перебралась після ранньої смерті батька. Закінчив міське училище. Працював разом із братом механіком-монтером, робітником у вагонних майстернях, провідником, старшим кочегаром парового відділення паротяга.

1892 захопився атлетизмом, тренувався в адміралтейському гімнастичному товаристві. Атлет І. Лебедєв (1879–1950; Росія) запропонував йому тренуватися у гуртку засновника російської атлетичної школи доктора В. Краєвського (1841–1901; Росія). На першому занятті в атлетичному гуртку штовхнув штангу вагою 72 кг, що було небагато. Надалі тренувався, брав участь у змаганнях і циркових виставах.

Під час Першої світової війни був призваний у діючу армію (1916), на фронті зазнав поранення в ногу. Після курсу лікування демобілізований.

Поселився в м. Полтаві, купив будинок, відкрив мінеральні купальні. Завдяки посиленим тренуванням відновив спортивну форму і продовжував виступати в турнірах з боротьби та із силовими номерами.

У роки німецької окупації під час Другої світової війни у м. Полтаві організував власний театр-вар'єте Серед трупи була юна акробатка Н. Бочарова, майбутня олімпійська чемпіонка. Багатьох дівчат колективу врятував від вивезення до Німеччини. 19.09.1943 під силовим примусом солдатів СС подружжя Шемякіних разом з міською театральною трупою залізницею вивезли до Німеччини. 1946 Шемякін разом з дружиною репатрійовані до СРСР.

Після перелому гомілки (зима, 1952) розвинулась гангрена. Похований на Монастирському цвинтарі м. Полтави.


Вулиця Леоніда Лимана (вулиця Урицького)

Леонід Лиман (нар. 13 серпня 1922, Малі Сорочинці — пом. 31 жовтня 2003, Нью-Йорк) — поет, публіцист, літературний критик. Яскравий представник українського модернізму.

Народився в сім'ї священика у селі Малі Сорочинці на Полтавщині.

Батька розстріляли більшовики, трагічно обірвалося життя й мами. Від голоду й страшного животіння в радянському сиротинці, який мало чим відрізнявся від зони, його врятували чужі люди, перед якими Л. Лиман вважав себе боржником до кінця свого життя.

 Віршуванням захопився ще будучи школярем. У 1939-1941 роках студіював в Харківському учительському інституті.

 В часі Другої світової війни співпрацює у газеті «Нова Україна» (Харків). Подорожує по Україні. Відвідує окуповані німцями Одесу, Миколаїв, Донецьк (певний час мешкав, імовірно, у Краматорську, про що свідчить його вірш «Краматорськ»), стає свідком розкопок масових захоронень людей знищених радянським тоталітарним режимом у Вінниці (1943).

 Оселяється у Львові, друкується у газетах «Львівські вісті», «Краківські вісті (газета)», у часописах Наші дні, Золотий перстень. Заприязнюється з визначними літературними діячами Євгеном Маланюком та Михайлом Орестом. Під кінець війни еміґрує на захід Європи, де перебуває в таборах переміщених осіб. Разом з поетом Леонідом Полтавою, за допомоги Володимира Ярошевича потайки вивозять українські шрифти з колишньої друкарні журналу «Дозвілля» та газети "Земля" з міста Плауена (радянська окупаційна зона) і, таким чином, започатковують український друк спочатку в Реґенсбурзі на Дунаї, а згодом — "Прометей" видавництво в Новому Ульмі.

Лиман був мовним редактором в газеті «Українські вісті» (Ной-Ульм), публікувався в «Альманасі МУРу», «Світанні», «Арці». 1949 переїхав до США до Нью-Йорку. Попервах працював натирачем підлоги. У 1960-70-х роках власними силами видавав "Нотатник" — місячник суспільно-політичної проблематики. Публікувався в газетах «Український Прометей», «Українська літературна газета», «Українські вісті», журналі «Сучасність».

Був членом ОУП «Слово».


Вулиця Гліба Котельникова (вулиця Ульянових)

Гліб Євгенович Котельников (нар.18 січня (30 січня) 1872, Санкт-Петербург — пом.22 листопада 1944, Москва) — російський і радянський винахідник авіаційного ранцевого парашута.

Народився в сім'ї професора механіки і вищої математики. Батьки захоплювалися театром, і це захоплення прищепилося синові. З дитинства він співав, грав на скрипці, а також йому подобалося майструвати різні іграшки і моделі.

У 1889—1890 роках жив у Полтаві, у будинку на вулиці Олександрівській, на якому нині встановлено пам'ятну дошку з рельєфним погрудним зображенням майбутнього винахідника.

 Закінчив Київське військове училище (1894) і, прослуживши три роки обов'язкової служби, пішов у запас. Служив акцизним чиновником у провінції, допомагав організовувати драматичні гуртки, сам іноді грав у спектаклях, продовжував конструювати. У 1910 році Гліб повернувся до Петербурга і став актором трупи Народного дому на Петербурзькій стороні (псевдонім Глєбов-Котельников).

У 1910 році Котельников під враженням від загибелі льотчика Л. М. Мацієвича зайнявся розробкою парашута.

 У грудні 1911 року Котельников спробував зареєструвати свій винахід — ранцевий парашут вільної дії в Росії, проте з невідомих причин патент не отримав.

Другу спробу зареєструвати свій винахід він зробив вже у Франції і отримав 20 березня 1912 року патент за № 438612.

Взимку 1912—1913 року парашут РК-1 конструкції Г. Є. Котельникова був представлений комерційною фірмою «Ломач і К» на конкурс у Парижі і Руані. 5 січня 1913 року студент Петербурзької консерваторії Оссовський вперше стрибнув з парашутом РК-1 в Руані з 60-метрової позначки мосту через Сену. Парашут спрацював блискуче. Російський винахід отримав визнання за кордоном. А царський уряд згадав про нього тільки в ході Першої світової війни.

У 1923 році Гліб Котельников створив нову модель ранцевого парашута РК-2. Пізніше з'явилася модель парашута РК-3 з м'яким ранцем, на який 4 липня 1924 року був отриманий патент за № 1607. У тому ж 1924 року Котельников виготовив вантажний парашут РК-4 з куполом діаметром 12 м. На цьому парашуті можна було опускати вантаж масою до 300 кг.

У 1926 році Г. Є. Котельников передав всі свої винаходи Радянському уряду.

Під час війни був евакуйований з Ленінграда після першої блокадної зими.

У вересні 1949 року село Салізі, де вперше випробовувався парашут Котельникова, було перейменовано на Котельниково. Недалеко від полігону споруджено скромний пам'ятник із зображенням парашута.


Провулок Павла Загребельного (провулок Фадеева)

Загребельний Павло Архипович (25 серпня 1924, с. Солошине — 3 лютого 2009, Київ) — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії. Депутат Верховної Ради СРСР 10–11 скликань (1979–1989), депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975–1980). Кандидат у члени ЦК КПУ (1976–1981), член ЦК КПУ (1981–1990).

1941 року закінчив десятирічну середню школу; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь у Битві за Київ, у серпні 1941 р. був поранений. Після шпиталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — нацистські концтабори.

 У 1945 p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1945 p. по 1946 р. — рахівник колгоспу. З 1946 p. по 1951 р. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченню (1951 p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (літературний консультант Дніпропетровського відділення Спілки письменників України, літературний редактор обласної дніпропетровської газети «Днепровская правда», з 1954 р. — завідувач відділом, заступник головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. Член КПРС (1960—1990).

У 1961–1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).

У 1964–1973 — відповідальний секретар, секретар, заступник голови правління Спілки письменників України. У 1973–1979 — секретар, у 1979—1986 — 1-й секретар правління Спілки письменників України. За словами Віталія Коротича, для усунення Павла Загребельного з посади керівника Спілки письменників багато зусиль доклав Борис Олійник, зокрема шляхом написання доносів[3].

Голова Комітету з Державних премій ім. Т.Шевченка (1979–1987). Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996—11.2005).

Помер у віці 84 років. Похований в Києві на Байковому кладовищі.


Провулок Сікорського (провулок Федька)

Ігор Іванович Сікорський (25 травня [6 червня] 1889, Київ, Російська імперія — 26 жовтня 1972, Істон, Коннектикут, США) — видатний авіаконструктор українського походження, що працював у Російській імперії та Сполучених Штатах.

Творець перших у світі літаків — чотиримоторного «Руський витязь» (1913 рік), важкого чотиримоторного бомбардувальника і пасажирського літака «Ілля Муромець» (1914), трансатлантичного гідроплана (1934), серійного гелікоптера одногвинтової схеми (1942).

У 1918 році емігрував до США, де в 1923-у році заснував компанію Sikorsky Aircraft. Автор літаків-велетнів «Ілля Муромець» (1913, Росія), Sikorsky S-29-A (США). Конструктор першого в США літака-амфібії.

Народився в Києві, в сім'ї Івана Сікорського, професора кафедри неврології та психіатрії медичного факультету Київського університету, почесного члена київського клубу російських націоналістів, активного супротивника українського національного відродження, якого звинувачували у співробітництві з російською таємною поліцією. Іван Сікорський провів експертизу в справі Бейліса, в якій доводив, що ритуальне вбивство з метою отримання християнської крові могло статися.

Дівоче прізвище матері авіаконструктора Марії (Зінаїди) Стефанівни — Темрюк-Черкасова. Хрещеними батьками Ігоря Сикорського стали Великий князь Петро Миколайович та Велика княгиня Олександра Петрівна.

Закінчив Морський кадетський корпус (1903–1906 роки) в Петербурзі та Київський політехнічний інститут (1907–1911). Навчався у Паризькій технічній школі (1906 рік).

1908–1912 роки — навчаючись у Київському політехнічному інституті, спроектував і побудував кілька гелікоптерів, літаків-біпланів. Ідею гелікоптера йому навіяли малюнки повітряного ґвинта Леонардо да Вінчі. У 1908–1912 роках побудував у Києві 6 моделей літаків та гелікоптер.

У 1910 році Ігор Сікорський розпочав створення свого першого аероплану. Свої зусилля він об'єднав з сином київського купця Федором Івановичем Билінкіним, що вже мав певний досвід у цій справі. Біплан був названий БІС № 1 (Билінкін, Йордан, Сікорський). Потім він був перебудований в літак БІС № 2, на якому 3 червня 1910 року в присутності спортивних комісарів Київського товариства повітроплавання Ігор Сікорський виконав вдалий політ по прямій довжиною в 182 м на висоті 1,2 м тривалістю 12 с. Надалі було здійснено близько 50 польотів на висоті 10 м, але з малою тривалістю.

1911 року на своєму літаку С-5 склав іспит на звання пілота. Встановив 4 всеросійських рекорди, здійснював показові польоти, катав пасажирів. 29 грудня 1911 на літаку власної конструкції С-6 встановив світовий рекорд швидкості польоту з двома пасажирами — 111 км/год. На Московській повітроплавальній виставці був нагороджений Великою золотою медаллю, а Російське технічне товариство нагородило його медаллю «За корисну працю у повітроплаванні та за самостійну розробку аероплана своєї системи, яка дала чудові результати». Київське товариство повітроплавання нагородило знаменитого земляка золотою медаллю.

У 1912–1918 роках — головний конструктор авіаційного відділу Російсько-Балтійського вагонного заводу, конструює цілу серію нових типів літаків. Під його керівництвом були побудовані одні з перших у світі багатомоторні літаки «Гранд» («Російський Витязь») та «Ілля Муромець». Літак «Ілля Муромець» вперше піднявся у повітря 10 грудня 1913 року, а у 1914 році ним було встановлено світовий рекорд вантажопідйомності.

На Російсько-балтійському вагонному заводі під час першої світової війни випускались також моделі С.XVI, С.XX.

18 лютого 1918 емігрував до Французької республіки (Париж), а в березні 1919 переїхав до США. До 1923 року сталого заробітку не мав, періодично давав уроки пілотування та іноді читав лекції у середніх навчальних закладах. Все змінилося 1923 року, коли він заснував авіаційну фірму, згодом став власником конструкторсько-будівельної фірми «Sikorsky Aircraft». До 1939 року збудував близько 15 типів літаків.

У 1925–1940 роках розробив серію надзвичайно успішних літаків, які принесли США престиж та рекорди. Побудований в 1934 році на замовлення Pan American World Airways гідроплан Sikorsky S-42 встановив десять світових рекордів, а 10 серійних S-42 стали першими у світі міжконтинентальними пасажирськими лайнерами, які забезпечили регулярні рейси через Атлантичний і Тихий океани. З 1939 року перейшов на конструювання гелікоптерів одногвинтової схеми. Першим почав будувати турбінні гелікоптери, гелікоптери-амфібії.

1939 року здійснив перший політ спроектований ним гелікоптер VC-300[en]. З 1943 року його фірма стала провідним виробником вертолітної техніки за кордоном.

Гелікоптери Сікорського марки «S» 1941 року були прийняті на озброєння Збройними силами США. У цілому фірма Сікорського — «Sikorsky Aircraft» створила 17 базових літаків та 18 гелікоптерів. З придбанням ліцензій на виробництво машин цієї марки розпочався розвиток вертольотобудування у Великій Британії та Франції. Про високу гарантію польотів на гелікоптерах І. Сікорського свідчать факти постійного використання їх президентами США як VIP-транспортних засобів.

На гелікоптерах Сікорського Sikorsky S-61 вперше здійснено переліт через Атлантику (S-61; 1967 рік) і Тихий океан (S-61; 1970; з дозаправкою у повітрі).

Помер 26 жовтня 1972 року в Істоні.


Вулиця Європейська (вулиця Фрунзе)


Вулиця Гетьмана Сагайдачного (вулиця Фурманова)

Петро (Кононович) Конашевич-Сагайдачний (близько 1582, Кульчиці, нині село Самбірського району Львівської області — 10 квітня (20 квітня) 1622, Київ) — український полководець і політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства. Меценат православних братств та опікун братських шкіл. Канонізований (спочатку УАПЦ, а після припинення ії існування канонізацію затвердила ПЦУ) як святий у лику благовірний гетьман.

Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний народився бл. 1582, Кульчиці в православній родині (тепер село Самбірського району Львівської області).

1589–1592 років здобував початкову освіту у Самборі. З 1592 по 1598 роки навчався в Острозькій академії. Після випуску Сагайдачний переїхав до Львова, згодом — до Києва, де працював домашнім вчителем, також помічником київського земського судді. Під час навчання в Острозькій школі Сагайдачний визначався із приєднанням до запорожців.

Змалку навчався військової справи, вмів стріляти з лука, був високоосвіченою, інтелігентною, глибоко релігійною людиною.

Брав участь в Молдавській і Лівонської кампаніях 1600-1603 рр. Вже в ранні часи свого перебування на Січі Сагайдачний проявив свої таланти військового лідера, козаки обрали його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі.У період між 1605 і 1610 Сагайдачний стає на чолі Січі кошовим отаманом.

На Запорозькій Січі він мав величезний авторитет. Його організаторські здібності добре проявилися в першу чергу у вишколі запорожців та створенні регулярних частин війська. Залізна дисципліна, яку всіляко підтримував Петро Сагайдачний, зробили свою справу досить швидко. Військо стало якісно найкращим в Європі. Надзвичайну сміливість козаки тепер стали поєднувати із тактичними та стратегічними факторами військового мистецтва. Османська імперія страждала від походів Сагайдачного, особливо нападів з моря.

Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами.

У лютому 1615 року Конашевич вже був впливовим козацьким полковником, що мав у своєму підпорядкуванні загін чисельністю до 3000 козаків. А вже 1616 року Гетьманом Війська Запорозького було проголошено Сагайдачного.

У 1616 році відбувся історичний похід на Кафу, турецьку твердиню в Криму з найбільшим в імперії ринком рабів. Річ Посполита рахувалася з козаками вперше за довгу історію існування Січі. Сагайдачний прихильно ставився до ідеї посилення України, однак поки-що у складі Польщі. Адже початок ХVІ століття позначився продовженням агресивної зовнішньої політики поляками та турками.

На початку квітня 1617 року королевич Владислав вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати корону московського царя, якою на той час володів Михайло Романов. Сагайдачний і старшина, сподіваючись заслужити у польсько-шляхетського уряду розширення власних прав та прав заможного козацтва, з частиною козацького війська взяли участь у поході польського королевича Владислава 1618 року на Москву. Поляки дійшли до Москви, але згодом було украдено Деулінське перемир'я 1618. Владислав відмовився від прав на московський престол, за що Польщі відійшли Смоленська і Чернігівсько-Сіверська землі.

Відмова Сагайдачного від морських походів проти турків викликала невдоволення серед широких верств козацтва. Приблизно наприкінці травня 1619 року Сагайдачного позбавляють влади та обирають запорозьким гетьманом Дмитра Барабаша. Проте вже на початку липня Конашевич-Сагайдачний повернув собі гетьманську булаву.Але згодом козаки, незадоволені його командуванням, позбавляють його влади, а новим гетьманом обрано Якова Бородавку.

Сагайдачний очолював реєстрових козаків,допоки у 1621 році йому не випала нагода знову зявитися на політичній арені. Сагайдачний скинув Неродича Бородавку – керівника нереєстрових козаків з гетьманства, зайнявши натомість його місце.

Згодом Сагайдачний та очолюване ним козацьке військо, спільно із польською армією, відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії, що загрожувала ряду країн Європи. Могутня турецька армія у кількості 300 тис.чол. була фактично розгромлена 40-тисячним військом козаків на чолі з Сагайдачним. Навіть сеймовий комісар польської армії магнат Якуб Собеський мусив визнати: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки».

Петро Сагайдачний проявив себе в цій війні як неперевершений військовий стратег і тактик.

10 квітня (20 квітня) 1622 року Петро Сагайдачний помер внаслідок вогнепального поранення руки, яке отримав під час битви під Хотином.


Провулок Жанни Северін (провулок Фурманова)

Жанна Костянтинівна Северін (21 вересня 1938, Полтава, Українська РСР, СРСР — 31 липня 2013, Полтава, Україна) — українська акторка. Народна артистка України (2003).

Народилася у Полтаві. 1955 року закінчила середню школу і з наступного року почала працювати у Полтавському театрі ім. Миколи Гоголя. У головній ролі дебютувала 1964 року в драмі Миколи Зарудного

«Марина» за поемою Тараса Шевченка, яку театр ставив до 150-річчя великого Кобзаря. За час роботи на полтавській сцені створила понад 80 яскравих сценічних образів, серед яких найулюбленішими були Мавра («У неділю рано зілля копала» В. Василька), Ліда («Платон Кречет» О. Корнійчука), Марія («Закон вічності» Н. Думбадзе), Памела («Дорога Памела» Дж. Патріка), Гордиля («Циганка Аза» М. Старицького) і Раневська з «Вишневого саду» А. Чехова.

У 1977 році закінчила факультет театрознавства Державного інституту театрального мистецтва УРСР ім. І. К. Карпенка-Карого. Значних успіхів актриса досягла як декламатор, була активною учасницею мистецьких заходів Полтавського відділу Спілки письменників України, незмінною ведучою обласних і міських урочистих концертів.

За багатогранну творчу, мистецьку, громадську діяльність була відзначена чисельними відзнаками і нагородами, в тому числі: у 1999 році їй присвоєно звання «Заслужений артист України», в 2003 р. — присвоєно звання «Народний артист України», в 2012 році нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.



Вулиця Героїв-Чорнобильців (вулиця Чапаєва)

Чорнобильська катастрофа — техногенна екологічно-гуманітарна катастрофа, спричинена двома тепловими вибухами і подальшим руйнуванням четвертого енергоблока Чорнобильської атомної електростанції, розташованої на території України (колишньої УРСР), в ніч на 26 квітня 1986 року.

Руйнування мало вибуховий характер, реактор було повністю зруйновано і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Відбувся викид потужністю 300 Хіросім.На думку багатьох, ця подія та офіційна реакція на неї, що була продемонстрована Москвою, стала однією з причин розпаду СРСР.

Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.

Радіоактивна хмара від аварії пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60 % радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Близько 200 000 осіб було евакуйовано із зон забруднення.

Чорнобильська аварія стала подією великого суспільно-політичного значення для СРСР і світу. Це наклало деякий відбиток на хід розслідування її причин. Підхід до інтерпретації фактів і обставин аварії змінювався з часом і повністю єдиної думки не існує досі.

Спершу керівництво УРСР та СРСР намагалося приховати масштаби трагедії, але після повідомлень зі Швеції, де на АЕС Форсмарк було знайдено радіоактивні частинки, принесені з західної частини СРСР, та оцінки обсягів зараження, розпочалася евакуація близько 130 000 мешканців Київської області із забруднених районів. Радіоактивного ураження зазнали близько 600 000 осіб, насамперед ліквідатори катастрофи. Навколо ЧАЕС створено 30-кілометрову зону відчуження.

Назва вулиці — на честь ліквідаторів Чорнобильської катастрофи.


Провулок Всіхсвятський (провулок Чапаєва)



Провулок Петра Болбачана (провулок Червоний)

Болбочан Петро Федорович (5 (17) жовтня 1883, с. Ярівка, нині Хотинський район, Чернівецька область — 28 червня 1919, с. Балин, нині Дунаєвецький район, Хмельницька область) — український військовий діяч, полковник Армії УНР, очільник Кримської операції проти більшовиків з метою встановлення на території півострова української влади та взяття під контроль Чорноморського флоту. З листопада 1918 року по січень 1919 року Болбочан керував Обороною північно-східної Україн.

Петро Федорович Болбочан народився 5 (17) жовтня 1883 року в селі Геджев (Гиждево) Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Ярівка Хотинського району Чернівецької області) в родині молдавського православного священника та помічника благочинного 4-го округу того ж повіту Федора Олексійовича Болбочана та його дружини Єлизавети Григорівни. Батько — також з родини священника, народився в с. Липник Сорокинського повіту Бесарабської губернії.

У 1905 році закінчив Кишинівську духовну семінарію.1909 року закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище.


Під час Першої світової війни — офіцер 38-го Тобольського полку. Нагороджений орденом за виявлену хоробрість.

Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. 22 листопада 1917 року Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.

У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, Петро Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ — Республіканський курінь. На чолі цього куреня Петро Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь і приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала К. Прісовського.

4 березня 1918 року Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. У березні запоріжці визволили Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву.

12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала О. Натієва. Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку.

10 квітня 1918 року штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити Крим. Петро Болбочан призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії.

22 квітня Кримська група захопила Джанкой — першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня — Сімферополь. Після ультиматуму німецького окупаційного командування за наказом військового міністра УНР військові частини Болбочана наприкінці квітня 1918 року вийшли з Криму.

У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом трьох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками.

5 листопада 1918 року отримав звання полковника армії Української Держави.

У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського.

У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР на території Харківської, Полтавської, Чернігівської губерній, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу.

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника Омеляна Волоха — командира Богданівського полку на Лівобережному фронті (який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків).

Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини — Запорізький корпус у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові.

6 червня 1919 року, очікуючи на нове призначення, Петро Болбочан приїхав до Проскурова. Керівники групи звернулися до інспектора УНР при дивізії з проханням про повернення Петра Болбочана. На підставі цього звернення інспектор Микола Гавришко наказав Петрові Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи». М. Гавришко зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів. Мотиви — необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво.

Проте 9 червня з'явився наказ, в якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. 

12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. 

28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на залізничній станції біля с. Балин (нині Дунаєвецький район Хмельницької області).

 

Провулок Червоний Хімік (провулок Хімічний)


Вулиця Героїв-партизанів (вулиця Червоних партизанів)


Вулиця Дмитра Коряка (вулиця Червоноармійська)

Дмитро Володимирович Коряк (нар. 25 квітня 1989, Миргород — пом. 11 лютого 2015, Саханка) — український громадський та військовий діяч. Вояк полку «Азов», позивний «Брат».

Дмитро народився в Миргороді Полтавської області. 1996—2006 роках навчався у місцевій спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів № 5.

2011 року закінчив електромеханічний факультет ПНТУ ім. Юрія Кондратюка за спеціальністю «технологія машинобудування».

Із 2010-го і по грудень 2013 року працював на будівництві.

З 3 грудня 2013-го року і до кінця Революції гідності перебував у Києві на Майдані, зокрема під час трагічних подій на Банковій та Інститутській. Був учасником Полтавського Майдану.

З лютого 2014 року був прихильником ВО «Свобода». Здійснював агітаційну роботу разом зі свободівцями під час президентських виборів 2014-го року. Неодноразово брав участь у громадських акціях.

Із березня 2014 року очолював Полтавську Самооборону Майдану.

Із серпня 2014 року увійшов до лав добровольців полку спеціального призначення «Азов». Загинув від осколкових поранень отриманих 11 лютого 2015 року під час штурму ворожого блокпосту поблизу села Саханка Новоазовського району Донецької області. За кілька днів до загибелі було записане його інтерв'ю для документального проекту Вавилон'13.


Вулиця Гетьмана Івана Виговського (вулиця Червонозоряна)

Іван Виговський (Іван Остапович Виговський) (бл. 1608 — 27 березня 1664) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657-1659), Великий гетьман Руський (1658—1659). Представник православного шляхетського роду Виговських гербу Абданк.

Народився близько 1608 року на Овруччині. Випускник Київської братської школи. Працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Згодом поступив до кварцяного війська Речі Посполитої, де потім ставротмістром.

На початку Хмельниччини брав участь у битві під Жовтими водами 1648 року на боці урядових військ. У ході битви потрапив до татарського полону, але був викуплений гетьманом Богданом Хмельницьким. Після переходу на бік козаків-повстанців працював особистим писарем гетьмана, а 1650 року отримав посаду військового генерального писаря. Сформував і очолив козацький уряд при гетьмані — Генеральну військову канцелярію.

Брав участь у воєнних операціях при Пилявцях (1648), під Збаражем та Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653), Охматовом та Львовом (1655). Займався розробкою і був присутнім при укладанні Зборівського, Білоцерківського та Переяславського договорів.

У квітні 1657 року при тяжкохворому гетьманові та після смерті Хмельницького став регентом при його малолітньому синові — гетьманові Юрієві. 26 липня того ж року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до часу повноліття Юрія, а 26 жовтня знову переобраний гетьманом на загальновійськовій раді в Корсуні Вступив у конфлікт із Запорозькою Січчю та Полтавським полком, який вилився у заколот під проводом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша. Як і опоненти, намагався, залучити на свій бік московський уряд. 31 травня 1658 року розбив заколотників і жорстоко покарав полтавську старшину, однак не зміг спинити подальші виступи опозиції, що поклали початок Руїні. В умовах загрози війни з Московією, яка виступила на боці антигетьманських сил, 1658 року уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, за яким козацька Україна перетворювалася на Велике князівство Руське — третю складову Речі Посполитої. За договором проголошувався Руським гетьманом і чигиринським старостою.

Під час козацько-московської війни 1658–1659 років вщент розбив московитів під Конотопом за допомоги кримського хана Мехмеда IV. Проте поступово втратив підтримку оточення через невдоволення козаків Гадяцьким договором. У вересні 1659 року передав булаву Юрієві Хмельницькому, після чого виїхав до Речі Посполитої.

Решту життя провів на Волині та Галичині, займаючи посаду київського воєводи (1659–1664). 1660 року брав участь у Чуднівській кампанії у складі війська Речі Посполитої. 1662 року вступив до Львівського братства. 1663 року, після зречення Юрія Хмельницького, намагався повернути собі гетьманство, але програв Павлові Тетері. Був одним із таємних співорганізаторів антипольського повстання, що спалахнуло 1664 року на Правобережній Україні під проводом Дмитра Сулими. Арештований поляками і козаками гетьмана Павла Тетері.

Страчений у ніч з 16 (26) на 17 (27) березня 1664 року поблизу села Вільховець.


Вулиця Івана Даценка (вулиця Червоної Зірки)

Іван Іванович Даценко (за іншими джерелами: Доценко, 29 листопада 1918 — 19 квітня 1944 (?)) — Герой Радянського Союзу, в часи Другої світової війни — заступник командира авіаескадрильї 10-го гвардійського авіаційного полку 3-ї гвардійської авіаційної дивізії 3-го гвардійського авіаційного корпусу авіації дальньої дії, гвардії капіта.

Згідно з офіційною біографією, Даценко Іван Іванович народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр Диканського району Полтавської області в селянській родині. В 1937 році закінчив Писарівщинський зооветеринарний технікум. В тому ж році призваний до лав РСЧА, у 1940-у після закінчення Першого Чкаловського військового авіаційного училища льотчиків ім. К. Є. Ворошилова служив у 93-му дальньобомбардувальному авіаційному полку. На фронті з червня 1941 року. Літав на дальніх бомбардувальниках Іл-4. У складі полку станом на початок серпня 1943 року здійснив 213 бойових вильотів, відзначився у боях за Сталінград та Орел.

 Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 року за зразкове виконання завдань командування по знищенню живої сили і техніки ворога та виявлені при цьому мужність і героїзм, гвардії старшому лейтенанту Даценку Івану Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка (№ 1733). Нагороджений орденом Червоного Прапора (31.12.1942) та медаллю «За оборону Сталінграда» (22.12.1942).

19 квітня 1944 року при виконанні бойового завдання по бомбардуванню залізничної станції Львів-2 був збитий. Це був останній бій Івана Даценка.

За офіційними даними Даценко Іван Іванович досі вважається зниклим безвісти 19 квітня 1944 року.



Вулиця Красна Поляна (вулиця Червонополянська)


Провулок Павла Бодянського (провулок Червонополянський)

Бодянський Павло Ількович (нар. 1809 — 10 червня (29 травня) 1867 р.) — український історик, етнограф, журналіст, педагог.

Павло Ількович Бодянський народився у родині священика Переяславського повіту Полтавської губернії. Його батько був культурною й освіченою людиною, з ним 1845 року в Прилуках познайомився Т. Г. Шевченко (про це — в його повісті «Музикант»). З «отцем Ілією» Тарас Григорович їздив за Удай у Густинський монастир. З цього джерела Шевченко міг знати про Павла Ільковича, і ймовірно допустити, що, перебуваючи того року в Полтаві, він міг познайомитись і з П. І. Бодянським.

 У 1829 році Павло Ількович закінчив Полтавську духовну семінарію (в Переяславі) і розпочав працювати вчителем математики у Кременчуцькому повітовому училищі. 1838 року він переїжджає до Полтави і тут протягом майже чверті століття працює викладачем губернської гімназії, дівочого інституту, інспектором Кадетського корпусу. З 1841 року Бодянський редагував місцеву губернську газету «Полтавські губернські відомості», був членом-секретарем Полтавського статистичного комітету. Всю громадську роботу він виконував з патріотичного обов'язку. Крім того, Бодянський був дійсним членом Російського географічного товариства, членом-кореспондентом Московського сільськогосподарського товариства, членом-співробітником Полтавського агрономічного товариства тощо.

Павла Бодянського можна вважати першим колекціонером історичних і побутових пам'яток минулого Полтавщини. У 1856 році з ним познайомився відомий письменник Григорій Данилевський і був вражений зібранням речових пам'яток у домашньому музеї Бодянського. У статті «Полтавська старовина» він писав про це так: «В руках П. Бодянського зберігається тепер рідкісна і чи не єдина збірка унікальних щодо полтавської старовини речей, зібраних ним з дбайливістю вченого і смаком освіченого любителя».

 Найбільшими працями Бодянського є дві книги: «Достопримечательности Полтави» (1849; друкувалася також в «Полтавских губернских ведомостях» («Полтавські губернські відомості») і «Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год». Остання — видання щодо Полтавщини енциклопедичне (в ній понад 1200 сторінок). Маючи широкі відомості з різних ділянок краєзнавства, П. Бодянський систематизував їх у «Памятной книжке», якою завершив свої багаторічні зусилля по вивченню рідного краю. У ній міститься широкий історико-економічний нарис про Полтавщину, статистичні таблиці за 1862–1864 роки, алфавітний список населених пунктів, довідкові відомості про ярмарки, пошти, нарешті, список службових осіб всієї губернії. Випускаючи її в світ, Бодянський мріяв, що вона «викличе нових діячів на працю ґрунтовнішу». Пізніше в дослідженнях М. Г. Кулябки-Корецького, Л. В. Падалки ця мрія одного з перших краєзнавців Полтавщини здійснилась.

Крім того, багато статей дослідника було розкидано по численних газетах і журналах 30 — 60 років XIX століття.

В одній із посмертних статей про Бодянського говорилось: «Якби можна було зібрати всі надруковані ним впродовж багатьох років статті, то з них міг би скластися пам'ятник, кращий за всі обеліски і мавзолеї».

Помер Павло Ілліч Бодянський у Полтаві, могила його знаходилась на старому цвинтарі, ліквідованому за більшовицького режиму.


Вулиця Квітки Цісик (вулиця Червонофлотська)

Квітка Цісик народилася 4 квітня 1953 р. у Квінті (Нью-Йорк, США) в сім'ї післявоєнних емігрантів із Західної України Іванни та Володимира Цісиків. Батько Квітки був скрипалем, музичну освіту здобув у Львові, з 1942 р. по 1944 р. був концертмейстером Львівського Оперного Театру, а після еміграції викладав в Українському музичному інституті в Нью-Йорку. Саме батько вчив її грати на скрипці ще з п'яти років. З дитинства Квітка дуже любила співати. Після школи вона вступила до державного університету Нью-Йорка на клас скрипки. Проте, через рік вона кинула університет і була прийнята в Mannes School of Music, де під керівництвом хранителя віденської оперної традиції професора Себастіана Енгельберга отримала знання з вокалу та відшліфувала свій голос – колоратурне сопрано. Навчання закінчила в 1974 році. Ще студенткою почала працювати, оскільки потрібно було оплачувати навчання та допомагати родині. Тоді вона і подалася в шоу-бізнес та дуже швидко зарекомендувала себе, як досконала вокаліста в будь-якому музичному стилі. Квітка обрала собі псевдонім Кейсі (Kacey – за першими літерами її імені та прізвища). Її почали навперебій запрошувати до роботи над своїми альбомами поп– та рок-зірки (Майкл Болтон, Боб Джеймс, Лінда Ронстад, Роберта Флек, Девід Санборн, Карла Саймон, Мікіо Масуо, Квінс Джонс, а з Майклом Джексоном Квітка співала в одному хорі). Квітка також виконувала заголовні пісні в фільмах.

Дуже швидко вона стала однією з найбільш високооплачуваних виконавиць рекламних мотивів для радіо та телебачення. Її голос звучав в рекламних роликах таких брендів як Coca-Cola, American Airlines, Mr. Pibbs, Sears, JC Penney, Safeway grocery stores and Starburst candies. З 1982 року Квітка була єдиним і незмінним голосом компанії Ford Motors. 1977 р. Квітка здобула нагороду Оскар в номінації "краща пісня для кіно" за саундтрек до фільму "You Light Up My Life". 1980 р. вона записала свій перший альбом "Songs of Ukraine" ("Пісні з України"). 1989 р. – другий альбом, який отримав назву "Two Colors" ("Два кольори"). Альбоми є родинними проектами: перший чоловік Квітки – композитор-аранжувальник Джек Корнер; другий чоловік Квітки Ед Ракович – інженер звукозапису, спродюсував їх; сестра Марія Цісик грала на піаніно, а мати Іванна стежила за чистотою вимови доньки; у записі брали участь близько 20 музикантів, які грали на понад 10-ти різних інструментах. Альбоми, яким немає рівних в українській легкій музиці, зібрали купу нагород у Канаді, а 1990 р. були номіновані на "Греммі" в категорії contemporary folk. Між записами альбомів відбулося розлучення з Джеком та шлюб з Едом (йому вона народила сина Едді).

29 березня 1998 р. Квітка Цісик померла від раку молочної залози у себе в Манхеттені.


Вулиця Миколи Руденка (вулиця Чумака)

Микола Данилович Руденко (19 грудня 1920, с. Юр'ївка, нині Лутугинський район — 1 квітня 2004, Київ) — український письменник (автор науково-фантастичних, філософських та поетичних творів), філософ, громадський діяч, засновник Української Гельсінської Групи. Герой України.

Народився 19 грудня 1920 року в селищі Юр'ївці (Луганський повіт, Донецька губернія, Українська СРР, тепер Лутугинського району, Луганської області, Україна).

Учасник радянсько-німецької війни, під час якої був важко поранений.

Після виходу збірки віршів «З походу» (1947) прийнятий до Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро», секретарем парткому СПУ.

1949 — під час сталінської кампанії проти «космополітів» відмовився негативно характеризувати єврейських письменників, яких вимагали виключити зі СПУ.

1970-ті роки — активно залучився до захисту прав людини, в тому числі національних. Підтримує стосунки з московськими дисидентами. Член Радянського відділення «Міжнародної амністії».

1974 — виключений з КПРС за критику марксизму та правозахисну діяльність.

1975 — виключений зі СПУ.

1975 — заарештований за «антирадянську пропаганду», але з нагоди 30-ї річниці перемоги у німецько-радянській війні амністований як учасник війни.

Був одним із трьох першозасновників і першим головою Української Гельсінської Групи. Після консультацій з П. Григоренком, О. Мешко, О. Бердником, Л. Лук'яненком, І. Кандибою, О. Тихим, М. Матусевичем, М. Мариновичем, Н. Строкатою 9 листопада 1976 р. М. Руденко провів на квартирі А. Д. Сахарова в Москві прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення УГС.

5 лютого 1977 р. — заарештований у Києві й етапований до Донецька, де було порушено справу проти нього і О. Тихого. Суд відбувся 23 червня — 1 липня 1977 р. Руденка засудили до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду». Твори Руденка були кваліфіковані як «наклеп на радянську владу». Рішенням Головліту (1978) всі його твори були вилучені з продажу та з бібліотек СРСР.

1987 — під тиском громадськості звільнений. Емігрував за кордон — спочатку до Німеччини, потім до США. Працював на радіостанціях «Свобода», «Голос Америки».

1988 — позбавлений громадянства СРСР.

7 вересня 1990 — повернувся в Україну. Відновлений у громадянстві, реабілітований.

1993 — за роман «Орлова балка» йому присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка в галузі літератури.

З 1997 р. — член Республіканської Християнської партії.

1998 — вийшли книги «Найбільше диво — життя. Спогади» та «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії».

 Після повернення в Україну мешкав у Києві в будинку письменників «Роліті». Помер 1 квітня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

 

Вулиця Івана Сірка (вулиця Щербакова)

Іван Сірко (1610р. – 1680р.) – славний кошовий отаман Війська Запорізького. За свою військову кар'єру провів близько 60 битв, жодного разу не зазнавши поразки. Дванадцять разів Низове товариство

обирало Сірко своїм отаманом.  Кошовий Іван Сірко мав шалену популярність серед козаків та був відомий далеко за межами України.

 Жоден український гетьман і отаман не здобув стільки перемог над кримсько-татарськими і турецькими ордами, як кошовий Іван Сірко, за що отримав безмежну любов та визнання сучасників. Головною метою своїх походів він ставив визволення співвітчизників з полону Османської Порти та Кримського ханства. Безмежна любов до Батьківщини поєднувалася в ньому з особистою мужністю, хоробрістю та яскравим талантом полководця.

Іван Сірко народився приблизно між 1605–1610 роками. Це засвідчують результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка, Дмитра Яворницького, пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі.Деякі дослідники вважають, що Іван Сірко походив зі Східного Поділля, Ті ж дослідники визначають місцем його народження сотенне місто Брацлавського полку Мурафа за кілька кілометрів від Кальника. Але не беручи в увагу роки заснування, та того що у Харківській області також є село Мурафа.

Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Річчю Посполитою, але найбільше й успішно воював проти татар і османів.

 В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем 1653 р.

1654 року Іван Сірко, разом з полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком та іншими, виступав проти підписання Переяславської угоди, і як більшість запорожців, відмовився від присяги московському царю Олексію Михайловичу.

У другій половині 50-х років — Вінницький полковник.

 Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом 1659 року Сірко, перебував в опозиції до гетьмана, як помсту за рейд орди зі збирання ясиру по Лівобережжю, на чолі запорожців завдав поразки непевним союзникам гетьманців — кримським татарам під Аккерманом, і сплюндрував степовий Крим. Через що татари, союзники Гетьманщини, змушені були повернутися до Криму, і Іван Виговський відмовився від подальшого походу на Москву.

Наприкінці 1660 року Сірко остаточно порвав з Ю. Хмельницьким і відправився на Чортомлицьку Січ.

У 1660–1680 роках дванадцять разів його обирали кошовим отаманом.

1664 року поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664—1665, 1667 роки).

Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, яким закидав їх пропольську політику; однак, у цей же період був противником Москви.

Попри свою ворожість до османсько-татарського світу, довгий час підтримував гетьмана Петра Дорошенка, опісля зорганізованої ним страти Івана Брюховецького, як і запорожці, полишив гетьмана.

Після Андрусівського договору 1667 зайняв виразно антимосковську (й разом з тим антипольську) позицію, брав активну участь в повстанні супроти царату.

Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій посідав маєток; якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським.

1672 року претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольська (мабуть, головно за підтримку Дорошенка й зв'язки зі Степаном Разіним).

По поверненні з московської неволі (1673 рік) до кінця життя залишився противником Москви й Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запорожжя й в ім'я їх встановлюючи зв'язки, то з Річчю Посполитою, то навіть з Османською імперією і Кримом.

1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Османської імперії на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися в Україну.

Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного османсько-татарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги османи й татари змушені були відступати з України.

1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями.В цьому ж році помер. 

Похований Іван Сірко біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області). 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили.


Вулиця Благовісна (вулиця Шіхтера)


Вулиця Василя Барки (вулиця Щорса)

Василь Барка (справжнє ім'я Василь Костянтинович Очерет, англ. Wasyl Otcheret-Barka; 16 липня 1908, с. Солониця, нині Лубенський район — 11 квітня 2003, Нью-Йорк) — український письменник та перекладач.

Василь Костянтинович Очерет народився 16 липня 1908 року в с. Солониці, яке нині входить до складу Лубенського району Полтавської області, Україна (тоді Лубенського повіту Полтавської губернії, Російська імперія).

Його літературна спадщина, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти і перемістити в УВАН в Нью-Йорку, це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики. В місті Рівному, у видавництві «Діва» в 1998 році з'явилась книга «Портрет», автором якої є письменник Микола Вірний-Француженко. Це велика, солідна праця, в якій подано біографію Василя Барки, перелік його творів та їх оцінку літературознавцями.

Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, над виданням якої він багато працював. Йому завдячуємо мовній редакції, літературному опрацюванню «Об'явлення» («Апокаліпсис») на підставі давньо-грецьких джерел. Це найповніше ілюстроване видання, що з'явилось у 1963 році в Римі. У поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду.

Василь Барка останні три роки хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили від надмірної праці. Самотній, в старечому домі, серед чужого оточення помер, як нуждар і каліка. Він любив оселю «Верховина», власність Українського Братського Союзу, де серед гірської природи прожив 32 роки, де написав більшість своїх творів.


Вулиця Довга (вулиця 23 з'їзду КПРС)


Вулиця Сергія Уточкіна (вулиця 70-річчя Великого Жовтня)

Сергій Ісайович Уточкін (30 червня (12 липня) 1876, Одеса — 31 грудня 1915 (13 січня 1916), Петроград) — спортсмен Російської імперії кінця XIX століття — початку XX століття, льотчик-випробувач, пілот-авіатор (з 1910 року), піонер і пропагандист авіації. Брав участь у велосипедних перегонах, грав у футбол, займався автомобільним, вітрильним, ковзанярським та мотоциклетним спортом, боксом, боротьбою, веслуванням, гімнастикою, джіу-джитсу, легкою атлетикою, парашутизмом, плаванням, тенісом, фехтуванням тощо.

Уточкін став другим у Російській імперії вітчизняним льотчиком після Михайла Єфімова, здійснивши 12-ти хвилинний політ над Одесою 2 (15) березня 1910 року. Відповідно до деяких джерел, за свою кар'єру Сергій Ісайович здійснив близько 150-ти польотів на аероплані у 70-ти містах світу. За іншими ж даними, лише впродовж трьох років Сергій Уточкін побував у 600 великих і малих містах Російської імперії, де літав на аероплані. Став першим льотчиком Азербайджану. А також брав участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, де разом з Єфімовим вони виграли майже усі змагання. Член Одеського британського атлетичного клубу, Одеського аероклубу й Імператорського Чорноморського яхт-клубу.

Сергій Ісайович Уточкін народився 30 червня (12 липня) 1876 року в українському місті Одеса, нині Україна (тоді входило до складу Херсонської губернії, Російської імперії).

1894 року, у 17-ти річному віці, Сергій Уточкін став одним з найперших футболістів відомої місцевої команди — Одеського британського атлетичного клубу (ОБАК). У футбол він грав до 34-х років, заснував в Одесі два футбольні клуби і був капітаном одного з них.

20 жовтня 1910 року Сергій Уточкін злетів у небо та зробив кілька кіл над Баку на своєму літаку Farman IV, ставши першим авіатором в історії Азербайджану[8]. До зими 1910 року Уточкін встиг побувати у Батумі, Варшаві, Лодзі, Катеринославі (нині Дніпро), Кишиневі, Нижньому Новгороді, Ростові-на-Дону, Санкт-Петербурзі, Сімферополі, Тифлісі (сучасне Тбілісі), налітавши під час цього турне у підсумку 3500 верст.

Останні роки Сергій Уточкін провів у Санкт-Петербурзі (тоді Російська імперія), живучи на випадкові заробітки. Зима 1915—1916 років була доволі холодною, тому, погано вдягнений Уточкін, майже усю зиму хворів. Згодом він захворів на запалення легень, з яким знову потрапив до Психіатричної лікарні святого Миколи Чудотворця. Вже 31 грудня 1915 (13 січня 1916) року авіатор помер, не доживши навіть до сорока років. За офіційною версією причиною смерті спортсмена було запалення легень, але є версії про крововилив у мозок і передозування. Сергій Уточкін помер наприкінці війни, тому у некрологах спогади про спортсмена швидко промайнули через новини з фронту. Спортсмена поховали з військовими почестями на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.


Парк Студентський (парк імені Ленінського Комсомолу)


Парк Воїнів-афганців (парк Воїнів-інтернаціоналістів)

Війна в Афганістані — військове вторгнення або військова інтервенція Радянського Союзу у суверенний Афганістан під приводом боротьби проти повстанських груп моджахедів, у якій брали участь урядові війська Афганістану і Радянського Союзу. Розпочалась у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна, разом з його оточенням, та заміни його маріонетковим урядом більш керованого Кармаля Бабрака. До Афганістану було перекинуто «обмежений контингент» радянської армії. Війна, за офіційними радянськими даними, тривала до виведення основної маси радянських військ 15 лютого 1989 року. Унаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і в колишньому СРСР) близько 1,5 млн або 10 % з числа тодішнього населення країни. Радянські втрати, за офіційними даними СРСР, становили близько 15 тисяч військовослужбовців.


Район Подільський (район Ленінський)


Район Шевченківський (район Октябрський)

Тарас Григорович Шевченко (відомий також як Кобзар; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, Російська імперія (нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна) — 26 лютого (10 березня) 1861, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український письменник, класик української літератури, мислитель, художник. Національний герой і символ України.

Народився 9 березня 1814 року у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в закріпаченій селянській родині. Дитячі роки проходять у селі Керелівка. Восени 1822 року починає вчитися грамоти у місцевого дяка. Залишившись сиротою, іде наймитувати до дяка Богорського, який прибув з Києва. Не витерпівши знущань дяка, тікає від нього і шукає в навколишніх селах учителя-маляра. 1828 року взяли козачком (слугою) до панського двору у с. Вільшану. Упродовж майже 2,5 років — з осені 1828 року до початку 1831 р. — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні. Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка і віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва. Улітку 1836 р. він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим. Навесні 1838 Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили молодого поета з кріпацтва. Незабаром став студентом Академії мистецтв. Першу збірку своїх поетичних творів видав 1840 під назвою «Кобзар». 25 травня 1843 року з Петербурга виїхав в Україну. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву. У 1844р. написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»), ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської Імперії. 5 квітня рада Академії мистецтв видала квиток на право проїзду на Україну. Вже в листопаді 1845 року збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради про надання звання некласного художника. 31 березня (12 квітня) 1845 року виїхав із Петербурга через Москву до Києва. Навесні 1846 року прибув до Києва, оселився в будинку. У квітні пристав до Кирило-Мефодіївського братства. Заарештували 5 квітня 1847, відправили до Петербурга й ув'язнили в казематі. Заслали в солдати до Оренбурга. Деяке полегшення становища Шевченка настало навесні 1848 унаслідок включення його до складу Аральської експедиції. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув'язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт. Звільнено з заслання у 1857 р. Навесні 1858 поет прибув до Петербурга. Влітку 1859 року повернувся в Україну, якої вже 12 років не бачив. До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом. 10 березня 1861 року Шевченко помер.

Городянам

23.10.2021, 14:03