Календар оновлень:

Події міста:21.11.2017, 17:27
Заяви прес-служби:21.11.2017, 15:17
Документи:20.11.2017, 14:32
Відеоблог:17.11.2017, 10:26
Полтавцям до відома:09.11.2017, 08:21
 
Останнє оновлення: 21.11.2017, 17:27
ГородянамЦ Н А ПІнвестиції Полтава туристична For the foreign visitorse-gov
Петиція Публічна інформація Документи Місто Міська влада Події міста Приймальня Всі розділи
Полтава

Офіційний сайт Полтавської міської ради
та виконавчого комітету

Полтава — перлина України,
її історична і духовна скарбниця —
місто, в якому хочеться жити.

НОВІ НАЗВИ ВУЛИЦЬ

20 травня голова Полтавської ОДА Валерій Головко на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» підписав розпорядження №207 «Про перейменування топонімічних назв, демонтаж меморіальних дощок та зображень комуністичної символіки в місті Полтаві». 

Тож, розповімо про нові назви полтавських вулиць, які було перейменовано в рамках Закону про декомунізацію


Симон ПетлюраВулиця Симона Петлюри (вулиця Артема)

Уродженець Полтави Симон Петлюра (1879— 1926) - український державний, військовий та по­літичний діяч, публіцист, літературний і театраль­ний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Цен­тральної Ради (від 28 червня - 31 грудня 1917 р.) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 р. - 10 листо­пада 1920 р.). Убитий 25 травня 1926 року в Парижі Самуїлом Шварцбардом, якого вважають агентом НКВС, а особисту помсту лише приводом. Похова­ний на кладовищі Монпарнас у Парижі.





Вулиця Січових стрільців (вулиця Бакинських комісарів)

Назва «Січові стрільці» була вперше використа­на під час Першої світової війни при формуванні в Австро-Угорщині добровольчого підрозділу, ядро якого становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху. Перше військове формування Січових стрільців у Наддніпрянщині - Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців - було зорганізовано в Києві у листопаді 1917-го з українців - галичан та буковинців, які перебували в Наддніпрянській Україні та добровільно згодилися захищати Українську Центральну Раду перед на­ступом більшовиків. Відтоді й аж до кінця існування формувань Січових стрільців їхнім верховним го­ловнокомандувачем вважався полковник армії УНР, колишній фенріх австро-угорської армії Євген Коновалець. У формації Січових стрільців Армія УНР розпоряджалася військовою частиною, яка виділя­лася своєю організованістю і боєздатністю.



Олександр Русов

Провулок родини Русових (провулок Бакинських комісарів)

Видатний статистик, етнограф, громадський діяч Олександр Русов (1847-1915) та його дружина, педагог, літературознавець, громадська діячка Со­фія Русова (Ліндфорс) (1856-1940), безумовно, на­лежать до тих особистостей, які хоч і були іноземно­го походження, та пов'язали своє життя з Україною й усі сили віддавали задля її розбудови. Олександр та Софія Русови зробили вагомий внесок у пробу­дження національної свідомості громадян, тож ціл­ком природньо, що і своїх дітей - Михайла, Юрія та Любов - вони виховали палкими патріотами Украї­ни. Своїми добрими справами в Україні (Києві, Чер­нігові, Ніжині, Одесі, Херсоні, Харкові, Полтаві) та за кордоном Олександр і Софія Русова заслужили на вдячну пам'ять нащадків.









Кирило Осьмак

Вулиця Кирила Осьмака (вулиця Баумана)

Уродженець Ши­шак Кирило Осьмак (1890-1960) - діяч Української Цен­тральної Ради, ОУН, президент Україн­ської головної ви­звольної ради. Ки­рило Осьмак був серед тих, хто в березні 1917 року і створював Цен­тральну Раду - тимчасовий парламент України. З 1917 року працював у Генеральному секретаріаті земельних справ. За радянської влади репресо­ваний: висилався за межі України, кілька разів арештовувався і відбував покарання. Під час ві­йни був членом Української національної ради, обраний президентом Української головної ви­звольної ради. У 1944 році знову потрапив до ка­тівень НКВС, майже 15 років провів в ув'язненні, до й загинув 16 травня 1960 року.




Євген Федоров

Провулок академіка Євгена Федорова (провулок Войкова)

Петро Войков (Пінхус) - російський револю­ціонер, радянський політичний діяч, один з орга­нізаторів і учасник розстрілу родини останнього російського імператора Миколи 11. Сам теж був убитий 7 червня 1927 року білоемігрантом Бори­сом Ковердою у Варшаві, де з 1924 року працю­вав повпредом СРСР у Польщі. Жодного стосунку до Полтави чи Полтавщини не мав.

Нині провулок перейменований на честь Єв­гена Федорова (1909-1986) - астронома, дій­сного члена АН УРСР (з 1969). Народився в Ір­кутську. У 1939-1941 рр. працював асистентом, старшим викладачем, директором обсерваторії Іркутського університету. Учасник Другої світової війни. У 1944-1947 рр - аспірант Головної астро­номічної обсерваторії АН урср, у 1947-1959 - на­уковий працівник, учений секретар Полтавської гравіметричної обсерваторії АН УРСР. Із 1959 року працював директором Головної обсервато­рії АН УРСР, з 1973-го - завідувач відділом фунда­ментальної астрометрії, з 1979-го - консультант. Основні наукові роботи присвячені астрометрії, теоретичним і практичним питанням обертання Землі, його зв'язків з різними геофізичними про­цесами, а також питань побудови координатних систем в астрономії й геодинаміці.

Популярність Федорову принесла його робо­та, опублікована в книзі «Нутації й вимушений рух полюсів Землі за даними широтних спостере­жень» (1958), яка була перекладена й англійською мовою. Одним з перших упровадив у практику аналізу астрономічних спостережень нові ста­тистичні методи, засновані на теорії випадкових функцій. Засновник київської школи вивчення обертання Землі. Розробив метод побудови такої координатної системи в астрометрії, яка не за­лежить від параметрів руху Землі по орбіті й на­вколо осі і ґрунтується на вимірюваннях кутових відстаней між небесними об'єктами; запропо­нував загальніший підхід до проблеми орієнтації координатних систем у космічному просторі.

Відповідальний редактор (1965-1975) міжві­домчого збірника «Астрометрія й астрофізика», що видавався Головною астрономічною обсерва­торією АН УРСР. Займався питаннями реоргані­зації Міжнародної служби руху полюсів на основі нових прогресивніших ідей. Своєю діяльністю сприяв розвитку і зміцненню зв'язків між ученими різних країн. Голова Комісії з вивчення обертання Землі Астрономічної ради АН СРСР (1962-1966).

Лауреат Державної премії УРСР (1983). За ак­тивну участь у підготовці святкування 500-річно- го ювілею Миколая Коперника і внесок в астро­номічну науку нагороджений польським орденом «За заслуги». На честь ученого названо астероїд 7628.



Микола Дмитрієв

Вулиця Миколи Дмитрієва (вулиця Володарського)

Володимир Володарський (Гольдштейн) - діяч російського революційного руху. Був членом Бунду, працював в організації українських соціал- демократів «Спілка». За революційну діяльність у 1911 році засланий до Архангельської губернії, звільнений за амністією 1913 року. Емігрував до США, де вступив у соціалістичну партію і міжна­родну профспілку кравців. Під час Першої світо­вої війни разом з Левом Бронштейном (Троць- ким) і Миколою Бухаріним видавав газету «Новий світ». Після Лютневої революції повернувся в Росію, на ІІ Всеросійському з'їзді рад обраний до Президії ВЦВК. У 1918 році - комісар друку, про­паганди та агітації. Творець та редактор одного з головних більшовицьких «органів преси» - «Чер­воної газети». Застрелений у Петрограді доро­гою на мітинг 20 червня 1918 року.

До Полтави і Полтавщини жодного стосунку не мав.

Микола Дмитрієв (1867-1908) - український видавець, громадсько-культурний діяч, публі­цист, діяч полтавської «Просвіти» та Братства тарасівців.

Походив з родини урядовця Андрія Дмитрен- ка, вихідця із селян Козачої Лопані, який май­же 30 років служив мировим суддею в Харкові. Мама, Олександра Іллівна, - з роду Григорія Квітки-Основ'яненка.

Закінчив юридичний факультет Харківсько­го університету. З 1892 року перебував на вій­ськовій службі в Полтаві, де після одруження з домашньою вчителькою - Ганною Теплицькою - розпочав кар'єру адвоката. Став відомим завдя­ки публічним виступами на захист селян, які на­зивали його «своїм адвокатом». Був секретарем «Полтавських губернських відомостей» та редак- тором-видавцем журналу «Рідний край» (1905­1906). 1905 року на губернському з'їзді вчителів виступав із заявою-вимогою щодо організації на­родної школи з українською мовою викладання. У липні 1905 року на квартирі Дмитрієва відбувся з'їзд представників українських громад, на якому порушувалося питання автономії України. 1906 року заснував полтавське видавництво «Україн­ський учитель».

Товаришував з Панасом Мирним, видавав його твори.

Карпенко-Карий називав його українським Ціцероном.

Потонув у Пслі, рятуючи сільську дівчину. По­хований на полтавському Старому цвинтарі, 1982 року прах було перенесено на центральний місь­кий цвинтар. У серпні 2007 року виконком Пол­тавської міської ради ухвалив рішення про вста­новлення меморіальної дошки Миколі Дмитрієву на фасаді будинку №3 (майдан Конституції).




Віктор Носов
Провулок Віктора Носова (Волочаєвський провулок)

Провулок називався Волочаєвським на честь станції Волочаєвка Амурської залізниці, де 1922 року відбувся вирішальний бій заключного етапу Громадянської війни. У радянській історіо­графії Волочаєвка вважалася одним із символів перемоги більшовиків над Білою гвардією на Далекому Сході.

Віктор Носов (1940-2008) - відомий україн­ський футболіст і тренер. Майстер спорту СРСР, заслужений тренер України. Виступав за доне­цький «Шахтар» (1958-1959, 1963-1964, 1966), ЦСКА (1960) і ростовський СКА (1961-1962). Се­зон 1965 року провів у харківському «Авангар­ді», з 1968 по 1971 рік грав у Полтаві за команду «Колос». У вищій лізі чемпіонату СРСР провів 88 матчів. Фіналіст Кубка СРСР 1963 року.

Після завершення футбольної кар'єри при­святив себе тренерській роботі. Тренував до­нецький «Шахтар», «Кривбас» (Кривий Ріг), «Пахтакор» (Ташкент), «Зорю» (Ворошиловград), «Динамо» (Ставрополь), «Верес» (Рівне). У Полтаві Віктор Носов починав ще тренером місцевого «Колоса», за який і виступав до цьо­го. А 2005 року повернувся до нашого міста вже головним тренером «Ворскли» (2005-2007), тренував і «Ворсклу-2».



Вулиця Колійна (вулиця Вороніна)

Петро Воронін (1880-1919 ) - діяч револю­ційного руху на Полтавщині. Був першим се­кретарем комітету бідноти і головою ревкому у приміському селищі Кривохатки, яке 1960 року теж перейменоване на селище Вороніна. Похо­ваний на вулиці Тунельній.

Колійною вулиця названа, оскільки тут прохо­дить залізнична лінія Полтава - Ромодан між стан­ціями Полтава-Південна та Полтава-Київська. Кривохатки - роз'їзд Полтавської дирекції Півден­ної залізниці, де зупиняються місцеві потяги.




Лев Вайнгорт

Провулок Лева Вайнгорта (провулок Вороніна)

Арій-Леон (Лев) Семенович Вайнгорт (1912-1994) - архітектор, краєзнавець, член Спілки архітекторів України (з 1939 року). Арій- Леон Вайнгорт народився 27 листопада 1912 року у Варшаві в бідній єврейській родині. Ще в дитинстві разом з батьками переїхав до Пол­тави. 1938 року закінчив Харківський інженер­но-будівельний інститут. Після нетривалого періоду роботи на будівництві Московсько­го метрополітену його подальше життя тісно пов'язане з Полтавою. Протягом 32 років був головним архітектором міста. За його активної участі в повоєнні часи відновлено центр міста, проведено містобудівні заходи зі створення його чіткої планувальної структури, відтворено історичний вигляд Круглої площі. Автор і співав­тор багатьох проектів та пам'ятників, які стали візиткою міста, наукових робіт з містобудування й архітектури Полтави.

Протягом 1970-1981 років Лев Вайнгорт був доцентом кафедри архітектурного проекту­вання Полтавського інженерно-будівельного інституту. З 1981 року - перший директор На­ціонального музею-заповідника Миколи Гоголя в селі Гоголеве на Полтавщині. Після виходу на пенсію, з 1986 року, працював старшим науко­вим співробітником Полтавського краєзнавчого музею, до реставрації якого доклав багато зу­силь.

Автор багатьох науково-дослідницьких, іс- торико-архітектурних праць, зокрема путівника «Монумент Слави у Полтаві» (1959), досліджен­ня «Полтава: історико-архітектурний нарис» (1996, у співавторстві), книги «Записки провин- циального архитектора» (2001).

Помер 18 квітня 1994 року, похований у Пол­таві.



Вулиця Михайлівський Яр (вулиця Воровського)

Вацлав Воровський (1871-1923) - російський революціонер польського походження, літера­турний критик, один із перших радянських ди­пломатів. З квітня 1917 року увійшов до складу Закордонного бюро ЦК РСДРП у Стокгольмі. Після приходу більшовиків до влади - повпред у Скандинавії. У 1919 році повернувся до Росії, де став одним з ініціатором боротьби проти право­славної церкви, займав посаду завідувача Дер­жавним видавництвом. З 1921 року - повпред в Італії, у 1922 році брав участь у Генуезькій конфе­ренції. У 1923 році призначений до складу радян­ської делегації на Лозаннській конференції, де й був убитий у ресторані готелю «Сесіль» емігран­том із Росії. Жодним чином з нашим краєм не був пов'язаний.

Нині вулицю названо за старою назвою цієї місцини.



Євген Сверстюк

Вулиця Євгена Сверстюка (Вулиця Гайдара)

Була названа на честь Аркадія Гайдара (справ­жнє прізвище Голіков) - російського радянського дитячого письменника, автора широковідомої повісті «Тимур та його команда», оповідання «Чук і Гек» та багатьох інших творів, які увійшли до шкільної програми, активно екранізувалися, пе­рекладені багатьма мовами світу. Під час Другої світової війни перебував у діючій армії як корес­пондент «Комсомольської правди». У жовтні 1941 року Гайдар загинув поблизу села Ліпляве Канів­ського району Черкаської області. 1947 року Ар- кадій Гайдар був перепохований у Каневі. Однак ще за часів горбачовської гласності почали спли­вати й неприємні факти з революційної юності Гайдара, пов'язані з його нічим не виправданою жорстокістю в роки Громадянської війни - під час придушення селянського повстання на Тамбов- щині та роботи в ЧК.

Євген Сверстюк (1928-2014) - український письменник, мислитель, філософ, гоголезна- вець, громадський діяч. Засновник та з 1989 року незмінний редактор православної газети «Наша віра», президент Українського ПЕН-клубу. Доктор філософії. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву - «З приводу процесу над Погружальським». Політв'язень радянського режиму.

З 1956 по 1959 рік працював викладачем української літератури Полтавського педагогіч­ного інституту ім.В.Г.Короленка. Саме на цей пе­ріод припадає його перше звільнення з роботи за виступи проти дискримінації української мови та культури. У Києві працював старшим науковим працівником НДІ психології (1959-1960), завіду­вачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961­1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання нДі психології (1962­1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965-1972).

За участь у «Самвидаві» і протести проти аре­штів і незаконних судів 1973 року засуджений за статтею 62 ч. I КК УрСР до семи років таборів та п'яти років заслання.

Улітку 1987 року з Сергієм Набокою (головою ради), Олесем Шевченком, Ольгою-Гейко-Матусевич, Віталієм Шевченком, Миколою Матусевичем та іншими створили Український куль­турологічний клуб (УКК). Після проголошення незалежності України був активним ідеологом дерадянізації країни. Широко відомі його публі­кації, присвячені подоланню радянського спадку в духовному житті.



Іван Миколайчук

Провулок Івана Миколайчука (провулок Ярослава Галана)

Ярослав Галан (1902-1949) - радянський письменник, журналіст, компартійний активіст. Від 1924 року - член Комуністичної партії За­хідної України (КПЗУ). У воєнні та повоєнні роки Ярослав Галан засуджував ідеї української дер­жавності, називав українську революцію «жовто- блакитним маріонетковим балаганом типу 1918 року», засуджував ОУН, УПА, а також греко-като- лицьку церкву. Його стаття «Плюю на папу» стала відповіддю на відлучення його від церкви папою Пієм XII. Ярослава Галана вбили у власному робо­чому кабінеті. За офіційною радянською версією, убивство вчинили націоналісти, тож у СРСР цей випадок видавали за один зі «злочинів ОУН-УПА». Сам Галан у Полтаві ніколи не був.

Іван Миколайчук (1941-1987) - український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 року (посмертно). Зіграв 34 ролі в кіно, написав дев'ять сценаріїв. Народився в селі Чортория Чернівецької облас­ті, з 12 років грав у сільському самодіяльному театрі. Закінчив Чернівецьке музичне училище і театр-студію при Чернівецькому музично-дра­матичному театрі ім.О.Кобилянської. У кіно дебю­тував ще студентом кіноакторського факультету Київського інституту театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого у фільмі Леоніда Осики «Двоє». Загальне визнання Миколайчукові при­несли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих пред­ків». Цей фільм здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них - 24 гран-прі) у 21 країні й увійшов до Книги рекордів Гіннеса. З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) де­бютував як сценарист. Однак стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кіно­фестивалю, влада сприйняла як «випад ворожих націоналістичних сил».

У фільмі «Пропала грамота» (1972), який зні­мався на Полтавщині, був не лише виконавцем ролі козака Василя, а й співрежисером. Проте на екрани цей фільм вийшов тільки наприкінці 80-х. Лише 1979 року вдалося отримати дозвіл і на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Васи­ля Земляка «Лебедина зграя», у якому Миколай­чук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі в Душанбе. 1983 року Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», готувався до роботи над фільмом за цим сценарі­єм, але постановку «Небилиць...» дозволили тіль­ки восени 1986 року. Проте через важку хворобу почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (вже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.



Володимир Степанюк

Вулиця Володимира Степанюка (вулиця Дундича)

Олеко Дундич (1897-1920) - революціонер, учасник громадянської війни в Росії. У біогра­фії Дундича є багато неясного, тож невідомо, чи справжні прізвище Дундич та ім'я Олеко, а також національність і віросповідання: в одних джере­лах його називають сербом, в інших - хорватом. На початку Першої світової війни був мобілізова­ний на службу рядовим в австро-угорську армію, де навіть став чемпіоном серед унтер-офіцерів з фехтування. Воював на російському фронті, по­трапив у полон під Луцьком і згодом вступив до добровольчого сербського загону Російської армії. Після Лютневої революції перейшов на бік більшовиків, у Червоній Армії служив у кавалерії. Був командиром кавалерійського дивізіону при штабі Першої кінної, з червня 1920 року - помко- мандира полку. Загинув під час польсько-радян­ської війни при штурмі міста Рівне. І хоч у Полтаві Дундич ніколи не був, та його іменем тут назвали не лише вулицю, але й одразу три провулки!

Володимир Степанюк (1955-2014) - наш сучасник, відомий громадський діяч, кавалер ор­дена «За заслуги» ІІІ ступеня. Свою трудову діяль­ність на Полтавщині після закінчення Української сільськогосподарської академії починав агро­номом, згодом працював економістом у колгоспі ім.Кірова (с.Гожули Полтавського району). З се­редини 90-х вів і активну громадську та просвіт­ницьку роботу. На початку 2000-х зорганізував громадську організацію «Екологічна асоціація «ЕКО-СВІТ», яка згодом переросла в асоціацію «Громадянське суспільство».

Збирав свідчення очевидців про Голодомор 1932-1933 років на Полтавщині. Багато сил відда­вав заходам з відзначення знаменних і трагічних дат в історії України, підтримки української мови, єднанню сходу та заходу України (автопробіги від Луганщини до Закарпаття), поширенню правових знань, ушануванню національних героїв. Постійно і наполегливо втілював на місцевому рівні ідеали демократії через круглі столи, концерти, прес- конференції, зустрічі з видатними людьми України, екскурсії, велопробіги, поїздки нашою державою.

Особлива заслуга належить Володимиро­ві Степанюку в організації пошанування Тараса Шевченка на Полтавщині. Був головою громад­ського комітету з відзначення 200-річчя Великого Кобзаря. Організував десятки поїздок по області - місцями, де перебував свого часу Шевченко та встановлено пам'ятники йому. Силами активістів та учасників цих поїздок відбулися шевченківські читання із залученням місцевих жителів, а самі пам'ятники було приведено до належного вигляду.

Помер Володимир Степанюк раптово 3 черв­ня 2014 року: йому стало зле прямо під час висту­пу в залі обласної ради, де відбувалося чергове громадське зібрання.



Микола Лемик

Провулок Миколи Лемика (провулок Дундича-перший)

Микола Лемик (1915-1941) - український по­літичний діяч, член ОУН від 1932 року, від 1941 року - крайовий провідник ОУН на східноукраїн­ських землях.

21 жовтня 1933 року Лемик за наказом про­воду українських націоналістів убив начальника канцелярії консульства СРСР у Львові Олексія Майлова (за сумісництвом емісара більшовиць­ких спецслужб) на знак протесту проти штучно організованого радянською владою голодомору 1932-1933 років в Україні. Польський суд у Льво­ві засудив Лемика до смертної кари, яку згодом було замінено на довічне ув'язнення.

На волю Микола Лемик вирвався аж на по­чатку Другої світової війни, восени 1939 року: коли в'язнів переганяли до іншої в'язниці, йому вдалося втекти. 1941 року став одним з організа­торів похідних ОУН та їхньої діяльності в Україні. Восени очолив східну похідну групу ОУН. Загинув легендарний месник у жовтні 1941 року - зааре­штований гестапо і розстріляний у Миргороді.









Іван Липа

Провулок Івана Липи (провулок Дунчича-другий)

Іван Липа (1865-1923) - український громад­ський і політичний діяч, письменник (літературні псевдоніми - Петро Шелест, Іван Степовик), за фахом лікар.

1891 року разом із Борисом Грінченком, Мико­лою Міхновським та іншими став засновником та­ємного товариства «Братство тарасівців», яке по­ширювало ідеї Тараса Шевченка за національне визволення українського народу. 1893 року това­риство розгромили, а Івана Липу заарештували.

1897 року закінчив Казанський університет, працював лікарем на Херсонщині і в Полтаві. Із 1902 по 1918 роки жив у Одесі, де організував ви­давництво «Одеська літературна спілка», видавав альманах «Багаття», друкувався в українських ча­сописах «Діло», «Народ», «Правда», «Буковина», «Зоря», «Літературний науковий вісник», «Україн­ська хата». Тісно співпрацював з одеською «Про­світою».

1917-го призначений українським комісаром Одеси, заснував українське видавництво «На­родній стяг». У період Української Народної Рес­публіки - керуючий управлінням культури і ві­ровизнання в уряді. Був членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республіки. Як міністр культів УНР звернувся до духовенства з цирку­ляром - зобов'язував вести все церковне діло­водство, особливо метричні книги, тільки україн­ською мовою.

З серпня 1920-го входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, деякий час був міні­стром охорони здоров'я в уряді УНР. Автор віршів, нарисів, оповідань та збірок «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов» (1935) та ін.



Олесь Гончар

Вулиця Олеся Гончара (вулиця Енгельса)

Фрідріх Енгельс (1820-1895) - німецький під­приємець, політичний діяч, філософ, історик, публіцист. Один з основоположників марксиз­му - перший систематизатор та видавець творів Карла Маркса. Після смерті Маркса (1883) пара­лельно з діяльністю у II Інтернаціоналі готував до друку другий і третій томи «Капіталу». Написав книгу «Початок родини, приватної власності і дер­жави». Мало хто знає, але не існує навіть могили Енгельса: за його заповітом, тіло піддали крема­ції, а урну з прахом опустили в море поблизу Іст- борна (Англія) - улюбленого місця відпочинку.

Олесь (Олександр) Гончар (1918-1995) - укра­їнський письменник, громадський діяч. Перший лауреат премії ім.Тараса Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959-1971), акаде­мік НАН України (1978).

Довгий час вважалося, що він народився в селі Суха Кобеляцького району, як і було запи­сано в офіційних документах. Насправді ж на­родився в селі Ломівці неподалік Катеринослава (нині в межах Дніпра). Однак після смерті матері, коли хлопцеві було три роки, його забрали на виховання дід і бабуся в Суху. Відтоді все життя Олесь Гончар указував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце наро­дження саме село Суха. До речі, і прізвище він спершу носив батькове - Біличенко, але 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері, бабусі й дідуся), а от ім'я Олесь з'явилося, бо у класі вже був один Олександр Гончар.

До вступу в Харківський університет (1938) на­вчався в технікумі журналістики, працював у ра­йонній (на Полтавщині) та обласній газетах у Хар­кові. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз зустрічався в жит­ті. У червні 1941 року Олесь Гончар пішов добро­вольцем на фронт у складі студентського баталь­йону (про його долю написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений Державною премією ім.Т.Шевченка). Улітку 1942 року потра­пив у полон, звідки втік в 1943 році, і продовжував воювати в Червоній Армії. Війну закінчив старши­ною мінометної батареї, був нагороджений ор­денами Червоної Зірки, Слави ІІІ ступеня, трьома медалями «За відвагу».

Вірші, що народжувалися в перервах між боя­ми, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів». Робота над романом «Прапороносці» тривала три повоєнних роки. На сторінках жур­налу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948).

Після завершення роботи над трилогією пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Мора- вою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносця­ми». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена пол­тавчанка», очолюваної Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Пів­день» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари- комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їх­ніх стосунків, а роман-дилогія «Таврія» (1952) і «Пе­рекоп» (1957) - історико-революційній пробле­матиці. Далі - романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Перші рецензії на роман «Собор» були схваль­ні, але невдовзі критика піддала його тенденцій­ному остракізму, і твір було вилучено з літератур­ного процесу на два десятиліття.

У селі Суха Кобеляцького району 28 серпня 2000 року відкрито Державний літературно-ме­моріальний музей-садибу Олеся Гончара. Щоріч­но тут проводяться літературно-музичні вечори пам'яті письменника. Його ім'я носить обласна бібліотека для юнацтва, яка тепер і розташована на вулиці Олеся Гончара.



Дніпровський провулок (Дніпропетровський провулок)

Провулок перейменовано, оскільки і саме місто Дніпропетровськ, на честь якого він на­званий, тепер Дніпро.



Провулок Івана Прийми (провулок Дундича-третій)

Іван Прийма (186?-1921) - громадський і освітній діяч, учасник визвольних змагань. З 1915 року жив і працював у Полтаві, був директо­ром української гімназії і м. І. П.Котляревського. Член повстанського комітету Полтави - пер­шої підпільної антирадянської організації «Ко­мітет звільнення України», фундаторами якої були місцеві освітяни. Спершу уник арешту, бо якраз поїхав до родичів у Галичину. Коли ж по­вернувся, мав змогу втекти, але не схотів ки­дати улюбленої роботи. Навесні 1921 року був заарештований, засуджений до страти. Однак до розстрілу не дожив: помер у 60-річному віці в харківській в'язниці від тифу.



Вулиця Соборності (Вулиця Жовтнева)

За царату ця вулиця була Олександрівською - на честь одного з російських імператорів. Після революції більшовики назвали її іменем свого вождя Йосипа Сталіна. Однак після його смерті й розвінчання культу особи вирішили підібрати більш нейтральну назву для вулиці - Жовтнева. Проте й вона мала символізувати не назву мі­сяця, а нагадувати про Велику Жовтневу Соціа­лістичну революцію, як називали за радянських часів Жовтневий переворот.

Нині ж вулицю перейменовано на честь Со­борності, адже вона й починається з Соборного майдану. До речі, цю назву йому повернули в 90-ті роки, а за радянських часів це була Чер­вона площа.



Опанас Сластіон

Провулок Опанаса Сластіона (Провулок Жовтневий)

Опанас Сластіон (1855-1933) - художник, етнограф, архітектор і педагог.

Народився в Бердянську, вчився спершу в батька, реставратора і церковного живописця, а сусід-музика і художник Анастас Смоктій учив кобзарства. У 1874-1882 роках продовжив на­вчання в Петербурзькій академії мистецтв, де відшукав чимало відомостей про Тараса Шев­ченка. Працюючи в технічному комітеті Військо­вого міністерства (1887-1900), Сластіон мав змогу вивчати матеріали про українське коза­цтво.

1897-1900 рр. - голова Українського клубу в Петербурзі. З 1900-го оселився в Миргороді, де був викладачем Художньо-промислової школи ім.Миколи Гоголя. Приятелював та листувався з Дмитром Яворницьким. Багато років їздив по Україні, змальовував та збирав зразки народ­ного мистецтва, фольклорний матеріал та за­писував на фонографі спів і гру кобзарів.

У 1900-х працював над ілюстраціями до Шевченкового «Кобзаря», ілюстрував його тво­ри (зокрема «Гайдамаки» (1886), перевидані у 1920-х роках Яковом Оренштайном у Берліні, «Катерину»), читанку «Вінок» Бориса Грінченка, «Козаки і море» Данила Мордовця, сатиричний журнал «Шершень» та інші. Сластіон - автор ба­гатьох українських краєвидів і жанрових сцен: «Українка», «Проводи на Січ» (1886), «Миргород» (1901), «Вечір. Село» (1904), «Зима на Чернігів­щині», «На Волині» тощо. Його малярство по­значене впливом передвижництва, але з націо­нальною тематикою.

1906-го належав до гурту ілюстраторів київ­ського «Шершня», згодом працював у багатьох українських видавництвах, зокрема в «Рідно­му краю». Підтримував Василя Кричевського в боротьбі за український національний стиль будинку губернського земства у Полтаві. У 1910-1913 роках проектував низку сільських громадських будинків та земських шкіл в укра­їнському стилі (наприклад у Великих Сорочин- цях). З більш ніж 90 затверджених проектів реа­лізовано було понад 30.

До 100-річчя з дня народження Шевчен­ка Сластіон виступив ініціатором зведення пам'ятника поету в Миргороді, брав участь у зборі коштів. У 1920-х роках за проектом митця збудовано будинок курорту в Миргороді та ще низку споруд. Сластіон заснував місцевий Мис­тецько-промисловий музей (1920), якому по­дарував свою збірку, організував Першу селян­ську капелу бандуристів імТ.ГШевченка (1928).

Похований на Троїцькому кладовищі Мирго­рода.



Йосип Гофман

Вулиця Йосипа Гофмана (Вулиця Затонського)

Володимир Затонський (1888-1938) - ра­дянський партійний і державний діяч, активний борець проти українства, один з ініціаторів зни­щення пам'яток церковної архітектури в Україні. З 1905 року був членом Російської соціал-демо- кратичної робітничої партії, меншовиком. Від бе­резня 1917 року більшовик: член РСДРП(б), зго­дом - ВКП(б). Брав активну участь у захопленні більшовиками влади в Україні. Завзято боровся проти Української Центральної Ради. Близько місяця фактично виконував функції секретаря Леніна. Завзято винищував національний зміст української культури, сприяв необґрунтованій зміні українського правопису 1933 року, схва­лював репресії проти «ідеологічно невитрима­них» працівників освіти. Але зрештою і сам став жертвою сталінських репресій за звинуваченням у належності до «антирадянського українського націоналістичного центру». 29 липня 1938 року Затонського розстріляли.

Йосип Гофман (1925-2015) - людина уні­кальної долі. Уродженець Миколаївщини, він пі­шов на війну добровольцем - 17-річним юнаком у 1942-му став розвідником, командиром взводу. Сержант Гофман з боями дійшов до Берліна, де навіть залишив свій автограф на Рейхстазі. Мав чимало бойових нагород, серед яких і орден Слави, медаль «За відвагу». А далі трапилася подія, яка змінила всі плани 20-річного юнака, усе його життя... Колишній розвідник опинився в епіцентрі події, за якою стежив увесь світ, - Між­народного трибуналу в Нюрнберзі, який судив військових злочинців Третього рейху. Фрон­товий розвідник, гвардії сержант Гофман був присутнім на процесі як особистий охоронець Головного обвинувача від Радянського Союзу Романа Руденка.

У повоєнний час Йосип Гофман закінчив вій­ськове училище й академію, поєднавши свою долю з армією. Служив і в Полтаві, яка стала для нього рідним містом, а після виходу у відставку працював тут у системі облспоживспілки.

Полковника у відставці знали в нашому міс­ті і як активного учасника ветеранського руху, військово-патріотичної роботи. Він завжди був бажаним гостем у навчальних закладах, військо­вих частинах, підприємствах і організаціях. Йо­сип Гофман - автор багатьох книг, адже в останні роки життя досить активно займався творчою діяльністю. Серед них - «О прошлом во имя бу- дущего», «Живая история», «Политический ми- нимум» та інші. І все ж найголовнішим твором свого життя Йосип Давидович вважав книгу «Нюрнберг застерігає», над якою працював ба­гато років, адже до неї увійшли не лише спогади очевидця, а й чимало документів, пов'язаних із процесом.

Так склалося, що донедавна Йосип Гоф­ман залишався єдиним у світі живим учасни­ком Міжнародного військового трибуналу. 2010 року німецька сторона запросила його відвіда­ти заходи з нагоди 65-річчя початку процесу у Нюрнберзі. Наш земляк зустрічався з відомими політиками і громадськими діячами Німеччини, виступав у знаменитому залі 600, де проходив процес, презентуючи там книгу «Нюрнберг за­стерігає», прочитав лекцію для студентів місце­вого університету, поспілкувався з українською громадою міста.

Мріяв Йосип Давидович побувати і на 70-річчі початку процесу, яке відзначалося торік. Однак не дожив до цього лише кілька місяців.

До речі, уже будучи тяжко хворим, у березні 2014 року Гофман виступив зі зверненням до глав держав антигітлерівської коаліції - США, Англії і Франції - із засудженням політики Путіна та анексії Росією Криму. Цю відозву опублікува­ли провідні українські та зарубіжні газети та інтернет-ресурси, прозвучала вона і в Організації Об'єднаних Націй.



Володимир Шемет

Провулок братів Шеметів (Інтернаціональний провулок)

Назва жодної конкретної «прив'язки» до про­вулку не має. Його назвали, віддаючи данину радянській традиції: у кожному місті мала бути вулиця Інтернаціональна чи принаймні провулок. Адже Радянський Союз пропагував сам інтерна­ціоналізм як певну ідеологію.

Брати Володимир, Микола та Сергій Шемети зіграли величезну роль в історії України та в історії української державності. Саме вони ви­давали й першу в підросійській Україні україно­мовну газету «Хлібороб». І хоча вдалося видати лише кілька її номерів, та поява такого часопису мала ефект бомби, що розірвалася, адже укра­їнські газети на той час заборонялися. Шемети зробили це попри заборону, але невдовзі газету закрили, а її засновники піддавалися пересліду­ванню.

Найвідоміший із братів Володимир Шемет (1873-1933) - український громадський і полі­тичний діяч. Активний член Братства тарасівців, співзасновник УНП (1902). Гласний Лубенської міської думи, член Української Центральної Ради.

Походив зі старовинного шляхетського роду Шеметів-Кежгайлів. Закінчив Лубенську гімна­зію. Вищу освіту здобув на фізично-математич­ному факультеті Петербурзького університету та на природничому факультеті Київського універ­ситету. Під час навчання в Києві познайомився з Миколою Міхновським і під його впливом всту­пив до Братства тарасівців, заснувавши разом із братами Миколою та Сергієм осередок цієї організації в Лубнах. За участь у студентському русі протягом 1900-1901 років був позбавлений права проживання в столицях, університетських і губернських містах. Повернувшись до Лубен, активно працював у місцевому земстві, обирав­ся гласним Лубенської міської думи.

У 1902 році разом із Міхновським став заснов­ником УНП.

Після заборони «Хлібороба» став одним із за­сновників газети «Громадська думка» (з вересня 1906 до 1914 року виходила під назвою «Рада»). У 1905 році як представник українських пар­тій був обраний до Першої Державної Думи від Полтавської губернії, де працював у комісії для складання проекту закону про національну рів­ність, був членом української фракції і входив до бюро Українського парламентського клубу. Піс­ля розпуску Думи із групою депутатів підписав «Виборзьку відозву» - заклик до народу чинити пасивний опір урядові (не платити податків, не давати рекрутів) доти, доки цар не призначить нових виборів. За це був засуджений до тримі­сячного ув'язнення. У 1909-му переслідувався по справі «Лубенської республіки».

У 1916 створив приватну українську гімназію в Лубнах, від якої був делегований до Української

Центральної Ради. Після заміни полтавських де- путатів-самостійників представниками соціаліс­тичних партій брати Шемети в жовтні 1917 року створили Українську демократичну хлібороб­ську партію, яка через півроку привела до влади Скоропадського. Був учасником різних депута­цій до гетьмана.

Протягом 1919-1923 років працював у Ко­місії для складання словника живої української мови при ВУАН, збирав народні технічні терміни столярства, теслярства, будівництва тощо. Зви­нувачений у «націоналістичних нахилах», змуше­ний був залишити академічну роботу. Останні десять років життя працював службовцем у різ­них установах.



Василь Капніст

Вулиця Василя Капніста (Іскрівська вулиця)

Ясна річ, колишня її назва до пожежної спра­ви жодного стосунку не мала. Це теж данина радянській традиції - не забувати й у назвах вулиць про першу більшовицьку газету «Іскра» («Из «Искрьі» возгорится пламя», - писав вождь більшовиків Володимир Ленін).

Василь Капніст (1758-1823) - визначний український поет, драматург і громадсько-по­літичний діяч кін. XVIII - поч. ХІХст. Народився в Обухівці Миргородського повіту на Полтавщині. З 16-річного віку перебував на військовій служ­бі, яку починав капралом Ізмайловського полку. 1783 року після відставки повернувся в Україну. Певний час був директором училищ Полтав­ської губернії. Користувався великим автори­тетом серед українського дворянства. Займав виборні посади ватажка дворянства Мирго­родського повіту (1782; ще до переїзду в Петер­бург), Київської губернії (1785-1787), генераль­ного судді Полтавської губернії (з 1802 року) та полтавського предводителя дворянства (з 1820 року), перебуваючи на яких завжди відстоював інтереси українського народу.

Василь Капніст почав друкуватися в 1780 році. Писав оди, елегії, анакреонтичні вірші.

У 1783 році написав «Оду на рабство» (опубл. 1806), у якій виступив проти посилення колоні­альної політики російського уряду в Україні, зо­крема остаточної ліквідації в 1783 році козаць­ких полків і запровадження кріпосного права у Слобідській і Лівобережній Україні.

1787 року Василь Капніст разом із гру­пою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні («Положение, на каком может бьть на­брано й содержано войско охочих козаков»), який, незважаючи на підтримку Рум'янцева- Задунайського і Потьомкіна, був відхилений царським урядом.

У квітні 1791 року Василь Капніст разом зі своїм братом Петром за дорученням україн­ських патріотичних кіл перебував у Берліні. Він вів переговори з представниками прусських урядових кіл, зокрема з міністром закордонних справ (канцлером) Пруссії Е.-Ф.Герцбергом про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку від­критого збройного виступу проти російського самодержавства.

У 1798 році опублікував поему «Ябеда», у якій у гострій формі критикував російську коло­ніальну політику на українських землях.

Василь Капніст переклав «Слово о полку Ігоревім» російською мовою і зробив цікавий коментар, у якому підкреслено українське по­ходження й українські особливості цього твору.

Знайшов свій вічний спочинок у рідному селі, де й похований біля могили батька.

У листопаді 2008 року в рідному селі Василя Капніста відбулися урочистості з нагоди від­криття пам'ятника поетові і громадському ді­ячеві, спорудженого за проектом харківського студента Сергія Лінника коштом заснованого у 2007 році нащадками давнього роду Капністів «іменного» фонду за сприяння районної та об­ласної влади.



Катерина Скаржинська

Вулиця Катерини Скаржинської (вулиця КІМ)

Нині загадкову абревіатуру КІМ можуть «розшифрувати» хіба що люди похилого віку. А раніше в Радянському Союзі так називали... навіть дітей (не плутати з корейськими імена­ми). Адже КІМ - це Комуністичний Інтернаціо­нал Молоді - міжнародна комуністична моло­діжна організація, яка виникла ще 1919 року в Німеччині як секція «дорослого» Комінтерну. Проіснувала вона аж до 1943 року, однак у назвах вулиць радянських міст та іменах ді­тей палких комсомольців продовжувала жити і потім.

Катерина Скаржинська (1853-1932) - по­міщиця, меценатка, фундаторка першого за­гальнодоступного приватного краєзнавчого музею Лівобережної України. Походила з дво­рянського роду Райзерів - вихідців зі швед­ської Померанії. За материнською лінією нале­жала до роду Лодигіних. 1869 року одружилась із великим землевласником і кіннозаводчиком, майбутнім генерал-майором Скаржинським. Здобула екстерном освіту в жіночій гімназії в Лубнах, навчалася на Бестужевських вищих курсах у Петербурзі, але не завершила їх через переведення чоловіка до іншого місця.

На її кошти на Лубенщині проводились ар­хеологічні розкопки. У Круглику засновує на­родну школу, бібліотеку; аматорський україн­ський театр. 1880 року започаткувала перший в Україні приватний музей, першим попечите­лем якого був Ф. Камінський. Заклала в маєт­ку дендрарій. Брала активну участь у вистав­ковій діяльності. Скаржинську обрали членом кількох наукових товариств - Московського нумізматичного, Всеросійського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії, почесним членом Полтавської вченої архівної комісії. 1890 року на сільсько­господарській виставці в Лубнах за зразкове квітникарство Міністерство землеробства і державного майна нагородило її срібною ме­даллю.

Після смерті чоловіка передала колекцію, що складалась з понад 20 тисяч експонатів і чотирьох тисяч книг, у подарунок Природни­чо-історичному музею Полтавського губерн­ського земства. 1905 року Катерина Скаржин­ська виїхала до Італії, згодом до Швейцарії, де оселилась у Лозанні. Займалася доброчинніс­тю, матеріально підтримувала політемігран­тів. У Давосі видавала літературно-науковий журнал «За рубежом». У 1913 році відійшла від політичної діяльності.

На початку Першої світової війни поверну­лася до України. Останні роки життя провела в Лубнах. Більшовицька влада призначила Скаржинській невелику персональну пенсію, але за розпорядженням голови ВУЦВК Петровського жінка була позбавлена грошового утримання. Померла всіма забута в Круглику на 81-му році життя влітку 1932 р.



Оксана Мешко

Вулиця Оксани Мешко (вулиця Клари Цеткін)

Клара Цеткін (1857-1933) - діячка німецько­го та міжнародного комуністичного руху. Була одним із засновників Незалежної соціал-демо- кратичної партії Німеччини. Пізніше вступила до Комуністичної партії Німеччини та представля­ла КПН у рейхстазі (1920-1933). Нагороджена орденом Леніна та орденом Червоного Пра­пора. Похована в Москві на Красній площі біля Кремлівської стіни.

Оксана Мешко (1905-1991) - біолог, учас­ниця опозиційного руху в Україні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсін­ської групи в період масових арештів з боку КДБ у кінці 1970 років.

Народилася 30 січня 1905 року в Старих Санжарах в малоземельній хліборобській ро­дині. У грудні 1920 року в Харкові на Холодній горі комуністи розстріляли батька Оксани, якого взяли серед інших як заручника за не­виконання волостю продподатку. Невдовзі від руки місцевого «активіста» гине й 17-річний брат Євген, член «Просвіти».

У 1927 році Оксана вступає на хімічний факультет Інституту народної освіти в Дні­пропетровську. За час навчання кілька разів її виключали з інституту «за соцпоходження», та дівчина знову добивалася поновлення. У 1931 році все-таки закінчує інститут. На по­чатку 1935 року вдруге заарештовують чоло­віка Федора Сергієнка (вперше в 1925 році як члена УКП (боротьбистів)). Як родичку ворогів народу в 1937 році Оксану Мешко звільняють за скороченням із хімічної лабораторії Інсти­туту зернового господарства. Жінка переїж­джає до Тамбова, до чоловіка, де й застала їх німецько-радянська війна. У травні 1944 року повертається до Дніпропетровська, потім до Києва.

1947 року заарештована за звинуваченням у намірі разом із сестрою Вірою вчинити за­мах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова. Вирок - десять років виправно-тру­дових таборів, звідки була звільнена через сім років після смерті Сталіна за станом здоров'я, однак спершу переведена на поселення і лише через два роки реабілітована з можли­вістю повернутися до Києва.

1972 року була заарештована уже в справі сина - Олеся Сергієнка. Знову почалися об­шуки, виклики в КДБ, допити. Оксана Меш­ко стає одним із членів-засновників Україн­ської Гельсінської групи. У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» - про фабрикування кримінальних справ про­ти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». З червня 1980 року перебувала кілька місяців на примусо­вому «обстеженні» в психіатричній лікарні ім.Павлова в Києві.1980 року заарештовувала­ся знову за звинуваченням у антирадянській агітації та пропаганді. У січні 1981 року отри­мала вирок - півроку ув'язнення і п'ять років заслання. Етапована до містечка Аян (Хаба­ровський край). На той час Оксані Яківні було майже 76 років, та лише наприкінці 1985 року вона повертається із заслання до Києва.

Продовжує діяльність як один із провід­ників Української Гельсінської спілки. У черв­ні 1990 року, насамперед зусиллями Оксани Мешко, було поновлено правозахисну діяль­ність - створено Український комітет «Гельсінкі-90».

2 січня 1991 року Оксани Мешко не стало. Похована на Байковому кладовищі в могилі мами.

2006 року Указом Президента України Вік­тора Ющенка посмертно нагороджена орде­ном «За мужність» I ступеня - за громадян­ську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Гро­мадської Групи сприяння виконанню Гельсін­ських угод.



Вулиця Григорія Граб'янки (вулиця Корчагінська)

Назву Корчагінська вулиця свого часу отримала на честь героя популярного у ра­дянські часи роману Миколи Островського «Як гартувалася сталь» - Павла Корчагіна. Він, власне, і був прототипом самого автора пові­сті. Це єдина в Полтаві вулиця, яка носила ім'я літературного героя. І це при тому, що в місті донедавна були і вулиця Островського (нині Петра Дорошенка), і провулок Островського (нині Павла Бобровського).

Григорій Граб'янка (р. н. невід. - 1738) - український державний та військовий діяч доби Гетьманщини. Полковник Гадяцького полку, автор одного з відомих козацьких літо­писів - «Літопису Граб'янки».

Народився на Полтавщині в сім'ї козака. Освіту здобув у Києво-Могилянській акаде­мії, вільно володів латинською, польською, німецькою мовами. Із 1686 року перебував на службі в козацькому війську, посідав посади гадяцького сотника, полкового осавула, пол­кового судді, полкового обозного і нарешті полковника (1729-1738 рр.).

Відзначився під час Кримських та Азов­ських походів 1680-1690 рр., брав участь у Північній війні та російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. Зарекомендував себе сміли­вою, чесною і справедливою людиною. Пере­буваючи у 1717-1728 рр. на посаді полкового судді, не побоявся виступити проти сваволі і здирств, що їх чинив сильний прихильністю до своєї особи самого царя полковник М. Мило- радович. У 1723 році в складі козацької депу­тації на чолі з Павлом Полуботком Граб'янка добивався в Петербурзі скасування Малоро­сійської колегії та вільних виборів гетьмана, за що був ув'язнений у Петропавлівській форте­ці. Повернувся в Україну після смерті Петра І. Загинув у Дністровському поході 1738 р.

На початку XVIII ст. Григорій Граб'янка напи­сав історичний твір літописного характеру, де виклав історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. Нині цей твір відомий як «Літо­пис Граб'янки». Джерелом для його написання слугували офіційні документи, польські хроні­ки, «Синопсис», щоденники, розповіді сучас­ників подій: Кромера, Бєльського, Стрийков- ського, Гваньїні, Коховського, Пуфендорфа та ін. Головну увагу приділяє історії козацтва та національно-визвольній війні українського на­роду під проводом Хмельницького.

Уперше літопис був опублікований ще в 1793-му в журналі Федора Туманського «Рос- сийский магазин», але цей журнал швидко став бібліографічною рідкістю, і тому члени Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, готуючи його в 1853 році до ви­дання, не знали про публікацію Туманського і вважали, що вводять літопис у науковий обіг уперше. Сам оригінал твору не зберігся, але відомо понад 50 його списків, які мали вели­кий емоційний вплив на читачів, нагадуючи колишню козацьку славу.




Григорій Китастий

Вулиця Григорія Китастого (вулиця Краснодонська)

Назву свою вулиця свого часу одержала на честь міста Краснодона Луганської облас­ті. Саме там під час Другої світової війни і ді­яла підпільна молодіжна організація «Молода гвардія». У Радянському Союзі вона стала за­гальновідомою завдяки однойменному ро­ману Олександра Фадєєва, а сам Краснодон відтоді перетворився на своєрідний символ «бойової слави ленінського комсомолу».

Григорій Китастий (1907-1984) - всесвіт­ньо відомий український композитор, диригент, бандурист. Народився в Кобеляках у селянській родині, що вела свій родовід з козацького стану. Ще з молодих років цікавився мистецтвом, за­кінчив вокально-хоровий відділ Полтавського музичного технікуму, де вже на той час проявив себе талановитим музикантом і хористом. У 1930 році по закінченні музичного технікуму вступив до Київського музично-драматичного інституту ім.Миколи Лисенка. Навчаючись на диригент­сько-капельмейстерському факультеті, оволо­дівав технікою гри на скрипці й корнеті, бандурі. У 1933 році за порадою теоретика Любомирсько- го переходить на композиторський факультет. Під час навчання часто виступав як бандурист у складі агіткультбригад. Тоді ж він познайомився з бандуристами Київської капели, з якою спочатку час від часу виступав у концертах, а пізніше став дійсним її членом. У 1935 році на базі раніше роз­формованих Полтавської і Київської капел зібрали Державну зразкову капелу бандуристів України. У ній Григорій Китастий став концертмейстером, а 1941 року - заступником художнього керівника.

З початком Другої світової війни капелу роз­формовано. З тих, що пішли на фронт, багато за­гинуло, дехто потрапив у полон. Серед них був і Григорій Китастий. Із полону йому пощастило втекти і повернутися у Київ. В окупованому нім­цями місті вдалося організувати капелу ім.Тараса Шевченка. Після довгого чекання на початку 1942 року німецька влада дозволила навіть двотижневі гастролі по селах Київщини. Концерти мали ша­лений успіх, а невдовзі капела виїхала у концерт­ну подорож по Волині й Галичині, з якої колектив було відізвано до Києва. І тут трапилося неспо­діване: у вересні 1942 року капелу під виглядом гастролей. вивезено до Рейху. Два місяці ар­тисти провели в таборі остарбайтерів у Гамбурзі, де працювали на заводі й давали концерти для робітників. Завдяки втручанню редактора газе­ти для остарбайтерів «Українець» Андрія Лицева капелу вдалося вирвати з табору. Залишаючись у статусі остарбайтерів протягом усієї війни, артис­ти постійно роз'їжджали по німецьких містах, де було найбільше українських робітників.

Після закінчення війни музиканти на чолі з Григорієм Китастим опинилися в таборі для пе­реміщених осіб. Пізніше Китастий перебрався до США, де 1964 року в Чикаго й очолив капелу бан­дуристів Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Інтереси митця не обмежували­ся мистецтвом. Він був активним у суспільному та політичному житті української громади в діа­спорі. На честь 70-річчя Григорія Китастого осе­редок Української Революційної Демократичної Партії (УРДП), членом якої він був, привітав його виданням «Збірника на пошану Григорія Китас- того». Книга вийшла у 1980 році коштом фундації ім.Івана Багряного й містить розвідки, статті, ре­цензії, спогади, а також вірші, присвячені ювіля­рові, та деякі його твори.

У 1984 році Григорій Китастий несподівано за­хворів і 6 квітня помер від раку в Сан-Дієго (штат Каліфорнія). Похований на українському право­славному кладовищі Баунд-Бруці в штаті Нью- Джерсі.

Указом Президента України Віктора Ющенка від 25 листопада 2008 року за визначний осо­бистий внесок у справу національного і духовно­го відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі колиш­ньому диригенту і керівнику Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка у США Григорію Китастому посмертно присвоєно звання Героя України.




Орест Левицький

Вулиця Ореста Левицького (вулиця Лихачова)

Іван Лихачов (1896-1956) - ра­дянський державний діяч, один з організаторів автомобільної про­мисловості в СРСР. Був директором Московського автозаводу, який піз­ніше й названо його іменем (ЗіЛ), мі­ністром автомобільного транспор­ту і шосейних доріг СРСР і РРФСР. Обирався членом ЦК КПРС та депу­татом Верховної Ради СРСР п'яти скликань. Вулиця в Полтаві ста­ла «лихачовською», імовірно, саме тому, що на той час у цьому районі розташовувалося кілька найкрупні­ших у місті автопідприємств.

Орест Левицький (1848-1922) - український історик, етнограф, пись­менник. Член Історичного товариства ім. Нестора-Літописця, Київського товариства старожитностей і мис­тецтв, академік УАН (з 1918 року). У 1919-1922 роках - Президент Укра­їнської (Всеукраїнської) академії наук (УАН, ВУАН).

Народився в родині священи­ка в селі Маячка Полтавської губер­нії (нині - у Новосанжарському райо­ні Полтавської області). Батько похо­див з козацько-старшинського роду Носів-Левицьких. У 1857-1859 ро­ках навчався в початковій приватній школі, у 1859-1869 роках - у Полтав­ському духовному училищі й семіна­рії. Із 1870 року - студент Київсько­го університету, де навчався спершу на юридичному, а затим - на істори- ко-філологічному факультеті. Із 1874 року займав посаду відповідального секретаря Тимчасової комісії з розбо­ру давніх актів у Києві, був її першим історіографом, працював викладачем російської мови і письменства в 4-й Київській гімназії та викладачем гео­графії в музичному училищі, помічни­ком завідувача Центрального архіву в Києві (1879-1887). Співпрацював із журналом «Кіевская старина».

1913 року став першим секрета­рем Київського товариства охоро­ни пам'яток старовини та мистецтва. Після революційних подій 1917 року очолював громадські й державні комі­сії з питань української правничої тер­мінології. Від 1918 року був членом Комітету для охорони пам'яток історії та мистецтва. У листопаді 1918 року включений до складу перших фун­даторів (академіків) Української ака­демії наук. У лютому 1919 року брав участь у роботі зборів міської колегії Київського виконкому, що підготува­ла перейменування вулиць Києва. Від грудня 1919 року - в. о. Президента УАН - ВУАН, у березні 1922 року став Президентом ВУАн.

Загалом написав понад 200 нау­кових праць із правознавства й істо­рії України XVI -XVI11 століть. Автор ба­гатьох історичних оповідань, повісті «Ганна Монтовт» на матеріалах акто­вих книг і судових документів Воли­ні та Гетьманщини XVI-XVIII століть, розвідки «Сім'я та побут українців у XVI ст.». Власний архів, колекцію істо­ричних документів та бібліотеку вче­ний у 1921 року передав до ВУАН. Нині вони зберігаються в Інституті ру­копису Національної бібліотеки Укра­їни ім.В.І.Вернадського. Похований у селі Митлашівці Драбівського району на Черкащині.




В'ячеслав Чорновіл

Вулиця В'ячеслава Чорновола (вулиця Куйбишева) 

Валеріан Куйбишев (1888- 1935) - російський революціонер, радян­ський партійний і політичний діяч. Член ЦВК СРСР першого - шостого скликань, член Політбюро ЦК ВКП (б) (1930-1935), секретар ЦК ВКП (б) (1922-1923).

Частину вулиці Куйбишева було перейменовано на честь В'ячеслава Чорновола ще наприкінці 90-х - од­разу після його смерті. Нині цю назву одержала вся колишня вулиця Куйби- шева.

В'ячеслав Чорновіл (1937-1999) - український політик, публіцист, лі­тературний критик, діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політичний в'язень СРСР. Провідник українського національно-демокра­тичного визвольного руху кінця 80-х - 90-х років; Герой України (2000, по­смертно). Лауреат Міжнародної журналістської премії імені Ніколаса Томаліна (1975). Ініціатор проголо­шення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акта проголошення Незалежнос­ті України 24 серпня 1991 р.

Разом з іншими видатними ді­ячами започаткував в Україні на­ціонально-визвольний рух шістде­сятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Член Української Гельсін­ської групи. Один із ініціаторів ство­рення Української гельсінської спіл­ки. Кілька разів ув'язнений за «анти- радянську пропаганду» (1967-1969, 1972-1979, 1980-1988). Перебував у мордовських таборах суворого ре­жиму й на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років. У 1990-1992 рр. - голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з берез­ня 1990 р.

Кандидат у Президенти України на виборах 1991 року (друге місце, 7 420 727 голосів, або 23,27 %). Із 1992 р. і до смерті - голова Народ­ного Руху України. З жовтня 1991 - Гетьман українського козацтва. З 1995 року член української делега­ції в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Загинув 25 березня 1999 року за не з'ясованих досі обставин в ав­токатастрофі на шосе під Бориспо­лем. Похований у Києві на Байково­му кладовищі на центральній алеї.



Степан Скрипник

Вулиця Патріарха Мстислава (вулиця Карла Лібкнехта)

Колись ця вулиця називалася Пер­шою Кобищанською, а з 1902 року - Трегубівською (на честь колишнього місько­го голова Віктора Трегубова). За радян­ських часів її назвали на честь Карла Лібк­нехта (1871-1919) - діяча німецького й міжнародного робітничого руху, одно­го із засновників Комуністичної партії Ні­меччини. У січні 1919 року Лібкнехт став на чолі заколоту, спрямованого проти соціал-демократичного керівництва Ні­меччини - за встановлення радянської влади. Комуністичний заколот було при­душено, Лібкнехта заарештували, а не­вдовзі за не зовсім з'ясованих обставин застрелили.

Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав у миру Степан Скрипник (1898-1993) - хорунжий Армії УНР, визначний укра­їнський церковний діяч, патріарх Ки­ївський і Всієї України УАПЦ, патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ (КП), Первоієрарх УАПЦ.

Степан Скрипник народився в Полта­ві 10 квітня 1898 року. Навчався в Першій Полтавській класичній гімназії, закінчив офіцерську школу в Оренбурзі. Служив у російській імператорській армії. У бе­резні 1918 року вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку ім.Костя Гордієнка Окремої Запорізької диві­зії Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти червоних.1920-го служив у 3-й Залізній дивізії УНР. За бойові заслу­ги одержав старшинське звання хорун­жого. У 1920-1921 роках був особистим ад'ютантом Головного Отамана УНР Си- мона Петлюри, який, до речі, доводився йому дядьком.

У міжвоєнний період працював у коо­перативних установах Галичини й Воли­ні, належав до провідних членів Волин­ського Українського об'єднання. Із 1923 року - в еміграції у Варшаві. 1930 року обраний послом до Польського сейму, захищав права українців, виступав проти укладення додаткової угоди між урядом Польщі та Ватиканом, унаслідок чого було знищено понад 100 православних церков Підляшшя та Холмщини. 1940 року - повітовий інспектор у місті Хельм. Брав участь у церковному та громад­ському житті: представляв мирян у єпар­хіальних радах, став членом Митрополи­чої ради та ініціатором і головою товари­ства «Українська школа» в Рівному.

У квітні 1942 року був висвячений у ієреї. Згідно з рішенням Собору УАПЦ у кафедральному соборі Андрія Первозва- ного у Києві, хіротонізований на єписко­па Переяславського. У Почаєві вів пе­реговори з митрополитом Української автономної церкви Олексієм (Громад­ським) про об'єднання двох церков, під­писав 8 жовтня 1942 р. «Акт поєднання». Заарештований гестапо на українських землях та ув'язнений у тюрмах Черніго­ва і Прилук, із 1944 р. жив у Варшаві, зго­дом - у Словаччині, пізніше - у Німеччи­ні, де очолював єпархії УАПЦ у Гессені, Вюртенберзі.

У 1947 році на північноамерикансько­му континенті обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади. Із 1949-го очолив УПЦ в Амери­ці та добився об'єднання з єпархією ар­хієпископа Іоана (Теодоровича) на со­борі в Нью-Йорку того ж року. Збудував церковно-меморіальний комплекс у Са- ут-Баунд-Бруку: тут розташовані Кон­систорія, друкарня, бібліотека, музей, духовна семінарія Святої Софії, церква- пам'ятник мученикам за свободу Украї­ни, редакція журналу «Українське Право­славне Слово».

По смерті митрополитів Іоана (в 1971) та Никанора (в 1969) очолив УПЦ у США, а також діаспору в Європі та Ав­стралії. У 1963 і 1971 роках зустрічався з Константинопольським Патріархом, домагався повернення УПЦ прав, яки­ми вона користувалася до 1686 (екзар­хат у складі Константинопольського па­тріархату). На початку 1976 року висту­пив на захист українського священика, радянського політичного в'язня отця Ва­силя Романюка (майбутнього Патріарха Володимира), який демонстративно ви­йшов з-під ієрархії Російської право­славної церкви й оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ.

Підтримував рух в Україні за відро­дження Української автокефальної пра­вославної церкви, який почався в 1988 році, після святкування 1000-ліття хре­щення Руси-України. 1989 року прого­лошений патріархом УАПЦ в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському Пра­вославному Соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю більш як 700 делегатів з усієї України (серед яких було сім єпис­копів і понад 200 священиків), Собором затверджено факт утворення УАПЦ і об­рано його Патріархом Київським і всієї України. 20 жовтня 1990-го після 49-річ- ної розлуки прибув в Україну, а 18 лис­топада 1990 року в соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація. Тоді ж відвідав Полтаву, де народився і виріс.

Помер у канадському місті Ґрімсбі. Похований у крипті собору святого Ан­дрія в Саут-Баунд-Бруку, США. 



Дмитро Луценко

Провулок Дмитра Луценка (провулок Луценка)

Назва, здавалося б, не змінилася, але річ у тому, що тут ідеться про... двох різних Луценків.

Степан Луценко (1897-1927) - більшовик, ак­тивний учасник встановлення радянської вла­ди на Полтавщині. Народився у Лохвицькому районі. У 1918 році - командир партизансько­го загону, голова Лохвицького повітревкому, пізніше був головою Полтавського окружного виконкому, заступником Наркома земельних справ УРСР.

Дмитро Луценко (1921-1989) - україн­ський поет-пісняр, заслужений діяч мистецтв України (1974), лауреат Державної премії УрСр імТ.ГШевченка (1976).

Народився 15 жовтня 1921 року в Березовій Рудці Пирятинського району в дуже співочій сім'ї. Тож із дитинства Дмитро знав багато народних пісень, добре вмів співати й сам. Свій трудовий шлях починав підлітком на шахтах Донбасу, на­вчався в гірничопромисловому технікумі. 1938 року став студентом Київського гідромеліора­тивного інституту, але через два роки був при­званий до Червоної Армії, служив прикордон­ником на кордоні з Афганістаном, а від початку радянсько-німецької війни - на фронті, автомат­ником розвідувальної роти. Був тяжко поране­ний і контужений. Попри інвалідність, продовжив службу в дивізійній газеті «За победу».

У повоєнні роки працював у редакціях газет «Сільські вісті», «Молодь України». Першу свою збірку поезій «Дарую людям пісню» опублікував у 19б2 році. Наступного року став членом Спілки письменників України. Співпрацював з компози­торами Л.Ревуцьким, О.Білашем, В.Верменичем, П.Майбородою, А.Пашкевичем, І Шамо. Разом з ними створив багато популярних пісень - усього понад 300 («Києве мій», «Фронтовики», «Сиви­на», «Мамина вишня», «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото», «Україно, любов моя» та інші). Пісні Дмитра Луценка у виконанні Дмитра Гнатю- ка, Анатолія Мокренка, Діани Петриненко, Ніни Матвієнко, Богдана Сташківа, хорової капели «Думка», хору ім.Григорія Верьовки увійшли до золотого фонду української пісні.

Його твори перекладені білоруською, казах­ською, таджицькою, молдавською, англійською, німецькою, французькою та іншими мовами. У 1978 році побачила світ книга російських пере­кладів його віршів «Хлеб и песня».

Із 1990 року в рідному селі поета Березовій Рудці проводяться пісенно-мистецькі свята «Осіннє золото», на них виконуються пісні на його слова. У сільському краєзнавчому музеї відкрито кімнату-музей поета, установлено ме­моріальну дошку.

1998 року його іменем офіційно названо се­редню школу №197 у Києві, де митець не раз виступав і де тривалий час працювали його дружина Тамара Іванівна та син Сергій. 19 трав­ня того ж року в школі відкрито музей-світлицю поета.



Олена Пчілка

Вулиця Олени Пчілки (вулиця Луценка)

Олена Пчілка (справжнє ім'я Ольга Косач, 1849-1930) - українська письменниця, пере­кладач, етнограф, публіцист, громадський діяч, член-кореспондент Всеукраїнської ака­демії наук (1925), мати поетеси Лесі Українки, сестра професора Михайла Драгоманова.

Народилася 17 липня 1849 року в Гадячі, у родині небагатого поміщика Петра Драго- манова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовос­ті. У 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць».

Улітку 1868 року разом з чоловіком Петром Косачем виїхали на Волинь, до місця його служби, у місто Новоград-Волинський, де, займаючись етнографією, записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки на­родних вишивок. 25 лютого 1871 року тут на­родилася дочка Лариса, яка ввійшла в укра­їнську та світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Ко­сачів.

Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Укра­їнський народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва, у 1881 році вийшла збірка перекладів із Миколи Гоголя і з Олександра Пушкіна й Михайла Лермонто- ва «Українським дітям», видала своїм коштом «Співомовки» Степана Руданського (1880). Із 1883 року почала друкувати вірші та оповіда­ння у львівському журналі «Зоря. Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, у 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львові альманах «Перший вінок».

Навесні 1879 року Ольга Косач із дітьми приїхала в Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубен- ського з'їзду мирових посередників. У Луць­ку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки.

У 1890 роках жила в Києві, у 1906-1914 ро­ках була видавцем журналу «Рідний край» із додатком «Молода Україна» (1908-1914), «Га­зети Гадяцького земства» (1917-1919). Націо­нальні й соціальні мотиви становили основний зміст творів Олени Пчілки, у яких вона висту­пала проти денаціоналізації, русифікації, про­ти національного й політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмом, показувала, як національно свідома україн­ська молодь у добу глухої реакції шукала шля­хи до визволення свого народу.

У 1920 році за антибільшовицькі висту­пи заарештована в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, членом-кореспондентом з 1925 року.

Олені Пчілці належить поважне місце і в українській дитячій літературі. Окрім числен­них поезій, казок, оповідань, написала для дітей багато п'єс. Вона - автор перекладів і переспівів світової класики: Овідія, Міцкеви- ча, Пушкіна, Ґете, Андерсена, Гюго. Написала низку публіцистичних, літературно-критичних статей і спогадів: «М.П.Старицький» (1904), «Марко Кропивницький яко артист і автор» (1910), «Євген Гребінка і його час» (1912), «Ми­кола Лисенко» (1913), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926), «Автобіографія» (1930). Великі заслуги Пчілки і на ниві дослідження українського фольклору та етнографії. На­укове значення мають такі праці: «Українські узори» (1912 і 1927), «Про легенди й пісні», «Українське селянське малювання на стінах» та інше. Збірка творів: «Оповідання», І-ІІІ (1907, 1909, 1911) та «Оповідання» (з автобіографією, 1930).

Померла 4 жовтня 1930 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч із чоло­віком, донькою і сином.



Раїса Кириченко

Вулиця Раїси Кириченко (вулиця Рози Люксембург)

Роза Люксембург (1871-1919) - німецька ді­ячка міжнародного робітничого і комуністично­го руху, одна із засновниць компартії Німеччи­ни. Після невдалого комуністичного заколоту в Берліні була заарештована і разом з Карлом Лібкнехтом убита конвойними дорогою до бер­лінської в'язниці Моабіт 15 січня 1919 року.

Раїса Кириченко (1943-2005) - видатна українська співачка, член Комітету Національ­них премій України імені Т.Шевченка (1999-2001).

Народилася 14 жовтня 1943 року в селі Зем­лянки на Глобинщині, де після закінчення школи залишилася працювати в місцевому колгоспі. Брала участь у сільській художній самодіяль­ності, співаючи у хорі доярок. Під час одно­го з таких виступів її й помітив керівник хору Кременчуцького автозаводу Павло Отченаш, який і запросив дівчину до свого колективу. Тож деякий час працювала на Кременчуцькому автомобільному заводі. А 1962 року таланови­ту дівчину, хоч вона й не мала спеціальної му­зичної освіти (закінчила Харківський інститут мистецтв лише в кінці 1980-х), запросили до ансамблю «Веселка» Полтавської філармонії, де вона познайомилась зі своїм майбутнім чо­ловіком - баяністом Миколою Кириченком.

Ще через рік на запрошення керівника ан­самблю «Льонок» Анатолія Пашкевича сім'я Ки- риченків переїхала до Житомира. А коли у 1968 році Пашкевич очолив Черкаський народний хор, Кириченки увійшли до його складу.

У 1979 році співачці присвоєно звання на­родної артистки УРСР.

У 1987 році Раїса Кириченко повертається до Полтави, де створює свій колектив - «Чу- раївна». Після успіху пісні «Пане полковнику» в її репертуарі з'являється все більше поп- шлягерів, вона записується в студії гурту «Фрістайл». У світ виходять два компакт-диски Раїси Кириченко - «Долі моєї село» та «Цвіте черемшина».

Із вересня 1994 року Раїса Кириченко пра­цювала викладачем відділу співу Полтавсько­го музичного училища ім.М.В.Лисенка. У 1999 році за самовіддану працю, високу професійну майстерність та активну громадянську пози­цію її нагородили орденом Княгині Ольги. Уліт­ку 2002 року стараннями Раїси Кириченко у її рідному селі Корещина було збудовано церкву та відремонтовано сільську школу, яка отрима­ла статус середньої.

У 2003 співачка написала книгу спогадів «Я козачка твоя, Україно».

31 жовтня 2003 року Указом президен­та України «За видатний особистий внесок у справі збереження та примноження національ­ної пісенної спадщини та багаторічну творчу діяльність» Раїсі Кириченко присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

«Чураївна», «Я козачка твоя», «Жіноча доля», «Мамина вишня» - усі ці пісні відомі не тільки в Україні. її співом захоплювалися слухачі Кана­ди, Австралії, Німеччини, Польщі, Філіппін, Ал­жиру, Тунісу та інших країн світу.

На жаль, тяжка хвороба не дозволила Раїсі Кириченко продовжувати активну творчу працю. їй зробили кілька операцій на нирках і серці, однак і це не допомогло. 9 лютого 2005 року співачки не стало. Похована в селі Коре- щина Глобинського району поруч із могилою її матері.

Невдовзі після смерті співачки частину ву­лиці Рози Люксембург було перейменовано на честь Раїси Кириченко, тут, біля головного офі­су ОДТРК «Лтава», їй установлено пам'ятник. І ось тепер ім'я видатної землячки носить уся вулиця.



Михайло Гаврилко

Вулиця Михайла Гаврилка (вулиця Мате Залки)

Мате Залка (справжнє ім'я Бела Франкль, 1896-1937) - угорський письменник та рево­люціонер, активний учасник громадянських воєн у Росії 1918-1921 та Іспанії 1936-1939 років. Кавалер ордена Червоного Прапора та республіканського ордена Звільнення Іспанії (посмертно).

Михайло Гаврилко (1882-1920)- гро­мадський та військовий діяч, скульптор. Учас­ник визвольних змагань, хорунжий Армії УНР.

Народився на Козацьких хуторах поблизу Рунівщини Полтавського району. Навчався в Миргородській художньо-промисловій шко­лі ім.М.В.Гоголя в Опанаса Сластіона (1899­1904), у Петербурзі - в Училищі технічного малювання (1904-1905), Краківській академії мистецтв (1907-1912). Удосконалював май­стерність під час стажування в Парижі в Ан- туана Бурделя.

Головні твори: «Ганнуся» (1909), «Сироти», «Козак і дівчина», «Каменяр» (1915), «Воля» (1916). Виконав барельєф-медальйон та бюст для полтавського театру (1919), пам'ятник Шевченку в Кіцмані (Чернівецька область) на території приміщення гімназії (1914), зруйно­ваний при зайнятті російськими солдатами, і Косові (Івано-Франківська область). 1909 року видав збірку «На румовищах».

Поряд із творчістю займався активною політичною діяльністю як член РУП, пізніше - УСДРП, з 1914 року - СВУ. Згодом працю­вав серед українських військовополонених у Фрайштадтському та інших таборах. З почат­ком Першої світової війни у 1915 році вступив до дивізії українських січових стрільців, був командиром саперної чоти. 1916-1918 рр. - хорунжий армії УНР. З 1918-го перебував у складі Сірої дивізії, на початку 1920 років був отаманом на Полтавщині. Згідно зі спогада­ми Юрія Липи, Гаврилко був язичником, перед боєм завше звертався до Перуна. Відзначав­ся бурхливим характером і сміливістю.

Заарештований чекістами як керівник ан­тибільшовицького повстання на Диканщині, страчений у Полтаві восени 1920 року.



Вулиця Віктора Андрієвського (вулиця Петровського)

Григорій Петровський (1878-1958) - революціонер, український радянський державний і політичний діяч. Із берез­ня 1919 до літа 1938 р. - голова ВУЦВК («всеукраїнський староста»). У квітні 1919 р. був одним із керівників операції з жорстокого придушення Куренівсько- го повстання проти більшовиків у Києві. 1922 р. - від УСРР підписав Договір про утворення СРСР. У 1922-1937 рр. - один із співголів ЦВК СРСР. У 1937-1938 рр. - заступник голови Президії Верховної Ради СРСР. Із 1940 р. працював заступ­ником директора музею Революції в Мо­скві.

Віктор Андрієвський (1885-1967) - громадський діяч, публіцист та педагог.

Народився в Полтаві. Закінчивши природничий факультет Київського університету (1907), із 1909-го викла­дав хімію і товарознавство в Полтав­ському комерційному училищі. Спів­працював із часописами «Рідний край», «Сніп», «Літературно-науковий ві­сник». Від 1912 р. член «Громади». У 1913-1916 рр. - гласний Полтавського губернського земства. У 1917 р. обра­ний гласним Полтавської міської думи, а також членом правління губернсько­го учительського союзу. Співзаснов- ник УДХП (1917 р.), у 1917-1918 рр. - Полтавський губернський комісар на­родної освіти. Брав участь у реорганіза­ції нижчої школи, започаткувавши кур­си українознавства. Із приходом у 1919 році до влади більшовиків змушено за­лишив Полтаву та виїхав до Галичини, де керував проддепартаментом Держав­ного секретаріату ЗУНР. Із 1920 р. на еміграції в ЧСР - працював у культур­но-просвітницьких організаціях у табо­рах для інтернованих у містах Ліберець та Яблонець-над-Нисою. Від 1922-го - ди­ректор гімназії та референт із культури української громади в Каліші. У червні 1941 р. був обраний другим заступником голови Українського Національного Ко­мітету у Кракові. У повоєнні роки жив у Німеччині, де займався публіцистикою.



Вулиця Саші Путрі (вулиця Плеханова)

Георгій Плеханов (1856-1918) - тео­ретик і пропагандист марксизму в Ро­сії, філософ, активний діяч російського і міжнародного соціалістичного рухів.

Олександра Путря (1977-1989) - юна художниця з Полтави. Народилася в сім'ї відомого художника Євгена Путрі. За своє коротке життя створила майже півсотні альбомів із малюнками, працю­вала і в інших мистецьких жанрах - че­канці, вишивці, випалюванні по дереву тощо, писала вірші.

На жаль, тяжка хвороба (лейкемія), на яку дівчинка страждала більшу час­тину свого короткого життя, не дозволи­ла сповна реалізуватися її величезному таланту. Свій останній портрет вона по­чала малювати навіть за два дні до смер­ті, він так і залишився незакінченим...

Роботи юної художниці нині відомі в багатьох країнах світу, а в Індії її на­віть посмертно удостоїли Національної премії дитячого об'єднання «Неру Бал саміту». Посмертно вона нагороджена і медаллю «За життя, гідне людини» та орденом «За примноження добра на Зем­лі» (серед його кавалерів - Мати Тереза, Олена Образцова, Олесь Гончар, Робертіно Лоретті, Борис Патон, Софія Ротару, Митрополит Феодосій). У Полтаві є музей Саші Путрі, її ім'я носить дитяча художня галерея.




Вулиця Юрія Тимошенка (вулиця Примакова)

Віталій Примаков (1897-1937) - радян­ський воєначальник, комкор (1935). Один із організаторів і керівників так званого Червоного козацтва - перших військових частин Радянської України. Основу Чер­воного козацтва складали переважно при­хильники Росії з числа росіян та деяких українців, що піддалися на радянську пропаганду і чинили збройний опір Укра­їнській Народній Республіці.

Юрій Тимошенко (сценічний псевдонім Тарапунька) - український радянський актор, артист розмовного жанру. Народний артист УРСР (із 1960).

Народився в Полтаві. Після закінчен­ня у 1937 році середньої школи №3 всту­пив до Київського театрального інститу­ту, ще під час навчання в якому почав виступати на естраді.

У роки радянсько-німецької війни служив у складі ансамблю пісні й тан­цю Південно-Західного фронту. Разом із Юхимом Березіним створили дует, де ви­ступали в образах кухаря Галкіна (Бере- зін) та банщика Мочалкіна (Тимошенко).

Після війни з1946р. - в Українській рес­публіканській естраді. У серпні 1946-го Березіна і Тимошенка на Всесоюзному конкурсі артистів естради удостоєно пер­шої премії (розмовний жанр). 1950 року отримав Сталінську премію за роль сол­дата Костянтина Зайченка у фільмі «Па­діння Берліна». Певний час виконував монологи під прізвиськом Бублика, аж поки Олександр Довженко не запропо­нував йому прізвисько міліціонера Та­рапуньки. Назва пішла від річки Тара­пуньки в Полтаві, де Тимошенко провів своє дитинство. Березіну запропонува­ли псевдонім Штепсель, бо він викону­вав у той час образ електромонтера. Так з'явився дует «Тарапунька і Штепсель», який був одним із найпопулярніший не лише в Україні, але і в усьому СРСР про­тягом 40 років. Тарапунька і Штепсель стали і героями багатьох гумористичних фільмів, серед яких - «Пригода з під­жаком Тарапуньки», «Штепсель одру­жує Тарапуньку», «Їхали ми, їхали.» та інші.

Помер на 67-му році життя від серцево­го нападу під час гастролей в Ужгороді.




Вулиця Олександра Білаша (вулиця П'ятирічки)

Олександр Білаш (1931-2003) - укра­їнський композитор жанрів класичної та популярної музики, народний артист України, Герой України, лауреат Шев­ченківської премії.

Народився у Градизьку Полтав­ської області. У 1948-1952 рр. навчав­ся в Житомирському музичному учи­лищі ім.В.С.Косенка за класом баяна; у 1957 році закінчив Київську державну консерваторію ім.П.І.Чайковського за класом композиції у М.Вілінського. У 1950-1961 рр. викладав теорію музики в Київському педагогічному інституті. Тривалий час (1976-1994) був головою правління Київської організації Спілки композиторів України, першим головою Полтавського земляцтва в Києві.

Серед найвидатніших творів Білаша - опери «Гайдамаки» (за однойменною по­емою Тараса Шевченка, 1965), «Прапоро­носці» (1985), моноопера «Балада війни» (1971), ораторія «Вишневий вітер» (1989).

Він автор оперет «Легенда про Київ», «Чиста криниця», мюзиклу «Приго­ди Буратіно», багатьох творів для сим­фонічного оркестру: «Скерцо», «Вес­няна сюїта» (1959), балетна сюїта «Буратіно» (1961), «Вокаліз» для мецо- сопрано в п'яти частинах (1965). Напи­сав кілька романсів: «Кленова алея» (сл. С.Щипачова), «Ви знаєте, як липа ше­лестить» (сл. П.Тичини). Автор музики до кінофільмів: «Катя-Катюша», «Роман і Франческа», «Мовчать тільки статуї», «Сейм виходить із берегів», а також ро­мансу «Бьіло так - я любил и страдал...» на слова Володимира Висоцького до фільму «Небезпечні гастролі».

Написав музику і до художнього біо­графічного фільму про Тараса Шевчен­ка «Сон» (1964, режисер Володимир Де- нисенко, Київська кіностудія художніх фільмів ім.Олександра Довженка). Побу­дована на українському народному мелосі, вона посилює емоційне звучання тво­ру, сприяє глибшому розкриттю образу поета. Із цієї музики нині часто викону­ється як окремий твір пісня «Лелечень- ки» (сл.Д.Павличка).

Та найбільшу популярність принесли композитору естрадні пісні. До україн­ської класики увійшли такі з них, як «Впали роси на покоси» (сл. Д.Павличка), «Два кольори» (сл. Д.Павличка), «Жу­равка» (сл. В.Юхимовича), «Ой не ріж косу» (сл. М.Ткача), «Сину, качки ле­тять» (сл. М.Ткача), «Цвітуть осінні тихі небеса» (сл. А.Малишка), «Ясени» (сл. М.Ткача). Олександр Білаш написав цілу низку пісень і на свої слова, видав кілька поетичних збірок. 



Вулиця Федора Жученка (вулиця Путилівська)

Федір Жученко (? -1709) - полтав­ський полковник. Представник старо­винного козацького роду Жученків, із покозачених шляхтичів. Згідно з реє­стром 1649 р. значиться сотником 3-ї полтавської Петрашової сотні. У лип­ні 1659-го вперше призначений пол­ковником. На чолі полку брав участь у військовій кампанії Юрія Хмельниць­кого, залишився вірним гетьману піс­ля Чуднівської угоди, на відміну від більшості лівобережних полковників не визнав зверхність над Лівобереж­жям московського царя. У квітні того ж року відмовився від участі в обранні Сомка на гетьманство, зоставшись під булавою Хмельницького, після оста­точної поразки останнього повернувся до Полтави. 1672 р. за гетьмана Само- йловича позбавлено звання на користь Дем'яна Гуджола. 1676-го брав участь у Чигиринській виправі, під час боїв за місто був поранений. Недовго полкову- вав 1679-го, на довший термін обирався після Коломацьких статей (1687-1691). Учасник Кримських походів 1687 і 1689 років.

Як і переважна більшість тогочас­ної старшини південних полків, що дотримувалася схожих із січовиками поглядів, перебував в опозиції до Ма­зепи, котрий на той час проводив про- московську політику. Зрештою гетьман позбавив Жученка посади, призначив­ши полковником у Полтаві слухняного вихреста Герцика. Полишивши служ­бу, зберігав свій вплив через зятів - ге­нерального писаря Василя Кочубея та полковника Івана Іскру, за котрих він видав заміж своїх доньок - Любов та Параску.

Ще за Самойловича отримав у воло­діння Жуки, для Покровської церкви у котрих пожертвував дзвін (1704).

Нащадком роду по чоловічій лінії був племінник полковника Петро Тимо- фійович - полковий сотник (1676-1677) та наказний полковник (1676), сотник сорочинський (1715-1179). Гілка роду, що взяла початок від старшого онука Петра Тимофійовича, священика Гри­горія Яковича, стала зватися Жуков­ськими, а та, що походила від молод­шого, значкового товариша Кирила Яковича (бл. 1743 - р.с. невід.), зберегла прізвище Жученко.



Вулиця Василя Симоненка (вулиця Радгоспна)

Василь Симоненко (1935-1963) - укра­їнський поет і журналіст, шістдесятник.

Народився 8 січня 1935 року в селі Бі- ївці Лубенського району, де й навчався у початковій школі. Після закінчення се­редньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського уні­верситету. Після його закінчення (1957) працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», корес­пондентом «Робітничої газети» в Черкась­кій області.

Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радян­ської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плак­сій та Лоскотон» (1963). Та вже в ті роки набули великої популярності самовидав- ні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х рр. Тематично вони становили сатиру на ра­дянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важко­го життя радянських людей, особливо се­лянства («Дума про щастя», «Одинока ма­тір»), викриття жорстокості радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи...»), таврування російського вели­кодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, у яких поет вислов­лює любов до своєї Батьківщини («За­дивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материн­ства», «Україні» та інші). Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням су­часної критики, став на шлях, указаний Тарасом Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культур­ний суверенітет України другої половини ХХ століття.

1962 року Симоненко разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив міс­ця поховань розстріляних органами НКВС на Лук'янівському та Васильків­ському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до місь­кої ради). Того ж року Василь Симонен- ко став членом СПУ, планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР... Та невдовзі поета жорстоко поби­ли працівники міліції залізничної стан­ції у Смілі. На думку друзів поета, це не було випадково. Відтоді й почало погір­шуватися здоров'я поета. 13 грудня 1963 року він помер у черкаській лікарні (за офіційною версією - від раку), похований у Черкасах.

В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у кра­їну Навпаки» (1964), збірку поезій «Зем­не тяжіння» (1964). Останню було вису­нуто на здобуття Державної премії УРСР ім.Т.Г.Шевченка 1965 року (посмертно), але лауреатом тоді став Микола Бажан. Щоправда, того ж року було видано збір­ку новел «Вино з троянд», а ще через рік - збірку вибраних творів «Поезії» (1966).

Таким чином тодішня влада намагала­ся паралізувати вплив самвидавної пое­зії Симоненка, канонізуючи підцензурну спадщину поета як бездоганно «партій­ну». Але після 1972 року, за виразної тен­денції до замовчування творчості Василя Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літерату­рі. Лише в 1981 році з'явилася книга ви­браного «Лебеді материнства» з передмо­вою Олеся Гончара.

1995 року Василеві Симоненку по­смертно присуджено Державну премію України ім.Т.Шевченка.



Провулок Михайла Амвросимова (2-й Радянський провулок)

Михайло Амвросимов (1760-1825) - відомий полтавський архітектор.

Народився в Петербурзі. Служив у Преображенському полку, з 1797 року - учитель архітектури й арифметики. У 1798 році - помічник архітектора у Кон­торі міських будівель. Із 1799 року ви­кладав сільську архітектуру у Школі землеробства. 1802 року з Петербурга пе­реїхав до Полтави, де 23 роки працював губернським архітектором і керував гу­бернською креслярнею. За своїми проек­тами здійснив реконструкцію Полтави і багатьох повітових міст, збудувавши чи­мало будинків за типовими проектами; брав участь у створенні ансамблю Круг­лої площі й монумента Слави в Полта­ві на ознаменування Полтавської битви 1709 року.




Вулиця Михайла Драгоманова (вулиця Радянської Армії)

Михайло Драгоманов (1841-1895)- український публіцист, історик, фі­лософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Один з організаторів «Старої громади» в Києві. Доцент Київського університету (1864­1875). Професор Вищої школи у Софії (нині Софійський університет) (1889­1895). Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Укра­їнки.

Батьки Михайла Драгоманова, дріб­нопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, по­діляли ліберальні для свого часу погля­ди. У 1849-1853 рр. навчався у Гадяць- кому повітовому училищі, де з-поміж інших дисциплін виділяв історію, гео­графію, мови, захоплювався античним світом. Продовжив навчання в Полтав­ській гімназії.

Восени 1859 року вступив на істори- ко-філологічний факультет Київсько­го університету Святого Володимира. Тут у нього з'являються значно ширші й більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і полі­тичними процесами, що постійно заро­джувалися у студентському середовищі.

Етапним у справі становлення Дра- гоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шев­ченка в Києві, коли прах великого Коб­заря перевозили до Чернечої гори. 1863 року став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробуджен­ня свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культу­ри, народного побуту, права.

1870 року Київський університет від­рядив Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий уче­ний пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Фло­ренцію, Гайдельберг, Львів. Наступ ре­акції, повторне запровадження утисків проти української культури змусили Михайла Драгоманова стати політич­ним емігрантом. Восени 1876 року він створив у Женеві громадсько-політич­ний збірник «Громада». Було видано п'ять томів збірника. Головна тема «Гро­мади» - дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і прагнення до сво­боди і рівності серед світової спільноти.

У своїх наукових і літературно-кри­тичних працях 1870-1890-х («Літерату­ра російська, великоруська, українська і галицька», «Листи на Наддніпрян­ську Україну», «Святкування роко­вин Шевченка», «Війна з пам'яттю про Шевченка», «Т. Шевченко в чужій хаті його імені») вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вір­ності правді життя, відповідала своє­му часові, сягала проблемами та геро­ями глибин суспільного життя. Одним із перших в українському літературо­знавстві звернувся до аналізу романтиз­му як напряму в мистецтві, що в попе­редні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літера­тури, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумо­ви для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.

У 1878 році на Паризькому літератур­ному конгресі Михайло Драгоманов за­читав доповідь «Українська література, заборонена російським урядом», у якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови та культури. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печаль­ного стану справ в Україні», - свідчи­ла Леся Українка про останні дні свого дядька. Тимчасові поліпшення загаль­ного стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть обі­рвала життя вченого і громадського ді­яча.

Похований у Софії.




Вулиця Паїсія Величковського (вулиця Свердлова)

Яків Свердлов (1885-1919) - рево­люціонер, російський радянський по­літичний і державний діяч. Член ЦК РСДРП(б), РКП(б). Голова ВЦВК у лис­топаді 1917 - березні 1919-го. Був одним з організаторів розгону Установчих Збо­рів, так званого розкозачування, роз­стрілу імператорської сім'ї.

Паїсій Величковський (1722-1794) - православний старець, аскет, святий; слу­жіння відбував в Україні, на Афоні, у Молдові. «Родимець Полтавський», - час­то говорив він так і навіть підписувався в листах.

Паїсій Величковський (від народжен­ня - Петро) народився 21 грудня 1722 року в Полтаві в сім'ї священика (батько був настоятелем Успенського собору). Після смерті батька, коли хлопцеві виповнило­ся сім років, мати віддала його до соборної школи. Навчившись грамоти, Петро взяв­ся за книги. Окрім Святого Писання, про­читав твори святителя Іоана Золотоустого і преподобного Єфрема Сирина. Уже тоді в нього сформувалися головні риси душі: глибока відданість Богові, лагідність, сми­рення, скромність, постійне заглиблення, молитовна зібраність і замилуваність духу.

У 12 років мати з благословення ар­хієпископа віддала юного Петра до мо­лодшого відділення Києво-Могилянської академії. Вирішивши стати ченцем, став послушником Любецького монастиря, де займався переписуванням книг. Зрештою пізніше прибився до Медведівського мо­настиря св. Миколи, де 1741 прийняв чер­нечий постриг під іменем Парфенія. Після його закриття знайшов притулок у Києво- Печерській лаврі, однак перебував там не­довго - перемогла «жажда пустьінничества и странствия». Інок подався до Молдавії (Валахії), де розпочав життя пустельника у скиті Трейстени, а потім у гірському ски­ті Кирнул, де вів суворе життя покаяння і молитви. Наступну подорож здійснив 1746 року на святу гору Афон. Там і знайшов його 1750 року відомий молдавський пус­тельник Василь Мерлополянський і «обла- чив у мантію» з переміною імені на Паїсій. 28-річним піднявся до рівня старця - мо­наха, котрий міг бути наставником для ін­ших і поводирем на шляху до духовної до­вершеності.

На Афоні почав збирати грецькі оригі­нали писань святих. Згуртувавши навко­ло себе кількох ченців, 1758-го заснував у монастирі Пантократор особливу чернечу громаду - скит св. Ілії (тодішнього кон­стантинопольського патріарха) і був руко- покладений в ієреї. Цей скит став обител­лю українців; тут знаходили упокоєння вихідці з Запорозької Січі та інших місць України. Після 17-річного перебування в Афоні Паїсій Величковський із 64 монаха­ми в 1763 році повернувся в Молдавію, де став настоятелем монастиря св. Духа у міс­ті Драгомирна.

У Драгомирні прийняв схиму - особли­вий ступінь чернецтва, який передбачає затворництво в монастирі та виконання дуже суворих чернецьких правил. У 1779 році поселився в Нямці. За десять років число іноків досягло тисячі - це була найбагатолюдніша обитель Східної православ­ної церкви. Під час відвідин Нямца архі­єпископом Катеринославським Амвросієм у 1790 році прийняв сан архімандрита. У цьому монастирі й помер на 72-му році життя. Похований у соборному храмі Вознесіння Господнього.




Вулиця Леоніда Полтави (вулиця Тельмана)

Ернст Тельман (1886-1944) - лідер ні­мецьких комуністів. 5 березня 1933 року був заарештований і утримувався за на­казом Гітлера в одиночному ув'язненні. У серпні 1944 року переведений у конц­табір Бухенвальд, де і був розстріляний 18 серпня 1944 року за прямою вказів­кою Гітлера.

Леонід Полтава (справжнє прізвище Пархомович, 1921-1990) - український поет, громадський діяч. Журналіст радіо «Свобода» та радіо «Голос Америки». Дра­матург, редактор еміграційних видань.

Народився в селі Вовківцях Роменсько- го району Полтавської губернії (нині Сум­ська область) у родині сільського лікаря й учительки, Едуарда і Любові Пархомо- вичів. У часи сталінських репресій бать­ко загинув у катівнях НКВС. Сам Леонід навчався Ніжинському учительському інституті. У роки окупації був активіс­том культурницького руху, кореспонден­том українських видань Ромен та Харко­ва. Опинявся в концтаборах; у повоєнні роки — у таборах для біженців у Німеч­чині. Кілька років жив у Парижі, у Мад­риді очолював український відділ Іспан­ського радіо, працював на радіо «Свобо­да» у Мюнхені. Із 1958 року - у США, в українській редакції радіо «Голос Аме­рики».

1946-го виходить його перша збірка «За мурами Берліна», до якої ввійшли поезії часів війни, а 1948 року — збірка «Жов­ті каруселі». 1952-го у Мюнхені видано збірку новел «У вишневій країні». Згодом за океаном виходять ще чотири поетичні збірки «Біла трава», «Вальторна», «Із іс­панського зшитка», «Смак Сонця». У 1953 році виходить збірка «Українські балади», а у 1958 — «Римські сонети».

Письменник часто казав: «Люблю пра­цювати для дітей!», і частина його твор­чого доробку саме для дітей: «Лебеді», «Котячий хор», «Абетка веселенька для дорослих і маленьких», вірші, казки, по­еми, оповідання, лібрето оперет «Лис Ми­кита», «Лісова царівна», «Мавпячий ко­роль», «Лисячий базар». Прикметний твір-хроніка - історичний роман «1709» про часи українсько-шведського союзу та війну з Росією.

Похований на українському право­славному цвинтарі Св. Андрія у Саут-Ба- унд-Бруку, штат Нью-Джерсі.




Вулиця Івана Шемякіна (вулиця Тимурівська)

Вулиця Тимурівська й однойменний провулок були названі у Полтаві на честь піонера Тимура - героя повісті радянсько­го дитячого письменника Аркадія Гайда- ра «Тимур і його команда». Після виходу в світ (1940) книга стала класикою для ра­дянських піонерів, а в країні було запо­чатковано тимурівський рух. Прототипом головного героя книги став син письмен­ника Тимур Гайдар (1926-1999).

Іван Шемякін (1877-1953) - важко­атлет, цирковий артист, багаторазовий чемпіон світу з боротьби, один із кращих атлетів за всю історію людства. Більшу частину життя провів у Полтаві, де не лише пропагував здоровий спосіб життя на власному прикладі, а й займався тре­нуванням молодих спортсменів. У Полта­ві щороку проводяться змагання пам'яті видатного борця.

Народився у Підмосков'ї. Батько Іва­на, Василь Микитович, помер рано, після чого сім'я у пошуках заробітку переїха­ла до родичів у Санкт-Петербург. Після закінчення міського училища Іван вла­штувався працювати у свого старшого брата, який був механіком-монтером. Із п'ятнадцяти років захопився цирком, де вперше побачив виступи борців-силачів Павла Ступіна, Еміля Фосса, братів Рас- со. Шемякін почав тренуватися: підні­мав гирі й важкі металеві заготовки, які були в майстерні.

Пізніше прийшов у адміралтейське гімнастичне товариство, де його якось і запримітив Іван Лебедєв - відомий у спор­тивному світі силач. У той час Іван Шемя- кін працював робітником у вагонних май­стернях Миколаївської залізниці, а потім - провідником поїзду Санкт-Петербург - Москва. Під час перебування в Москві Шемякін займався на атлетичній аре­ні барона Кістера. У 1899 році на змаган­нях велосипедних-атлетичного товари­ства по гирях у Михайлівському манежі виграв перший приз, а через деякий час на чемпіонаті Росії - третій. Окрилений цими успіхами, вирішив присвятити себе кар'єрі професійного атлета.

Після недовгої роботи цирковим ар­тистом Шемякін був призваний в армію, службу проходив у Преображенському лейб-гвардії полку, куди набирали тіль­ки рослих, фізично сильних молодих людей. Кумедний випадок трапився з ним 1902 року. Вихідного дня Іван пе­реодягнувся в цивільний одяг (нижнім чинам було заборонено відвідувати пу­блічні заклади) і відправився у Михай­лівський манеж, де проходив чемпіонат із французької боротьби. Серед учасни­ків був знаменитий Георг Хаккеншмідт («Російський лев»), однак його суперник захворів і адміністрація не знала, що ро­бити. Серед організаторів того поєдинку був І. В. Лебедєв, який помітив Шемя- кіна і запропонував йому вийти проти Хаккеншмідта. А оскільки його могли впізнати офіцери полку, то хлопцю на­віть перефарбували в чорний колір во­лосся і домалювали вуса та бакенбарди. Але грим не допоміг: ротний командир відразу ж упізнав Шемякіна, і розгубле­ний Іван легко був покладений на лопат­ки Хакеншмідтом. А після повернення в полк отримав тридцять діб арешту.

У 1904 році Шемякін закінчив армій­ську службу і почав працювати атлетом у петербурзькому цирку Гаетано Чінізеллі на Фонтанці. Виступи Івана Шемякіна користувалися великим успіхом. Окрім атлетичних тренувань, він займався бо­ротьбою, ставши незабаром одним із найсильніших борців Росії.

Підписавши контракт на виступи в Європі та Америці, Шемякін відправив­ся на гастролі: виступав і з атлетичними номерами, і перемагав на килимі бага­тьох борців із всесвітньо відомими іме­нами. На Мадридському чемпіонаті з французької (греко-римської) боротьби в 1907 році отримав перший приз, а по­тім у Дюссельдорфі посів перше місце, здобувши звання Чемпіона світу. Після повернення з тріумфом до Росії почав ак­тивно виступати з демонстрацією атле­тичних номерів: працював із гирями, но­сив по арені шість чоловік, возив воза з двадцятьма пасажирами, на його плечах гнули металеву балку. У 1913 році під всесвітнього чемпіонату в Петербурзько­му цирку «Модерн» переміг знаменитих Івана Заїкіна і Миколу Вахтурова, посів­ши перше місце.

У 1916 році Шемякіна призвали в ді­ючу армію, він отримав поранення в ногу. Після закінчення лікування по­їхав до Полтави, де почав посилено тре­нуватися, знову набувши колишню силу і спритність, брав участь у турнірах із французької боротьби, виступав з атле­тичними номерами. Шемякіну належать перемоги над багатьма борцями зі світо­вим ім'ям, проте зустрічі з Іваном Під- дубним завжди закінчувалися внічию. Шемякін виступав у цирку до 1941 року, вів тренерську роботу, читав лекції з фі­зичного розвитку. До самої своєї смерті в 1952 році Шемякін володів великою фі­зичною силою і не припиняв атлетичних тренувань.




Провулок Віри Роїк (Тимурівський провулок)

Віра Роїк (1911-2010)- українська ви­шивальниця. Заслужений майстер на­родної творчості України (1967). Герой України (2006). Вивчала стильові особли­вості вишивок різних областей України.

Віра Роїк народилася 25 квітня 1911 року в Лубнах. Закінчила Московський художній інститут у 1963 році. Жила у Сімферополі.

Уперше свої вишивки Роїк виставила в 1936 році на Всесоюзній виставці у Мо­скві.

Загалом майстриня організувала 140 персональних виставок своїх творів «Український рушничок», у тому числі у всіх обласних центрах України, а також у Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Ту­реччині. Брала участь у 287 загальних художніх виставках у СРСР, України і за кордоном: у Бельгії, Франції, Угорщині, Італії, Монголії, США, Хорватії. Робо­ти Роїк зберігаються в 43 музеях різних країн світу.

Вишивальниця є засновницею му­зею декоративного мистецтва народних умільців, салону живопису самодіяль­них художників Криму і школи україн­ської вишивки в Криму.

Роїк була членом Національної спілки художників України і майстрів народної творчості України. Володіла 300 видами технік вишивання народів світу.




Вулиця Леоніда Лимана (вулиця Урицького)

Мойсей Урицький (1873-1918) - росій­ський революційний і політичний діяч, відомий передусім своєю діяльністю на посаді голови Петроградської надзви­чайної комісії (ЧК). М.С.Урицького зви­нувачували у масових репресіях стосов­но супротивників нової влади, а також в особистій жорстокості. 30 серпня 1918 убитий у вестибюлі Народного Комісарі­ату внутрішніх справ Леонідом Канне- гісером, який заявив, що мстив за роз­стріл свого друга.

Леонід Лиман (1922 - 2003) - поет, пу­бліцист, літературний критик. Яскравий представник українського модернізму.

Народився в сім'ї священика у селі Малі Сорочинці на Полтавщині. Ві­ршуванням захопився ще школярем. У 1939-41 роках студіював у Харківському учительському інституті. У часи Другої світової війни співпрацює у газеті «Нова Україна» (Харків). Відвідує окуповані німцями Одесу, Миколаїв, Донецьк (пев­ний час мешкав, імовірно, у Краматор­ську, про що свідчить його вірш «Крама­торськ»). Стає свідком розкопок масових захоронень людей, знищених радян­ським тоталітарним режимом у Вінниці (1943). Оселившись у Львові, друкувався у газетах «Львівські вісті», «Краківські вісті», у журналі «Наші дні». Приятелю­вав із видатними літературними діяча­ми Євгеном Маланюком та Михайлом Орестом.

Наприкінці війни емігрує до Європи, де перебуває в таборах переміщених осіб. Разом із поетом Леонідом Полтавою за допомогою Володимира Ярошевича по­тайки вивезли українські шрифти з ко­лишньої друкарні журналу «Дозвілля» та газети «Земля» з міста Плауена (ра­дянська окупаційна зона), аби започат­кувати український друк у Реґенсбурзі на Дунаї.

Лиман був літературним редактором у газеті «Українські вісті» (Ной-Ульм), публікувався в «Альманасі МУРу», «Світанні», «Арці». 1949 року переїхав до США, де у 1960-70-х роках власним коштом видавав «Нотатник» - місячник суспільно-політичної проблематики. Публікувався в газетах «Український Прометей», «Українська літературна га­зета», «Українські вісті», журналі «Су­часність».




Вулиця Гліба Котельникова (вулиця Ульянових)

Гліб Котельников (1872-1944) - вина­хідник авіаційного ранцевого парашута.

Народився в Санкт-Петербурзі в сім'ї професора механіки і вищої математи­ки. Батьки захоплювалися театром, і це захоплення прищепилося синові. Із ди­тинства співав, грав на скрипці, йому подобалося майструвати різні іграшки і моделі.

У 1889-1890-х роках жив у Полтаві, у будинку на вулиці Олександрівській (нині Соборна), на якому нині встановле­но пам'ятну дошку з рельєфним погруд­ним зображенням майбутнього винахід­ника.

Закінчив Київське військове учили­ще (1894), після трьох років обов'язкової служби, пішов у запас. Служив акциз­ним чиновником у провінції, допомагав організовувати драматичні гуртки, сам іноді грав у спектаклях, продовжував конструювати. У 1910 році повернувся до Петербурга і став актором трупи На­родного дому.

Того ж року під враженням від заги­белі льотчика Л. Мацієвича зайнявся розробкою парашута. Досі льотчики ря­тувалися за допомогою довгих складе­них «парасольок», закріплених на літа­ках. Конструкція була дуже ненадійна, вони сильно збільшували вагу літака, тому використовували їх украй рідко. У грудні 1911 року Котельников спробував зареєструвати свій винахід - ранцевий парашут вільної дії в Росії, проте з неві­домих причин патент не отримав.

Парашут мав круглу форму, укладав­ся в металевий ранець, розташований на спині льотчика за допомогою підві­сної системи. На дні ранця під куполом розташовувалися пружини, які викида­ли купол у потік, після того, як висми­кувалось витяжне кільце. Згодом жор­сткий ранець був замінений м'яким, а на його дні з'явилися стільники для укладання в них строп. Така конструк­ція рятувального парашута застосову­ється дотепер.

Перше показове випробування ново­го парашута РК-1 Котельников виконав у червні 1912 року. Спочатку 2 червня 1912 провели випробування за допомо­гою автомобіля. Машину розганяли, і Котельников смикав за спусковий ре­мінь, розкриваючи парашут... 6 червня того ж року відбулися випробування па­рашута в Гатчинському таборі Повітро­плавної школи. На різних висотах з ае­ростата скидався манекен вагою близько 80 кг із парашутом. Усі кидки пройшли успішно, однак і цього разу командуван­ня не прийняло його у виробництво, по­боюючись, що за найменшої несправнос­ті авіатори залишатимуть аероплан.

Узимку 1912-1913 року парашут РК-1 конструкції Г.Є.Котельникова був пред­ставлений на конкурсі у Парижі й Руані. 5 січня 1913 року студент Петербурзької консерваторії Оссовський уперше стриб­нув із парашутом РК-1 у Руані з 60-ме- трової висоти мосту через Сену. Парашут спрацював блискуче, і винахід отримав визнання за кордоном. А царський уряд згадав про нього тільки під час Першої світової війни.

Поручик запасу Г. Є. Котельников був призваний в армію і направлений в ав­томобільні частини. Однак незабаром льотчик Г. Алехнович переконав коман­дування про постачання екіпажів бага­томоторних літаків парашутами РК-1. Котельникова викликали в Головне вій­ськово-інженерне управління і запропо­нували взяти участь у виготовленні ран­цевих парашутів для авіаторів.

У 1923 році винахідник створив нову модель ранцевого парашута РК-2. Піз­ніше з'явилася модель парашута РК-3 із м'яким ранцем, на який 4 липня 1924 року був отриманий патент. Котельни- ков сконструював і вантажний парашут РК-4 з куполом діаметром 12 м. На цьо­му парашуті можна було опускати ван­таж масою до 300 кг.

26 липня 1930 року під Воронежем ра­дянські льотчики-парашутисти на чолі з Б. Мухортовим вперше здійснили се­рію стрибків із літаків, використовую­чи парашути конструкції Гліба Котель- никова, відтоді любителі парашутизму відзначають неофіційний День парашу­тиста.



Провулок Павла Загребельного (провулок Фадєєва)

Олександр Фадєєв (1901-1956) — ра­дянський письменник і громадський діяч. Лауреат Сталінської премії пер­шого ступеня (1946). Член РКП (б) із 1918. «Письменницький міністр», як називали Фадєєва, близько двох деся­тиліть фактично керував літературою в СРСР, будучи першим секретарем Спіл­ки письменників. Найвідомішим тво­ром є роман «Молода гвардія» про діяль­ність підпільної молодіжної організації в Краснодоні. Перше видання книжки вийшло 1946 року. Однак Фадєєва різко розкритикували за те, що в романі не­достатньо яскраво виражено «керівну й напрямну» роль Комуністичної партії. Роман довелося ґрунтовно переробити, унаслідок чого він великою мірою втра­тив зв'язок із реальними подіями. 13 травня 1956 року на своїй дачі в Перед- єлкіні Олександр Фадєєв наклав на себе руки, вистріливши з револьвера в серце. В офіційному повідомленні причиною самогубства вказано алкоголізм.

Павло Загребельний - український письменник, Герой України, лауреат Державної та Шевченківської премій. Депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975-1980).

Народився в селі Солошине Кобеляць­кого району. 1941 року, щойно закінчив­ши десятирічку, ще не маючи повних 17, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучили- ща, брав участь у обороні Києва, у серп­ні 1941 року був поранений. Після шпи­талю - знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого - полон, і до закінчення ві­йни - нацистські концтабори.

У 1945 р. працював у радянській воєн­ній місії в Західній Німеччині. Із 1946р. по 1951 р. - навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського універ­ситету, після закінчення якого - май­же півтора десятиліття журналістської роботи (літературний консультант Дні­пропетровського відділення СПУ, літе­ратурний редактор газети «Днепровская правда», заступник головного редактора журналу «Вітчизна» у Києві).

Серйозною заявкою на письменниць­ку зрілість стала повість «Дума про не­вмирущого» (1957), присвячена подвигу молодого солдата, який загинув у на­цистському концтаборі. У другій поло­вині 1950-х років Павло Загребельний видав збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жай­воронки» (1956), «Долина довгих снів» (1957).

У 1961-1963 рр. працює головним ре­дактором «Літературної газети» (пізніше - «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Євро­па. Захід» (1960), «Спека» (1960).

Пізніше було створено цілий цикл ро­манів про історичне минуле нашої Бать­ківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Рок- солана» (1980), «Я, Богдан» (1983), «Ти­сячолітній Миколай» (1994). Висту­пив Павло Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів

-     «Хто за? Хто проти?» («День для при­йдешнього»), «І земля скакала мені на­встріч» («З погляду вічності»); активно виступав із критичними і літературоз­навчими статтями в пресі. За його сце­наріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Раке­ти не повинні злетіти» (1965), «Перевіре­но - мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982) та інші.

У 1979-1986 - 1-й секретар правлін­ня Спілки письменників України. Го­лова Комітету з Державних премій ім. Т.Шевченка(1979-1987). Член Коміте­ту Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996-11.2005).



Вулиця Ігоря Сікорського (вулиця Федька)

Іван Федько (1897-1939) - радянський військовий діяч, командарм 1-го рангу. 1920 року командував групою військ 13-ї армії і 46-ю стрілецькою дивізією, що відзначилася особливо кривавими роз­правами над феодосійцями. Заступник командуючого Ленінградським військо­вим округом (1928-1929), командуючий Кавказькою армією (1931), військами Приволзького військового округу (1932­1934), заступник командуючого Окре­мою Далекосхідною армією (1934-1937), командуючий військами Київського вій­ськового округу (1937-1938), заступник Наркома оборони СРСР (1938). Був ре­пресований і розстріляний. Реабілітова­ний посмертно.

Ігор Сікорський (1889-1972) - інженер-авіаконструктор, підприємець. Тво­рець перших у світі чотиримоторного літака «Руський витязь» (1913), важко­го чотиримоторного бомбардувальника і пасажирського літака «Ілля Муромець» (1914), трансатлантичного гідроплана (1934), серійного вертольота одногвинто- вої схеми (1942).

Народився в Києві у сім'ї Івана Сікор- ського, професора-медика Київського університету. Закінчив Морський ка­детський корпус(1903-1906) у Петербур­зі та Київський політехнічний інститут (1907-1911). Навчався у Паризькій тех­нічній школі (1906).

Ще навчаючись у Київському полі­технічному інституті, спроектував і по­будував кілька гелікоптерів, літаків-бі- планів. У 1908-1912 роках побудував у Києві 6 моделей літаків та гелікоптер. У 1911 році на своєму літаку С-5 здав іс­пит на звання пілота. Установив 4 все­російських рекорди, здійснював показо­ві польоти, катав пасажирів. 29 грудня 1911 р. на літаку власної конструкції С-6 встановив світовий рекорд швидко­сті польоту з двома пасажирами - 111 км/год.

У 1912-1918 роках - головний кон­структор авіаційного відділу Російсько- Балтійського вагонного заводу, констру­ює цілу серію нових типів літаків. Під його керівництвом були побудовані одні з перших у світі багатомоторні літаки «Гранд»(«Російський Витязь») та «Ілля Муромець», яким у 1914 році було вста­новлено світовий рекорд вантажопідйом­ності.

18 лютого 1918 року емігрував до Франції (Париж), а в березні 1919 року переїхав до США. 1923 року заснував авіаційну фірму, згодом - співвласник конструкторсько-будівельної фірми «Уестленд-Сікорський». До 1939 збуду­вав близько 15 типів літаків.

Побудований у 1934 на замовлення Рап Ашегіеап ^огМ Аіг^аузгідроплан 8ікогзку 8-42 встановив десять світових рекордів, а 10 серійних 8-42 стали пер­шими у світі міжконтинентальними па­сажирськими лайнерами, які забезпечи­ли регулярні рейси через Атлантичний і Тихий океани. Із 1939 перейшов на кон­струювання гелікоптерів одногвинтової схеми. Першим почав будувати турбінні гелікоптери, гелікоптери-амфібії.

1939 року здійснив перший політ спроектований ним гелікоптер УС-300. Із 1943 року його фірма стала провідним виробником вертолітної техніки за кор­доном.

Гелікоптери Сікорського марки «8» 1941 року були прийняті на озброєння Збройними силами США. У цілому фір­ма Сікорського «Сікорські Ейркрафт» створила 17 базових літаків та 18 ге­лікоптерів. Із придбанням ліцензій на виробництво машин цієї марки розпо­чався розвиток вертольотобудування у Великій Британії та Франції. Про висо­ку гарантію польотів на гелікоптерах І. Сікорського свідчать факти постійного використання їх президентами США як УІР-транспортних засобів.

На гелікоптерах Сікорського 8ікогзку 8-61 уперше здійснено переліт через Ат­лантику (8-61; 1967) і Тихий океан (8-61; 1970; із дозаправкою у повітрі).




Провулок Павла Бодянського (Червонополянський провулок)

Павло Бодянський (1809-1867) - український історик, етнограф, журна­ліст, педагог. Народився у родині священика Пе­реяславського повіту Полтавської гу­бернії. Його батько був культурною й освіченою людиною, із ним 1845 року в Прилуках познайомився Т. Г. Шевченко (про це - у його повісті «Музикант»). З «от­цем Ілією» Тарас Григорович їздив за Удай у Густинський монастир.

У 1829 році Павло Ількович закінчив Полтавську духовну семінарію (у Пере­яславі) і розпочав працювати вчителем математики у Кременчуцькому повітово­му училищі. 1838 року він переїжджає до Полтави і тут протягом майже чверті століття працює викладачем губернської гімназії, дівочого інституту, інспектором Кадетського корпусу. Із 1841 року Бодян- ський редагував місцеву губернську газе­ту «Полтавські губернські відомості», був членом-секретарем Полтавського статис­тичного комітету. Усю громадську роботу він виконував із патріотичного обов'язку. Окрім того, Бодянський був дійсним чле­ном Російського географічного товари­ства, членом-кореспондентом Московсько­го сільськогосподарського товариства, членом-співробітником Полтавського аг­рономічного товариства тощо.

Павла Бодянського можна вважати першим колекціонером історичних і по­бутових пам'яток минулого Полтавщини. У 1856 році з ним познайомився відомий письменник Григорій Данилевський і був вражений зібранням речових пам'яток у домашньому музеї Бодянського. У статті «Полтавська старовина» він писав про це так: «У руках П. Бодянського зберігаєть­ся тепер рідкісна і чи не єдина збірка уні­кальних щодо полтавської старовини ре­чей, зібраних ним із дбайливістю вченого і смаком освіченого любителя».

Найбільшими працями Бодянського є дві книги: «Достопримечательности Пол­тави» (1849) і «Памятная книжка Полтав- ской губернии за 1865 год». Остання - ви­дання щодо Полтавщини енциклопедичне (у ній понад 1200 сторінок). Маючи ши­рокі відомості з різних галузей краєзнав­ства, П. Бодянський систематизував їх у «Памятной книжке», якою завершив свої багаторічні зусилля по вивченню рідного краю. У ній міститься широкий істори- ко-економічний нарис про Полтавщину, статистичні таблиці за 1862-1864 роки, алфавітний список населених пунктів, довідкові відомості про ярмарки, пошти, нарешті, список службових осіб усієї гу­бернії. Випускаючи її у світ, Бодянський мріяв, що вона «викличе нових діячів на працю ґрунтовнішу». Пізніше в дослі­дженнях М. Г. Кулябка-Корецького, Л. В. Падалки ця мрія одного з перших краєз­навців Полтавщини здійснилася.

В одній із посмертних статей про Бодянського говорилося: «Якби можна було зібрати всі надруковані ним упродовж ба­гатьох років статті, то з них міг би склас­тися пам'ятник, кращий за всі обеліски і мавзолеї».

Помер Павло Ілліч Бодянський у Пол­таві, могила його знаходилась на старому цвинтарі, ліквідованому за більшовицько­го режиму.



Провулок Петра Ротача (провулок Соколова)

Петро Ротач (1925-2007) - україн­ський поет і літературознавець. Член Національної спілки письменників України. Лауреат обласної літературно- мистецької премії ім. Панаса Мирного (2000). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (із 1993). Почесний член Всеукраїнського товариства «Про­світа» ім. Тараса Шевченка (1998).

Народився на хуторі Калениківщині Талалаївської волості Роменського пові­ту на Полтавщині (нині у межах с. Сло­бідка Талалаївського району Чернігів­ської області) у селянській родині.

Перші вірші надруковано у районній газеті, коли автору було лише 15 років.

Сімнадцятирічним юнаком 1942 року вивезений на роботу до Німеччини, де як «остарбайтер» працював до звільнення у 1945 році. У 1943-1944 роках, завдяки знайомству з групою української твор­чої інтелігенції, духовно прилучився до українського патріотичного руху. Продо­вжив свою творчу діяльність, публікую­чи вірші та оповідання про розкуркулен- ня і голод 1933 року: часописи «Пробоєм» (Прага) та «Дозвілля» (Німеччина), газе­та «Земля» (Плауен, Саксонія).

У травні 1945року з англійської зони окупації потрапив до Радянської армії, два роки служив на території Румунії. Закінчив 1954 року педагогічний інсти­тут у Полтаві. Однак після повернення на батьківщину протягом сорока років перебував під постійним наглядом: спо­чатку МДБ, а потім КДБ. Ці органи за­важали отримати освіту, обрати місце роботи, займатися літературною твор­чістю, науковою діяльністю і забороня­ли видавництвам відкрито публікувати його твори та статті у вітчизняній пері­одиці. Працював учителем російської й української мови та літератури, шкіль­ним бібліотекарем, методистом куль­тосвітньої роботи при Полтавському обласному управлінні культури, учи- телем-консультантом обласної заочної школи, у 1969-1985 роках — старшим викладачем підготовчого відділення Полтавського інженерно-будівельного інституту.

У 50-70-х роках друкувався під псев­донімами у різних українських видан­нях, від районних - до столичних, а та­кож у російській періодиці, у Польщі та Югославії. Протягом 1965-1971 років опублікував матеріали до Українського біографічного словника під назвою «Лі­тературна Полтавщина» (журнал «Ар­хіви України», 577 статей-персоналій). 1967 року спільно з професором С. Кри- жанівським підготував повне зібрання творів Л. Боровиковського, упорядкував збірку «Поезії» О. Афанасьєва-Чужбин- ського (1972).

1989 року в журналі «Київ» опублі­ковано першу збірку віршів Петра Рота­ча «Високі мислі - не випадкові». Окре­мими виданнями вийшли твори: «Світло рідної хати» (1989), «Апостол правди і нау-ки. До 150-річчя від дня народження М. П. Драгоманова» (1991), «По духу брат Тараса. До 150-річчя від дня народження композитора М. В. Лисенка» (1992), «Ко­лоски з літературної ниви: Короткий літе­ратурний календар Полтавщини». (1993), «Гай Лесі Українки» (2004), «Рядки за ряд­ками, літа за літами...» (2005), «Полтав­ська Шевченкіана» (2007) та багато інших.

Лауреат обласної літературно-мис­тецької премії ім. Панаса Мирного за книгу «Від Удаю до Орелі» й «багато­річну наукову і творчу працю в цари­ні української культури національно­го відродження» (2000), а також премії ім. П. П. Чубинського в галузі фолькло­ру та етнографії Українського товари­ства охорони пам'яток історії та культу­ри «за багаторічну невтомну діяльність у справі збереження історико-культур- ної спадщини України» (2001). У 2005 році нагороджений Грамотою НСПУ - «за визначні здобутки в українській лі­тературі, активну участь у громадській діяльності, у відродженні культури і духовності рідного народу» та з нагоди 80-річчя від дня народження, а також значком «Почесна відзнака».

Був членом редколегії журналу «Укра­їнський засів» (Харків, 1994-1998).




Вулиця Катерини Білокур (вулиця Червонозаводська)

Катерина Білокур (1900-1961) - україн­ська художниця, майстер народного деко­ративного живопису, представниця «наїв­ного мистецтва».

Народилися у селі Богданівці Яготин- ського повіту Полтавської губернії (нині Київська область). Батько, Василь Йосипо­вич Білокур, був заможною людиною, мав 2,5 десятини орної землі, тримав худобу. Окрім Катерини, у сім'ї були два сини - Григорій і Павло. У віці 6-7 років дівчина навчилася читати. На сімейній раді було вирішено не віддавати її до школи, щоб зе­кономити на одязі та взутті. Малювати по­чала з ранніх років, однак батьки не схва­лювали це заняття і навіть забороняли.

Катерина продовжувала малювати по­тайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Малювала деко­рації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів - Микитою Тонконо­гом. Пізніше також грала на сцені цього театру.

У 1922-1923 рр. Катерина дізналася про Миргородський технікум художньої кера­міки. Вона вирушає до Миргорода, однак у технікум її не приймають через відсут­ність документа про закінчення семиріч­ки. Уражена відмовою, вона повернулася додому пішки.

Малювати не покидала, згодом починає відвідувати драматичний гурток, органі­зований подружжям вчителів Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що це не заважати­ме роботі по господарству.

У драмгуртку ставили «Наталку Пол­тавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка, «Най­мичку» і «Безталанну» Карпенка-Каро- го, «Матір-наймичку» Тогобочного (інсце­нізацію «Наймички» Шевченка) тощо. У віці 24-26 років Катерина переважно грає «молодиць».

1928 року дізналася про набір студен­тів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуа­ція повторюється: їй знову відмовляють із тієї ж причини. Восени 1934 року робить спробу втопитися в річці Чумгак, унаслі­док чого застуджує ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на за­няття доньки малюванням.

Навесні 1940 року Катерина чує по ра­діо пісню «Чи я в лузі не калина була» у ви­конанні Оксани Петрусенко. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петру- сенко». До листа додає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив спі­вачку. Порадившись із друзями - Василем Касіяном і Павлом Тичиною - вона звер­тається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпо­рядження знайти Катерину Білокур і по­цікавитися її роботами.

Богданівку відвідує Володимир Хить- ко, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчос­ті. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної твор­чості відкривається персональна вистав­ка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин. Виставка мала величезний успіх. Худож­ницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі вона відвідує Третьяковську га­лерею, Пушкінський музей. У 1944 році в Богданівку приїздить директор Держав­ного музею українського народного деко­ративного мистецтва Василь Нагай. Про­понує Катерині організувати виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Му­зей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур. 1949 року Катерина Білокур стає членом Спілки художників України. Ще через два роки нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання заслужено­го діяча мистецтв України, а 1956 року - народного художника України.

Катерина Білокур здебільшого малю­вала квіти. Нерідко в одній картині поєд­нувала весняні й осінні - таке полотно і створювалося з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні. Окрім квітів, художниця пи­сала пейзажі та портрети. Твори Катери­ни Білокур були включені до експозиції радянської виставки мистецтва у Пари­жі (1954), де їх побачив Пабло Пікассо, який захоплено відгукнувся про творчість українки. Він порівнює Білокур з іншою представницею «наївного мистецтва» - Серафіною Луїз. У Катерини з'являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знахо­дить розуміння та повагу.

Навесні 1961 року художниця почи­нає хворіти, а на початку року помирає її мати. Саму ж Катерину Білокур відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 черв­ня їй роблять операцію, однак того ж дня вона помирає.

У червні 1989 постановою РМ УРСР за­сновано премію імені Катерини Білокур за визначні твори традиційного народно­го мистецтва з метою стимулювання роз­витку українського народного мистецтва. Із 2012 року щорічно 9 червня, або в най­ближчі вихідні дні в селі Богданівці Яго- тинського району, Київської області про­водиться міжрегіональний фестиваль народної творчості «Катеринина пісня», присвячений пам'яті художниці.



Вулиця Пилипа Орлика (вулиця Паризької комуни)

Пилип Орлик (1672-742 ) - український по­літичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), поет, публіцист. Один із упорядників «Договорів і постанов» - конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фак­тично - козацького суспільного договору.

Народився 21 жовтня 1672 року в Косуті (нині Вілейський район Мінської області) у сім'ї родо­витої литовської шляхти чеського походжен­ня - Орликів. Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 році. Проявив талант ора­торства і поезії, цікавився філософією і літера­турою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, італій­ською та іншими мовами.

Протягом 1698-1700 років служив консис­торським писарем у канцелярії київського митрополита, потім у Полтавському полку, а згодом старшим військовим Війська Запорізь­кого. Із 1702 року - генеральний писар і довіре­на особа Івана Мазепи. 1708 року взяв участь у виступі Мазепи проти Петра I. 27 червня 1709 року (після Полтавської битви) емігрував за­кордон. За Іваном Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад чо­тири тисячі запорожців. Ці «мазепинці», як їх ча­сом називають історики, були першою україн­ською політичною еміграцією. Вони й обирають 5 квітня 1710 року Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні).

За підтримки Карла XII вступає в союз із кримськими татарами та Османською імпері­єю, і 8 листопада 1710 року остання, підтриму­ючи гетьмана Орлика, оголошує війну Моско- вії. На початку 1711 року Пилип Орлик укладає з Кримським ханством договір про оборонно- наступальний військовий союз і розпочинає спільний похід запорожців, буджацьких татар, шведів і поляків проти московитів в Україні. Шведський король брав на себе зобов'язання вести війну доти, поки Україна не буде визво­лена від московського панування, а османи і татари обіцяли свою допомогу в цій боротьбі.

Пилип Орлик добре підготувався до походу, у який 12 лютого вирушив із Бендер, перей­шовши кордон поблизу Рашкова. Він розсилав листи-універсали, у яких закликав до повстан­ня народу проти влади московського царя. На­селення підтримало Орлика, один за одним міста Правобережжя переходили під владу гетьмана. Пилип Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало мос­ковський уряд і Петра І. Проти полків Пилипа Орлика виступило військо під командуванням генерального осавула Григорія Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Гетьмана підтримав повсталий український народ.

У березні 1711 року об'єднані війська під командуванням Пилипа Орлика підійшли до добре укріпленої Білої Церкви, де перебував московський гарнізон. Розпочалася облога міста, але жоден із штурмів не був успішним, бо гарнізон мав достатню кількість боєприпа­сів і сильну артилерію.

Через брак провіанту, наближення весня­ної повені та московських загонів, татарські війська зрадили гетьмана, почали тікати на південь, беручи дорогою великий ясир. Пра­вобережні козаки, що раніше приєдналися до Орлика, довідавшись про звірства татар, кину­лися рятувати свої родини. Таким чином із 16 тисяч українського війська у Пилипа Орлика залишилося лише три, із якими гетьман виму­шений був відійти до Бендер.

Через військову невдачу і дії татарських союзників, гетьман втратив підтримку україн­ського населення. Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників шукав підтримки своєї справи у різних європейських володарів.

Із 1714 року Орлик із частиною старшини скористався запрошенням Карла ХІІ і жив до 1720 року в Шведській імперії. Після підпи­сання шведсько-московського миру виїхав із Швеції й вимушено змінив по черзі Німеччину, Австрію, Річ Посполиту. Не припиняв пошуки підтримки у різних європейських державах (Франції, Великої Британії, Речі Посполитій, Ватикану, Саксонії, Прусії та інших), неодно­разово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності, продовжував турбувати французьких, поль­ських, шведських і османських політичних дія­чів маніфестами про недолю України та разом із сином Григором планував кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від московського ярма.

Надалі жив у Хотині, Серезі, по тому - у Чер­нівцях, Каушанах і Бухаресті. Згодом переїхав до Ясс, де й помер 24 травня 1742 року.

Пилип Орлик залишив після себе багато листів і великий рукописний «Діаріуш подо­рожній» («Щоденник», 1720-1733, частково ви­даний 1938 року і повністю у 2013 році («Темпо- ра»), написаний польською мовою зі вставками окремих слів, виразів і речень латинською. Ви­дав поетичні книжки: «Прогностик щасливий», приурочений полковнику Данилу Апостолу (1693), «Алкід Руський», присвячений Івану Ма­зепі (1695), а на честь полковника Івана Оби- довського - «Гіппомен сарматський» (1698). Пилипу Орлику приписують і авторство трак­тату «Вивід прав України» (маніфест до євро­пейських монархів, 1712).



Вулиця Анатолія Кукоби (Пролетарська вулиця)

Анатолій Кукоба (1948-2011) - український політик, перший міський голова Полтави часів незалежності, народний депутат України 4-го і 5-го скликань. Був головою Полтавської облас­ної державної адміністрації.

Народився 8 листопада 1948 року в м. Полтаві, у робітничій сім'ї. Трудову діяльність розпочав робітником. Закінчив Полтавський інженерно-будівельний інститут, інженер-бу- дівельник. Після служби у Збройних силах працював майстром, інженером, начальником будівельної організації. Із 1977 року перебував на виборних посадах у місцевих органах вла­ди, де здебільшого вів питання капітального будівництва.

У квітні 1990 р. очолив Полтавську міську раду. Єдиний в Україні міський голова, якого п'ять разів (у 1990, 1994, 1998, 2002, 2006 рр.) обирали головою міськради, а після прийняття Закону «Про місцеве самоврядування» - місь­ким головою.

Із листопада 1999 року по березень 2000 року працював головою Полтавської обласної державної адміністрації. Обирався народним депутатом України четвертого і п'ятого скли­кань. Заслужений будівельник України. Лауреат Державної премії України в галузі архітектури 2000 року - за комплексну реконструкцію іс­торичного центру міста Полтави (у складі ко­лективу).

Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого III і IV ст. - за визначний особистий внесок у становлення незалежної Української держави, багаторічну плідну роботу в органах місцевого самоврядування та активну законо­творчу діяльність та Почесною грамотою Кабі­нету Міністрів України) - за вагомий особис­тий внесок у соціально економічний розвиток м. Полтави, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм.

Помер 17 січня 2011 року на 63-му році життя. Похований на Алеї слави центрального міського кладовища Полтави.



Провулок Петра Болбочана (провулок Червоний)

Петро Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Геджев (Гиждево) Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Ярівка Хотинського району Чернівецької області). Син священика. У 1905 році закінчив Кишинівську духовну семінарію, а через чотири роки - Чугу­ївське піхотне юнкерське училище.

Під час Першої світової війни - офіцер 38-го Тобольського полку. Нагороджений орденом за виявлену хоробрість. Після революції Болбо- чан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельниць­кого з частин російської армії. У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, П. Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий під­розділ - Республіканський курінь. На чолі цього куреня П. Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Не­вдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь та приєднано до Окремого Запорізького загону, який прикривав від'їзд уряду УНР. Після відходу до Житомира П. Болбочана призначили губерніальним вій­ськовим комендантом Волині. Після укладення Берестейського миру Окремий Запорізький за­гін брав участь у наступі на Київ разом із Січови­ми Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобід­ської України, керованим Симоном Петлюрою.

2 березня 1918 року - 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва.

4 березня 1918 року Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт. У березні запоріжці визволили Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву.

12 березня Запорізький загін реорганізовуєть­ся у Запорізьку дивізію, а Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку. Він став найбільшим і найкра­щим полком дивізії. На його прапорі довкола тризуба був напис «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!».

10 квітня 1918 року штаб запорожців отри­мав таємний наказ уряду УНР - випереджаючи німецькі війська, захопити Крим. Петро Болбо­чан призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії. 22 квітня Крим­ська група захопила Джанкой - першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня - Сімферополь.

У червні 1918 року, за гетьмана Павла Ско­ропадського, розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Петра Болбочана відправи­ли на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом трьох міся­ців запоріжці вели виснажливі бої з більшови­ками.

У листопаді 1918 року полк під команду­ванням Болбочана одним із перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське по­встання, проте висунув умову - зберегти від руйнування державний апарат. Він категорич­но виступав проти спільних дій із більшовика­ми. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Рес­публіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

У грудні 1918 року Директорія УНР призна­чила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Як підкреслювали су­часники, він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, ви­кликав заздрість у бездарних воєначальників- кар'єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію і військові успіхи у бороть­бі з Червоною армією, за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тис. крб. 22 грудня за наказом Головно­го отамана С.Петлюри перед Чорноморською дивізією, що входила до Осадного корпусу, було поставлене завдання зайняти і захищати фронт проти радянських частин по лінії Глухів - Шостка - Новгород-Сіверськ і, очистивши залізничну лінію Гомель-Бахмач, утримувати її. Дивізія переходила у підлеглість коман­дуючого Лівобережним фронтом отамана П.Болбочана.

Запорізький корпус під командуванням Пе­тра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євге­на Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах пану­вала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання.

На жаль, ці національно свідомі й вірні Ди­ректорії війська, були піддані найбільшій кри­тиці й шельмуванню. Голова Директорії Воло­димир Винниченко, а за ним і Головний отаман Симон Петлюра все підозріліше ставилися до успішного полководця. Після вимушеного від­ступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Ніхто не зважав на об'єктивні обстави­ни, у яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини. 22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують. Почалося слідство. Представ­ники лівих соціалістичних течій на чолі з В. Ви- нниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, убачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися.

Тим часом, утративши Київ, Житомир, Ві­нницю на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута більшовицькими війська­ми на незначній території Поділля. Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрі­чається з Петлюрою. Йому ставиться завдання формування частин з українських полонених в Італії. А через деякий час Болбочана звинува­тили у самовільному захопленні влади і спробі усунути від влади С.Петлюру. За вироком вій­ськово-польового суду полковника розстріляли 28 червня 1919 року на станції Балин (нині на території Дунаєвецького району Хмельницької області). Таким чином один із фундаторів Укра­їнської армії й талановитий воєначальник став жертвою боротьби за владу та інтриг.


Вулиця Олександра Маринеска( вулиця маршала Кулика)

Григорій Кулик (1890-1950) - вій­ськовий і політичний діяч СРСР, маршал Радянського Союзу, Герой Радянсько­го Союзу. Народився в селі Дудникове Полтавського району в селянській сім'ї. Учасник Першої світової війни, воював у царській армії. Із 1918 року в Червоній Армії. Під час громадянської війни був губернським військовим комісаром, на­чальником гарнізону Харкова, команду­вав артилерією різних армій (у тім числі 1-ї кінної). Після війни - на командних постах в артилерії. Із 1921-го - началь­ник артилерії Північно-Кавказького військового округу, потім - помічник начальника артилерії Робітничо-Селян­ської Червоної Армії. Із 1930-го - ко­мандир дивізії, з 1932-го - командир і комісар корпусу. Із 1937 року - началь­ник Артилерійського управління РСЧА, із 1939-го - заступник наркома оборони СРСР. Один із перших радянських мар­шалів.

Із початком німецько-радянської ві­йни після низки невдач на фронті був розжалуваний і лише дивом уник стра­ти. У квітні-вересні 1943 року у зван­ні генерал-лейтенанта командував 4-ю гвардійською армією, на чолі якої ви­зволяв рідну йому Полтавщину, зокрема Полтаву. У 1946 році під час післявоєн­ної чистки командирського складу Ку­лика зняли з посади. 11 січня 1947 року його заарештували. 25 серпня 1950 року засудили до смертної кари і розстріляли. У 1956 році Кулик був посмертно реабілі­тований і відновлений у званні маршала Радянського Союзу.

Свого часу полтавці вимагали віднов­лення історичної справедливості щодо Григорія Кулика як визволителя Пол­тави. Зрештою його іменем було названо вулицю в обласному центрі. І ось тепер маршал, ім'я якого довгий час залиша­лося несправедливо забутим, знову по­трапив до «чорного списку». Звісно, не за свої дії під час війни - йому закидають активну участь у встановленні радян­ської влади в Україні у 20-ті роки.

Олександр Маринеско (1913-1963) - командир підводного човна С-13 брига­ди підводних човнів Червонопрапорного Балтійського флоту, капітан 3-го рангу, відомий за «атакою сторіччя», коли був потоплений німецький корабель «Віль- гельм Густлофф». Герой Радянського Со­юзу (посмертно, 1990 рік).

Офіційно вважається, що він народив­ся в Одесі. Однак, за свідченням рідних, Олександр народився у Лохвиці, звідки була родом його мати Тетяна Коваль, яка з чоловіком переїхала на той час на бать­ківщину, до батьків. Лише через кілька місяців після цього сім'я повернулася до Одеси, де й «записали» хлопчика.

У 1920-1926 роках Олександр навчав­ся в Одеській трудовій школі №36 (нині школа №105), де закінчив шість класів, після чого став учнем матроса. За ста­ранність і терплячість був направлений у школу юнг, по закінченні якої ходив на суднах Чорноморського пароплавства матросом до Одеси. У 1930 році вступив

У листопаді 1933 року за мобілізаці­єю направлений на спеціальні курси командирського складу Червоного фло­ту. Після закінчення його призначили штурманом на підводний човен Щ-306 Балтійського флоту. У березні 1936 року у зв'язку з уведенням персональних вій­ськових звань Олександр Маринеско отримав звання лейтенанта, у листопа­ді 1938-го - старшого лейтенанта. За­кінчивши курси перепідготовки при Червонопрапорному навчальному загоні підводного плавання імені С.М.Кірова, служив помічником командира на Л-1, потім командиром підводного човна М-96, екіпаж якого за підсумками бойо­вої та політичної підготовки 1940 року зайняв перше місце, а командир був на­городжений золотим годинником і під­вищений у званні до капітан-лейтенанта.

У першому ж бойовому поході 14 серпня 1942 року підводники пото­пили німецький транспорт «Гелене» во­дотоннажністю 7000 тонн. За цей похід Маринеско був відзначений найвищою нагородою - орденом Леніна. Йому при­своюють звання капітана 3-го рангу і на­правляють... у Самарканд для підвищен­ня кваліфікації, куди було евакуйовано Військово-морську академію. Олександр Маринеско вкотре був позбавлений мож­ливості воювати. Він боляче переживав півтора року такої бездіяльності, осо­бливо пригнічувало те, що його М-96 за­гинув.

І лише у жовтні 1944-го, аж через пів­року після призначення на новий підвод­ний човен С-13, Маринеско знову вийшов у море.

...Поєдинок із «Зігфрідом», потужним німецьким транспортником, був довгим і виснажливим. Його командир виявив­ся досвідченим моряком: ухилившись від чотирьох торпед із С-13, відчайдуш­но пішов на таран підводного човна. Ма- ринеско скомандував негайно випливти. Вогнем своєї гармати і кулемета підвод­ний човен зумів пустити фашистський корабель на дно. За цей поєдинок капі­тан був нагороджений орденом Червоно­го Прапора.

13 січня 1945 року драматична подія відбулася в районі Данцігської бухти. Напередодні тут вирував шторм, тож через украй погану видимість у перис­коп субмарина випливла на поверхню. На 15-градусному морозі корпус човна умить покрився кригою, ризикуючи пе­рекинутися. Проте човен чекав на ні­мецький конвой. Нарешті зафіксовано шуми двогвинтового корабля у супрово­ді катерів, чия швидкість значно вища від можливої на С-13. О 23-й субмарина дає залп у чотири торпеди, які влучили в носову і середню частини та в машинне відділення... Так було потоплено німець­кий лайнер «Вільгельм Густлофф» водо­тоннажністю 25480 тонн. На його борту було понад сім тисяч солдатів і офіцерів, із яких 3700 - спеціально навчені підвод­ники для укомплектування 70 субмарин. Залп Олександра Маринеска завдав не­поправних утрат військово-морським си­лам фашистів. А потоплення «Вільгель- ма Густлоффа» вважається найбільшою морською катастрофою Другої світової.

Веселий характер, чесність, правди­вість, принциповість капітана, на жаль, не раз ставали на заваді справжньому ви­знанню його заслуг. Замість зірки Героя (належної нагороди за такі подвиги) його нагородили тоді ще одним орденом Черво­ного Прапора.

Після безлічі драматичних, майже трагічних ситуацій, у яких побувала С-13 (до речі, таких субмарин на флоті й було 13), повернулася на базу з останнього бо­йового рейду 13 травня 1945 року.

Мирне життя в Маринеска не склало­ся. Його понижують у званні й признача­ють командиром... тральщика. У відчаї той подає у відставку і йде працювати на торговий флот другим помічником капі­тана.

Але через погіршення зору Олександр Іванович був змушений покинути флот назавжди (1949) і пішов працювати зав­госпом. Та, не призвичаївшись до деяких «законів» мирного часу, став жертвою махінацій, був засуджений до трьох ро­ків позбавлення волі, з яких відбув півто­ра. Після того влаштувався на ленінград­ський завод «Мезон», де і працював увесь час.

25 листопада 1963 року після тяжкої і тривалої хвороби Олександр Маринеско помер. Поховано його в Ленінграді (тепер - Санкт-Петербург).

Минуло ще чимало часу, поки Мари- неско (хоч і посмертно) одержав заслуже­ну шану: 5 травня 1990 року йому при­своєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороду вручено його дочці Тетяні. В Одесі й Санкт-Петербурзі його ім'ям на­звано вулиці, а 17 червня 1992 року ім'я Олександра Маринеска присвоєно і кора­блю.


Вулиця Івана Даценка (вулиця Червоної Зірки)

Іван Даценко (1918-1944) - Герой Ра­дянського Союзу, у часи Другої світової війни - заступник командира авіаеска­дрильї 10-го гвардійського авіаційного полку 3-ї гвардійської авіаційної дивізії 3-го гвардійського авіаційного корпусу авіації дальньої дії, гвардії капітан.

Народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр Диканського райо­ну в селянській родині. У 1937 році за­кінчив Писарівщинський зооветеринар­ний технікум. Того ж року призваний до лав РСЧА, у 1940 році після закін­чення Першого Чкаловського військо­вого авіаційного училища льотчиків ім.К.Є.Ворошилова служив у 93-му даль- ньобомбардувальному авіаційному пол­ку. На фронті з червня 1941 року. Літав на дальніх бомбардувальниках Іл-4. У складі полку станом на початок серпня 1943 року здійснив 213 бойових вильо­тів, відзначився у боях за Сталінград та Орел.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 року за зразкове ви­конання завдань командування по зни­щенню живої сили і техніки ворога та виявлені при цьому мужність і героїзм гвардії старшому лейтенанту Івану Да- ценку присвоєно звання Героя Радян­ського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка (№ 1733). Нагоро­джений орденом Червоного Прапора та медаллю «За оборону Сталінграда».

19 квітня 1944 року при виконанні бо­йового завдання по бомбардуванню за­лізничної станції Львів-2 був збитий. Це був останній бій Івана Даценка.

За офіційними даними Даценко досі вважається зниклим безвісти. Однак свого часу стала популярною легенда про те, що льотчик не загинув. Він ніби­то встиг вистрибнути з літака, що палав, але потрапив у полон до німців. Однак зумів утекти, добрався до своєї части­ни, але був затриманий, звинувачений у зрадництві і відбував покарання вже в радянському таборі в Сибіру. Звідти йому теж удалося втекти і дістатися. че­рез Аляску до Канади! За іншою версією, Даценко після полону потрапив до аме­риканської зони окупації, а вже звідти - до США, а потім і Канади. А далі обидві версії сходяться в тому, що саме там Да- ценко став. вождем індіанського племе­ні ірокезів.

Сліди цієї легенди тягнуться від роз­повіді знаменитого колись радянського танцівника Махмуда Есамбаєва, який в одному з інтерв'ю згадував, що під час відвідин Канади 1967 року побував у гос­тях в одному з індіанських племен, вождь якого заговорив українською. На запи­тання, хто ж він такий, вождь індіанців відповів: «Я Іван Іванович Даценко, з-під Полтави». Індіанці ж дали своєму вожде­ві ім'я Пронизливий Вогонь, його англій­ське ім'я - Джон МакКомбер. Про те, що вождь індіанського племені Іван Даценко не лише виходець із СРСР, а ще й Герой Радянського Союзу, льотчик, Есамбаєву нібито розповів один із професорів Монре- альського університету. І хоч пізніше сам танцюрист жодним чином не підтвердив своїх слів, та з часом ця історія стала ле­гендою. І вже давно живе своїм життям. Через багато років родичі Івана Дацен- ка навіть спробували знайти його сліди в Канаді, до справи підключилися журна­лісти, популярна програма «Жди меня», однак жодного документального підтвер­дження ця історія так і не знайшла. Над­то багато часу пройшло, давно нема вже ні Джона МакКомбера, ні людей, які його близько знали.

У 2010 році вийшла у світ художньо- документальна повість Олександра Щер- бакова «Небо і земля Івана Даценка» про надзвичайну долю льотчика з-під Диканьки. Базуючись на історичних фактах, у книзі автор органічно поєд­нав документальні свідчення і художню вигадку. А 2012 року вийшов на екра­ни і художній фільм - пригодницька мелодрама режисера Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», у якій описано неймовірну долю Івана Додоки, хлопця з Полтавщини, прообразом яко­го став Іван Даценко.

У Чернечому Яру, рідному селі Іва­на Даценка, створений музей славетно­го земляка. Грамота Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу зберігається у Писарівщинському ветеринарному зо­отехнічному технікумі, а в Національ­ному музеї історії України у Другій сві­товій війні в Києві зберігаються листи Івана Даценка з фронту. 


Вулиця Князя Ігоря Святославича (Красноградське шосе)

Ігор Святославич (1151-1202) - князь Новгород-Сіверський і Чернігівський. Дідом Ігоря був Олег Святославич - ро­доначальник династії Ольговичів, а пра­дідом - сам Ярослав Мудрий. Під час хрещення хлопчика нарекли Георгієм, однак, як це часто буває, його христи­янське ім'я практично не використову­валося. І в історії Ігор Святославич став відомим під своїм язичницьким ім'ям. Уже семирічним хлопчик почав разом із батьком брати участь у походах. Із ча­сів бурхливої юності його біографія - це життєпис воїна, який розпочав бойовий шлях дуже рано, зрозумів, що сила дає право не виправдовувати свої дії. Ігор Святославич у 1169 році взяв участь у поході Андрія Боголюбського на Київ. 1174 року розбив орди половецьких ха­нів Кончака і Коб'яка під Переяславом. Після смерті брата Олега княжив у Нов- городі-Сіверському. Брав участь у між­усобній боротьбі за великокнязівський престол. 1183 року здійснив вдалий по­хід проти половців.

1185 року організував спільно з бра­том Всеволодом, путивльським князем Володимиром і князем рильським Свя­тославом Ольговичем новий похід про­ти половців, який послужив сюжетною основою «Слова о полку Ігоревім».

На березі річки Каяли війська зіткну­лися з основними силами степовиків. У битві брали участь майже всі половець­кі племена з південного сходу Європи. Їхня чисельна перевага була настільки великою, що руські війська дуже скоро потрапили в оточення. Літописці пові­домляють, що князь Ігор поводився гід­но: навіть отримавши серйозну рану, він продовжував битися. На світанку, піс­ля доби безперервних боїв, війська, ви­йшовши до озера, стали його огинати. Літописці кажуть про три дні боїв з по­ловцями, після чого стяги Ігоря пали, а сам князь потрапив у полон, але зумів утекти, залишивши сина Володимира, який пізніше одружився з донькою хана Кончака.

У 1191 році князь Ігор разом із братом Всеволодом здійснив ще один похід на половців, цього разу вдалий, після чого, отримавши підкріплення від Ярослава Чернігівського і Святослава Київського, дійшов аж до Оскола. Однак степовикам вдалося своєчасно підготуватися до цієї битви. Ігорю нічого не залишалося, як відвести війська назад на Русь.

Точний рік смерті князя Ігоря Свято- славича не відомий, хоча в деяких лі­тописах вказується грудень 1202 року. Його, як і дядька, поховали в Спасо-Пре- ображенському соборі, розташованому в Чернігові.

З іменем Ігоря пов'язується перша лі­тописна згадка про Полтаву, датована 1174 роком, коли війська князя «пере­йшли Ворсклу біля Лтави».


Провулок Віри Жук (Кротенківський провулок)

Віра Жук (1928-2008) - відомий укра­їнський учений-історик, краєзнавець, професор, кандидат історичних наук, за­служений працівник культури України.

Народилася 12 квітня 1928 року в селі Кривуші Кременчуцького району Пол­тавської області. У 1950 році вступила на історичний факультет (історико-архів- ний відділ) Київського державного уні­верситету ім.Т.Г.Шевченка. У 1955 році закінчила його з відзнакою і була на­правлена на роботу в Полтавський облас­ний державний архів (нині Державний архів Полтавської області), де пропрацю­вала до 1978 року на різних посадах: на­укового і старшого наукового співробіт­ника, начальника відділу використання і публікації документів.

У 1978 році перейшла працювати в Полтавський педагогічний інститут ім.В.Г.Короленка. Спочатку на посаду асистента, потім викладача, старшого викладача, доцента кафедри історії. За­ймалася дослідженням проблем історії України, краєзнавства, архівної справи, допоміжних історичних дисциплін та ба­гатьох інших. У 70-х роках XX століття зацікавилася питаннями українсько- болгарських зв'язків та впродовж бага­тьох років глибоко і скрупульозно дослі­джувала стародавні болгарські літописи.

У травні 1977 року Віра Жук захисти­ла кандидатську дисертацію в Інституті історії Академії наук Української РСР на тему «Громадськість України в росій­сько-болгарських відносинах у 60-70-ті роки XIX ст.».

Написала понад 800 наукових робіт (статей, монографій, методичних посіб­ників та ін.), зокрема «Із сивої давнини. Нариси з історії України та Полтавщини (VII ст. до н. е. - XVI ст. н. е.)», «Полтава. Історичний нарис». Останньою виданою працею Віри Жук став «Новий погляд на історію Полтавщини й України (за давньобулгарськими літописами)». Свого часу Віра Жук була й активним автором «Полтавського вісника», публікуючи в нашій газеті свої краєзнавчі доробки.


Вулиця Гетьмана Сагайдачного (вулиця Фурманова)

Дмитро Фурманов (1891-1926) - ро­сійський радянський письменник, вій­ськовий і політичний діяч, уродженець Костромської губернії. У 1917-1918 ро­ках - есер-максималіст, згодом анар­хіст. Із 1918 року член РКП(б). Учасник громадянської війни в Росії: з січня 1919 року комісар 25-ї стрілецької дивізії, з серпня 1919 року - начальник політ- управління Туркестанського фронту, з березня 1920 року - уповноважений по Семиріченській області, брав участь у придушенні антирадянського повстання в Семиріччі. Із 1921 року в Москві, на лі­тературній роботі. У 1924-1925 роках - секретар Московської асоціації проле­тарських письменників (МАПП). Найві- доміший твір - роман «Чапаєв».

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл.1582-1622) - український полководець та політичний діяч, гетьман реєстрово­го козацтва, кошовий отаман Запорозь­кої Січі. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Москов­ського царства. Меценат православних братств та опікун братських шкіл.

Народився в селі Кульчиці Пере­мишльської землі Руського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у православній родині, що на­лежала до дрібної шляхти. На підста­ві збереженого поминального запису роду Сагайдачного історики припуска­ють, що батька Сагайдачного звали Ко- ноном, по смерті якого мати прийняла чернечий постриг (інокиня Мокрина). Згідно з сучасними дослідженнями, Пе­тро протягом 1589-1592 років здобував початкову освіту в Самборі. Із 1592 по 1598 роки навчався в Острозькій школі на Волині, що в той час переживала пе­ріод розквіту і де працювали прекрасно підготовлені викладачі. Історики при­пускають, що під час навчання в Ост­розькій школі Сагайдачний визначався із приєднанням до запорожців.

Період з 1603 по 1614 роки, через від­сутність збережених достовірних пи­семних джерел, вважається «темним» періодом у біографії Сагайдачного. Оче­видно, що в цей час він брав активну участь у козацьких морських та сухо­путних походах проти османів та татар.

На Запорозькій Січі Сагайдачний мав величезний авторитет. Його орга­нізаторські здібності добре проявили­ся передусім у вишколі запорожців та створенні регулярних частин війська. Залізна дисципліна, яку він усіляко підтримував, зробила свою справу до­сить швидко. Військо стало якісно най­кращим у Європі. Надзвичайну сміли­вість козаки тепер стали поєднувати з тактичними та стратегічними фактора­ми військового мистецтва. Османська імперія страждала від походів Сагай­дачного, особливо нападів із моря.

У 1606 році відбулося взяття Варни з моря, і Запорозьке Військо проголосило Петра Сагайдачного гетьманом Украї­ни. У 1616 році відбувся історичний по­хід на Кафу, турецьку твердиню в Кри­му з найбільшим в імперії ринком рабів. Річ Посполита рахувалася з козаками вперше за довгу історію існування Січі. Сагайдачний прихильно ставився до ідеї посилення України, хоча й у скла­ді Польщі. Адже початок XV! століття позначився продовженням агресивної зовнішньої політики поляками та тур­ками. Невдовзі після поразки поляків у битві під Москвою у 1612 році з пре­тензіями на царювання король Влади- слав оголосив новий похід на схід. Са­гайдачний відгукнувся, оскільки розу­мів, що протистояння з турками на пів­дні буде набагато простішим у випадку об'єднання Москви і Варшави, а в той час це можливо було зробити лише вій­ськовими методами. Крім того, довгий період «смути» в Московському царстві підштовхував до цього і самих поляків. У 1618 році Петро Сагайдачний піді­йшов до Москви, здобувши попередньо низку міст, і розпочав разом із поляка­ми фінальний штурм, однак невдовзі відмовився руйнувати столицю право­славного народу.

Отримавши політичні дивіденди, він сподівався на виконання Польщею обі­цянок про вольності. Однак та не дотри­мала слова, і Сагайдачний відмовився допомагати Варшаві. У битві під Цецо- рою на території Молдавії проти турків у 1620 році шляхта була розгромлена, а в наступному 1621 році 200 тисяч ту­рецько-татарського війська підійшли до Хотина. Без запорожців Річ Посполита виглядала приреченою. Король благав допомоги, і український гетьман відвер­нув загрозу, таким чином урятувавши всю Європу від поневолення. Турецька сила могла надовго захопити Річ По­сполиту, а потім і сусідні країни. А на­самперед могла постраждати Україна. Важке протистояння давалося взнаки і полякам, і козакам. Петро Сагайдачний проявив себе в цій війні як неперевер- шений військовий стратег і тактик.

Наприкінці життя сприяв оновлен­ню церков у Києві, будівництву нової у Фроловському монастирі, 15000 черво­них золотих відправив Львівській брат­ській школі.

За п'ять днів до смерті Сагайдачний склав заповіт, за яким відписав своє майно на освітні, благодійні та релі­гійні цілі, зокрема Київському брат­ству і Львівській братській школі, щоб на доходи від цього майна могли навча­тися бідні діти. Для своєї дружини та близьких родичів гетьман призначив опікунів: київського митрополита Іова Борецького та близького соратника Олі- фера Голуба.

10 квітня 1622 року Петро Сагайдач­ний помер унаслідок вогнепального по­ранення руки, яке отримав під час бит­ви під Хотином. Похорони гетьмана припали на Провідну (Фомину) неділю, 28 квітня 1622 року. На велелюдному похороні зібралися його бойові побра­тими, жителі Києва. Під час похорону учні Київської братської школи чита­ли приурочені до цієї скорботної події «Вірші на жалосний погреб гетьмана Сагайдачного» о. Касіяна Саковича, у яких возвеличувалися подвиги укра­їнського полководця та його служіння християнській вірі.

Був похований у Богоявленському со­борі київського Братського монастиря, який у подальшому називали «монасти­рем Сагайдачного». Його срібний хрест був на «престолі св. Іоанна Золотоусто- го» цього храму. У 1690-1693 роки при реконструкції Богоявленської церкви Києво-Братського монастиря могила гетьмана була перенесена під південну стіну собору. У 1935 році церкву було знищено й відомості про це поховання остаточно втрачено. Нині на території Києво-Могилянської академії рекон­струйована умовна могила Конашевича.


Вулиця Квітки Цісик (Червонофлотська вулиця)

Квітка Цісик (1953-1998) - американська співачка українського походження, виконавиця українських народних і популярних пісень. Піс­ня «Ти осяюєш моє життя», яку вона виконала для однойменного фільму, отримала 1978 року «Оскар» і «Золотий глобус» у категорії «Найкраща пісня до фільму».

Народилася 4 квітня 1953 року в нью-йоркському районі Квінз у сім'ї Іванни та Володи­мира Цісиків - післявоєнних емігрантів із Західної України. Батько з дитинства навчав своїх доньок грати на скрипці та фортепіано. Так, Квітка опа­нувала скрипку, коли їй було лише чотири роки. Марія врешті стала відомою піаністкою, була ди­ректором консерваторії у Сан-Франціско. Квітка ж опановувала сценічне мистецтво в балетній школі, співала в хорі, займалася вокалом. У хорі часто співала з маленьким Майклом Джексоном, майбутнім королем поп-музики.

Дитячі і юнацькі роки Квітки Цісик проходи­ли за звичними для української емігрантської родини школярсько-вишкільними заняттями. У будні дівчинка навчалася в американській стан­дартній школі, а по суботах прямувала до «Школи українознавства» (Озон-Парк), куди її записали батьки, намагаючись зберегти зв'язок з батьків­щиною та українським людом. У «Пласті» здобула ступінь пластуна-розвідувача. 1967 року органі­зувала співочий гурт «Соловейки», яким керувала протягом трьох років. Дівчата виконували плас­тові, народні та популярні пісні, супроводжуючи спів грою на гітарах.

Після закінчення 1970 року Вищої школи музи­ки і мистецтва у Нью-Йорку Квітка Цісик навчала­ся протягом року в Харпер-коледжі - складовій частині Університету штату Нью-Йорк у Бінгемто- ні, де в той час її старша сестра Марія викладала гру на фортепіано. Тоді вже мала декілька запи­саних власних пісень.

1971 року на семінарі в Бельгії «Європейська опера» виграла стипендію БІЛМУ на стажування в Гентській консерваторії. Тут студіювала оперний спів поруч із зірками нью-йоркської Метрополі- тен-опера, співала в оперній постановці «Ріго- летто» Верді. Наприкінці навчального семестру відбувся сольний виступ Квітки Цісик.

Повернувшись із Бельгії, продовжила на­вчання в Маннес-коледжі у Нью-Йорку по класу скрипки. А через рік перейшла на навчання по класу академічного співу. У співачки було рідкіс­не колоратурне сопрано. За оцінками музико­знавців, голос Квітки мав неймовірний вокальний тембр. До того ж вона могла співати «білим голо­сом». Це своєрідний різновид жіночого фоль­клорного співу, який можна почути в карпатських селах. У Квітки є кілька пісень в альбомі «Пісні України», заспіваних «білим голосом».

Ще студенткою дівчина, узявши собі псевдо­нім Кейсі, не відчувала жодних труднощів у різних музичних стилях. її почали запрошувати джа­зові, поп- і рок-зірки. Цісик допомагала Роберті Флек, Бобу Джеймсу, Дейвіду Сенборну, Майклу Болтону, Карлі Саймон, Лінді Ронстадт та іншим, а також Квінсі Джонсу - відомому продюсеру- аранжувальнику Америки, котрий відкрив фено­мен Майкла Джексона. Працювала над записом саундтреків до художніх фільмів та брала в них участь як акторка.

Неодноразово працювала у комерційних про­ектах. За допомогою її витонченого співу свій імідж створювали корпорації АВС, ИВС, СВБ, , Соса-Соlа, Рерsі-Соlа та інші. Із початку 1980-х вона стала однією з найдорожчих і найпопулярніших виконавиць джинґлів у США - ре­кламних мотивів для радіо й телебачення. 1981 року Квітка записала для компанії «РогС Моіог» рекламну пісню «Науе Уои ^^ІVеп а РогС Ьа1:еіу?». Відтоді вона залишалася єдиним голосом цієї ав­томобільної компанії. 1987 року в компанії «РогС» підрахували, що загальна аудиторія Квітки скла­ла понад 20 мільярдів слухачів - майже в чотири рази більше, ніж населення Землі на той час. Це світовий рекорд для корпоративного соліста.

1983 року разом із матір'ю відвідала Україну. Це був перший, на жаль, і останній раз, коли Квіт­ка завітала до історичної Батьківщини. На той час її пісні були заборонені в Україні. Тож і цей візит обмежився лише гостинами в родичів.

Перший диск з українськими піснями «Кміка» або «Бопдз ої ІІкгаіпе» («Пісні України») був запи­саний 1980 року, другий «Тш соїогз» («Два кольо­ри») - 1989 року. Завдяки своїй професійності, душевній натурі та щедрості (на запис обох аль­бомів витратила 200 тис. доларів) Квітка зібрала для запису альбомів 40 найкращих студійних ін­струменталістів Нью-Йорка, тих, кого собі не мо­гли дозволити відомі поп-зірки США.

1992 року у співачки діагностували рак молоч­ної залози. Почався довгий, болючий семирічний шлях терапії, а жінка продовжувала наполегливо працювати. Планувала вона випустити і третій альбом українських пісень, та хвороба не дозво­лила цього зробити. 29 березня 1998 року в Нью- Йорку, не доживши п'яти днів до свого 45-річчя, Квітка Цісик померла.


Провулок Антона Череваня (провулок Коп'яка)

Антон Черевань (1906-1975) - дослідник історико-аграрної проблематики, перший доктор історичних наук на Полтавщині, професор.

Народився 4 серпня 1906 року в селі Глин- ське Котелевського району. Після служби в армії з 1930 по 1931 рік навчався на робітфаці, а за­тим - у Харківському юридичному інституті. Піс­ля вбивства Кірова був репресований, про що у пізніших автобіографіях писав так: «У 1934-35 рр. працював педагогом дитячого приймальника Харківського обласного управління НКВС». 1941 року закінчив Харківський університет і вступив до аспірантури. Однак уже в червні пішов добро­вольцем на фронт, а у травні 1942 року під Харко­вом потрапив у німецький полон. Лише в березні 1945 року Череваню вдалося втекти, брав участь у воєнних діях на Далекому Сході.

Після війни був поновлений в аспірантурі, а 1948 року захистив кандидатську дисертацію «Боротьба селян і козаків Лівобережної України проти закріпачення». Однак через «політичну не­довіру» внаслідок перебування в полоні не зміг отримати роботу в жодному навчальному закладі України і змушений був виїхати на Урал, де був величезний дефіцит викладацьких кадрів. Пра­цював викладачем Пермського університету, од­нак і звідти невдовзі його звільнили все з тих же причин.

Після цього два роки працював доцентом і за­відувачем кафедри Карельського педагогічного університету. Зрештою під час так званої хрущовської відлиги Череваню вдалося домогтися переведення до України. Таким чином він повер­нувся на рідну Полтавщину. Із 1962 року - доцент, з 1971 по 1974 роки - професор кафедри історії Полтавського державного педагогічного інсти­туту ім. В.Г.Короленка (нині - Полтавський націо­нальний педагогічний університет). 1968 року захистив докторську дисертацію в Київському державному університеті, ставши першим докто­ром історичних наук на Полтавщині. Опублікував 45 наукових праць.


Вулиця Дмитра Коряка (Червоноармійська вулиця)

Дмитро Коряк (1989-2015) - громад­ський діяч, учасник АТО, боєць полку «Азов». Загинув при виконанні бойового завдання.

Дмитро народився в Миргороді. У 1996-2006 роках навчався у місцевій спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів №5. 2011 року закінчив електромеханічний факультет ПНТУ ім. Юрія Кондратюка за спеціальністю «Технологія машино­будування». Із 2010-го і по грудень 2013 року працював на будівництві.

Із 3 грудня 2013 року і до кінця Рево­люції гідності перебував у Києві на Май­дані, зокрема під час трагічних подій на Банковій та Інститутській вулицях. Був учасником полтавського Майдану. Не­одноразово брав участь у громадських акціях, очолював «Полтавську самообо­рону Майдану».

Із серпня 2014 року увійшов до лав добровольців полку спеціального при­значення «Азов». Загинув від осколко­вих поранень, отриманих 11 лютого 2015 року під час штурму ворожого блокпосту поблизу села Саханівки Новоазовського району Донецької області.

15 липня 2015 року відкрито пам'ятну дошку на фасаді ПНТУ колишньому сту­денту цього навчального закладу Дми­тру Коряку, його ім'я та біографія зане­сені до університетської Книги пошани. Йому присвячено книгу-реквієм «Дорога в безсмертя: Дмитро Коряк» (упорядни­ця Надія Гринь).




Вулиця Федора Вовка (вулиця Коп'яка)

Федір Вовк (1847-1918) - український антрополог, етнограф, археолог, архео­граф, музеєзнавець, видавець та літера­турознавець.

Народився 17 березня 1847 року в селі Крячківці Пирятинського повіту на Пол­тавщині. Батько - відставний офіцер, служив економом у панських маєтках. Мати походила з білоруської шляхти.

Після закінчення навчання у Ніжин­ській гімназії вступив до Новоросійсько­го університету в Одесі, пізніше пере­йшов на природничий відділ Київсько­го університету ім.Святого Володими­ра, де вивчав хімію, ботаніку, зоологію, порівняльну анатомію, анатомічну ан­тропологію. Після закінчення навчан­ня в університеті стає членом Київської громади, разом з М.Драгомановим, В.Антоновичем, Тадеєм Рильським, П.Чубинським, П.Житецьким бере участь в організації недільних шкіл, ви­данні літератури українською мовою, збиранні етнографічних матеріалів.

Протягом 1874-1876 років працює помічником ревізора губернського се­кретаря, одночасно бере участь у Пів­денно-Західному відділі Російського гео­графічного товариства як його засновник і дійсний член. У 1874 році бере участь в організації та діяльності III Археологіч­ного з'їзду.

Із 1905 року - доцент антропології Пе­тербурзького університету. Федір Вовк як антрополог - послідовник французь­кої антропологічної школи. Вивчав етно­графічні матеріали в різних країнах Єв­ропи.

Видатний член Київської громади, че­рез переслідування 1879 року змушений був надовго виїхати за кордон. Із 1887 року оселився в Парижі, де вивчав ан­тропологію, порівняльну етнографію й археологію. За працю «Скелетні видо­зміни ступні у приматів і людських ра­сах» (1901) отримав премії Оогїаг і Росій­ської академії наук. У 1904-1906 роках робив наукові екскурсії у Галичині, Бу­ковині та Угорщині.

З урахуванням публіцистичних ста­тей спадщина Вовка налічує 628 праць, виданих по всьому світові переважно іноземними мовами. Він - член Росій­ського географічного товариства в Петер­бурзі, Історичного й Антропологічного товариств у Парижі, активний популя­ризатор української культури в Європі. Один із перших дослідників палеолітич­них пам'яток на території України (Мізинська стоянка).

Учений зібрав значний матеріал з етнографії українського народу. Він - автор праць «Антропологічні осо­бливості українського народу», «Ет­нографічні особливості українського народу», у яких доводив, що українці - окремий слов'янський народ.

Федір Вовк зробив вагомий внесок у розвиток української антропології. На той час роботи Вовка були висококлас­ними дослідженнями, проведеними за останнім словом науки, котрі справи­ли вплив на майбутнє покоління укра­їнських учених та розвиток і вдоскона­лення вітчизняної антропології загалом. Так, одним із товаришів Федора Кін­дратовича був Дмитро Дяченко, син ко­трого, Василь, разом з етнографом Все­володом Наулком та іншими пізніше провів значно ширші та досконаліші до­слідження, актуальні й сьогодні.

10 лютого 2015 року вітчизняні до­слідники заснували «Центр палеоетно- логічних досліджень» ім.Федора Вовка. Мета Центру - «розв'язання наукових, освітніх і пам'яткоохоронних проблем у сучасних археологічній, антропологіч­ній, ентологічній та інших суміжних науках». Центр діє на базі кафедри ар­хеології та музеєзнавства історичного факультету КНУ ім.Тараса Шевченка.



Вулиця Івана Сірка (вулиця Щербакова)

Олександр Щербаков (1901-1945) - ра­дянський і партійний діяч, кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС. Був першим секретарем Московського МК партії, пер­шим секретарем Донецького та деяких ін­ших обкомів партії. Причетний до сталін­ських репресій. Під час війни очолював Радінформбюро.

Іван Сірко (1605 (10) - 1680) - козаць­кий ватажок, легендарний кошовий ота­ман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Герой багатьох українських пісень і казок.

Іван Сірко народився приблизно між 1605-1610 роками. Це засвідчують ре­зультати досліджень останків Сірка, згід­но з якими кошовому отаманові на момент його смерті було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка Дмитра Явор- ницького пішла думка про те, що май­бутній кошовий отаман народився в Сло­бідській Україні в слободі Мерефі. Однак Мерефа була заснована лише 1658 року, тобто після народження Сірка. Сучасні дослідники вважають, що Іван Сірко по­ходив зі Східного Поділля, а місцем його народження було сотенне місто Брацлав- ського полку Мурафа за кілька кілометрів від Кальника.

За переказами, що були складені після смерті Сірка, майбутній отаман походив із козацького роду. Проте це твердження спростовують листи королів Речі Поспо­литої, у яких вони називали Сірка «уро- дзоним», тобто шляхтичем. Окрім цього, у тогочасних джерелах під 1592 роком зга­дується ім'я подільського шляхтича Вой- теха Сірка, одруженого з якоюсь Оленою Козинською, можливо, вони були родича­ми ватажка запорожців.

Брав участь у війнах Богдана Хмель­ницького з Річчю Посполитою, але най­більше й успішно воював проти татар і османів.

В історичних документах зафіксова­на участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Поспо­литої, зокрема в битві під Жванцем 1653 року.

1654 року Іван Сірко разом з полковни­ками Іваном Богуном, Петром Дорошен­ком та іншими виступає проти підписання Переяславської угоди і, як більшість запо­рожців, відмовляється від присяги мос­ковському царю Олексію Михайловичу.

У другій половині 50-х років - Вінниць­кий полковник. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським вій­ськом під Конотопом 1659 року Сірко на чолі запорожців завдає поразки союзни­кам гетьманців - кримським татарам під Аккерманом і плюндрує степовий Крим. А вже за кілька місяців він несподівано від­мовляється ставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельниць­кого, під Переяславськими статтями 1659 року.

Наприкінці 1660 року Сірко остаточно пориває з Юрієм Хмельницьким і вирушає на Чортомлицьку Січ. У 1660-1680 роках 12 разів його обирали кошовим отаманом. 1664 року поселився з родиною під Харко­вом, за дві версти від Мерефи. Був обраний на посаду полковника Харківського полку (1664-1665, 1667).

Сірко виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, яким закидав їхню пропольську політику, однак у цей же період був про­тивником Москви. Після Андрусівського договору 1667 року зайняв виразно анти- московську (й разом з тим антипольську) позицію.

Незважаючи на свою ворожість до османсько-татарського світу, тривалий час підтримував гетьмана Петра Дорошен­ка, з яким потім розійшовся. Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Сло­бідській Україні, на якій посідав маєток; 

Після повернення з московської нево­лі (1673) до кінця життя лишився про­тивником Москви і Самойловича, обсто­юючи насамперед автономні інтереси Запоріжжя й в ім'я них встановлюючи зв'язки то з Річчю Посполитою, то навіть з Османською імперією і Кримом.

1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Османської імперії на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдер­лися в Україну.

Запорозькі козаки взяли участь у від­січі другого так званого Чигиринського походу стотисячного османсько-татар­ського війська, яке взяло в облогу Чиги­рин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для за­гарбання Правобережної, а потім й усієї України.

Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказа­ти, що в боротьбі проти агресії Осман­ської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв. Відомий лист запорозьких козаків до султана Османської імперії Мехмета IV 1676 року підписав Іван Сірко, що пока­зано у відомій картині Іллі Рєпіна.

На узбережжях Чорного моря та Кри­му не раз брали Очаків, Аккерман, Із­маїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей ім'ям Сірка. За боротьбу проти османів і татар отаман став героєм народних переказів і дум.

1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну була­ву в битві з ординцями. Повертаючись із походу, він дізнається про вбивство синів і дружини, після чого занедужав і поїхав із Січі за десять верств на свою пасіку в село Грушівка. У «Літописі» Самійла Величка читаємо: «...того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй па­сіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. поховано його знаменито. з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем усього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старо­сті. не тільки значно воював за Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях. численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».

Похований Іван Сірко біля Чорто- млицької Січі (тепер село Капулівка Ні­копольського району Дніпропетровської області). Щороку 1-2 серпня на моги­лі Івана Сірка (що за два кілометри від села Капулівки) проводять ушанування пам'яті славного кошового отамана, яке збирає тисячі українців з усієї країни та з-за кордону.


Бульвар Євгена Коновальця (бульвар Маршала Конєва)

Євген Коновалець (1891-1938) - полковник Ар­мії УНР, голова Проводу українських націоналістів (1927), перший голова ОУН (з 1929), один з ідеоло­гів українського націоналізму.

Народився у вчительській родині у селі Зашкові на Львівщині. Тут закінчив школу. У 1901-1909 роках навчався у Львівській академічній гімназії, вивчав право на правничому факультеті Львів­ського університету. Зі студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. Із 1912 року - секретар львівської філії «Просвіти». Через рік обраний до складу головної управи Україн­ського Студентського Союзу, де належав до на­ціонально-демократичної секції.

2 серпня 1914-го мобілізований до австрій­ської армії. У червні 1915-го, під час боїв на Ма­ківці, потрапив у російський полон, перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню). Після Лютневої революції в Росії Коновалець разом із галицьки­ми старшинами розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-укра- їнців. Наприкінці липня 1917-го приїжджає до Киє­ва. Появу в столиці починає зі вступу до Галицько- Буковинського комітету допомоги жертвам війни.

У жовтні-листопаді 1917 року Коновалець спільно з Романом Дашкевичем сформували Галицько-Буковинський курінь січових стріль­ців, який незабаром перетворився в одну з най- боєздатніших частин Армії УНР. У січні 1918 року Коновальця обрано командиром куреня. У кінці січня - на початку лютого 1918 року ці частини разом з Гайдамацьким кошем відзначились під час протидії січневому заколоту та в боях проти більшовицьких військ (у тім числі окупаційних ро­сійських) на підступах до міста. 1-2 березня 1918 року стрілецькі частини спільно із Запорізьким корпусом і Гайдамацьким кошем визволили від більшовиків Київ.

Із приходом до влади гетьмана Скоропадсько­го полк Січових стрільців 1 травня 1918 року на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Євген Коновалець, залишившись у місті, разом із кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрі­лецької частини.

Наприкінці серпня 1918 року Коновалець отри­мав від Скоропадського дозвіл на формування Окремого загону Січових Стрільців у Білій Церкві. Однак після підписання Скоропадським договору про федерацію з Росією січовики підтримали Ди­ректорію УНР у повстанні проти влади гетьман­ського режиму та приєдналися до військ Дирек­торії. Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканської армії. У 1918-1919 роках керував дивізією, корпусом і групою під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Однак склав повноваження після укладення Симоном Петлюрою союзу з Пілсудським.

Після прийняття 6 грудня 1919 року на нараді Головного отамана з представниками уряду та військовими керівниками УНР рішення про роз­формування українських регулярних частин Коно- валець видав наказ про самодемобілізацію своїх підрозділів.

Поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 років та чотиристороння окупація України спонукали Коновальця до пошуку но­вих методів боротьби за незалежність України. У цих обставинах у липні 1920-го здійснює за­ходи щодо створення принципово нової орга­нізації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 року за безпосередньої участі Коноваль­ця створено Українську Військову Організацію (УВО). Сам він повернувся до Львова й очолив навчальну команду УВО. Із грудня 1920 року був змушений жити в еміграції в Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. У листопаді 1927- го за його ініціативи на одній із нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-полі­тичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширюва­лась на всі українські землі. 28 січня - 3 лютого 1929 року на конгресі у Відні було створено Орга­нізацію українських націоналістів (ОУН), головою проводу якої обрали Коновальця.

Організаційно зміцнивши уВо й ОУН, устано­вив контакти з політичними колами Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії та організу­вав українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи. Були ство­рені осередки ОУН та споріднених організацій у Франції, Бельгії, Канаді, Маньчжурії. За його безпосередньою участю в Америці засновані гро­мади українських стрільців, що поклали початок організації державного відродження України в США й Українському національному об'єднанню в Канаді.

Діяльність Коновальця з розбудови ОУН, нама­гання поставити українське питання у Лізі Націй, налагодження націоналістичного підпілля в УРСР викликали занепокоєння у більшовицького керів­ництва в Москві. Протягом 1920-х років відбулося декілька замахів на Євгена Коновальця. їх нама­галися здійснити різні агенти радянських спец- служб. 1933-го розпочалася реалізація останньої операції з убивства під кодовою назвою «Ставка», яку розробляли в Москві під особистим наглядом Йосипа Сталіна. 23 травня 1938 року Коновалець був убитий у Роттердамі в результаті цієї спецопе- рації. Виконавцем замаху став агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов.

Поховано Євгена Коновальця на цвинтарі Кросвейк.


Вулиця Івана Виговського (вулиця Червонозоряна)

Іван Виговський (бл.1608-1664) - український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657-1659).

Народився поблизу Овруча на Київщині. Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій) Виговський служив у київського митрополита Петра Могили - видатного церковного і культурного діяча України. Про молоді літа майбутнього гетьмана майже ні­чого не відомо. Він здобув добру освіту, імовірно, у Київській братській школі чи Києво-Могилянському колегіумі, чудово володів, окрім рідної української мови, ще й церковнослов'янською, польською, ла­тинською, непогано знав російську мову, був умі­лим каліграфом. Згідно із Самійлом Величком Ви- говський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах».

Працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Згодом вступив до так званого кварцяного війська Речі Посполитої, де став ротмістром. На початку Хмельниччини брав участь у битві під Жовтими Водами 1648 року на боці урядових військ. Під час бою потрапив до та­тарського полону, але був викуплений гетьманом Богданом Хмельницьким. Після переходу на бік козаків-повстанців працював особистим писарем гетьмана, а 1650 року отримав посаду генерально­го писаря. Сформував і очолив козацький уряд при гетьмані - Генеральну військову канцелярію. Брав участь у воєнних операціях при Пилявцях (1648), під Збаражем та Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653), Охматовом та Львовом (1655). Займався розробкою і був присут­нім при укладанні Зборівського, Білоцерківського та Переяславського договорів.

У квітні 1657 року при тяжкохворому гетьманові та після смерті Хмельницького став регентом при його малолітньому синові - гетьманові Юрієві. 26 липня того ж року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до часу повноліття Юрія, а 26 жовтня знову переобраний гетьманом на загаль­новійськовій раді в Корсуні.

У 1658 році гетьман стикнувся з потужною опо­зицією, яка всіляко підтримувалася Москвою. Спо­чатку йому вдалося розгромити опозиціонерів, на чолі яких стояли полтавський полковник Мартин

Пушкар і кошовий отаман Яків Барабаш. Поба­чивши крах першої опозиції, Москва все нахаб­ніше втручається у внутрішні справи Української держави. Це призводить до московсько-україн­ської війни 1658-1659 років, яка переплелася з громадянською війною в Україні. У такій ситуації Виговський круто міняє політику. Оскільки пакт 1654 року вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ще в 1656 році, геть­ман уклав з Річчю Посполитою відому Гадяцьку угоду 1658 року. На її підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Ли­товським.

Протидіючи викликаному союзом наступові Москви на Україну, Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії під проводом Трубецького 9 липня 1659 року у битві під Коно­топом. Втрати московітів становили близько 40 тисяч, близько 15 тисяч було захоплено в полон.

Однак Гадяцький договір швидко спричинив народне повстання проти самого Виговського. Союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався народом неможливим. Та й сама Річ Посполита не мала наміру дотримуватися угоди, хоча Гадяць- кий договір був ратифікований сеймом Речі По­сполитої. В Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького - Юрія. Хоча остан­ній був ще зовсім молодим, але за його спиною стояли досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко та інші. Війни на два фронти, та ще й громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, після однієї з Чорних рад, що відбулася 11 вересня 1659 року у містечку Германівка, склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви підписав Переяславський договір 17 жов­тня 1659 року, що перетворював Україну в авто­номну одиницю у складі Московського царства, причому ця автономія постійно скорочувалася.

Решту життя Виговський провів на Волині та Галичині, займаючи посаду київського воєводи (1659-1664). 1660 року брав участь у Чуднівській кампанії у складі війська Речі Посполитої. 1662 року вступив до Львівського братства. 1663 року, після зречення Юрія Хмельницького, намагався повернути собі гетьманство, але програв Павло­ві Тетері. Був одним із таємних співорганізаторів антипольського повстання, що спалахнуло 1664 року на Правобережній Україні під проводом Дмитра Сулими. Арештований поляками і козака­ми гетьмана Павла Тетері. Страчений 27 березня поблизу села Вільховець.

Микола Костомаров оцінював Виговського як борця за незалежність своєї батьківщини від мос­ковського панування. На думку історика, гетьман спочатку був вірний союзу з Москвою, але зго­дом перейшов на антимосковські позиції через відмову царського уряду допомогти приборкати опозицію. На думку історика Валерія Степанкова, Виговський був талановитим адміністратором, воєначальником і дипломатом. Він став першим гетьманом української козацької держави, що був страчений за участь у боротьбі за її незалежність.


Вулиця Миколи Руденка (вулиця Чумака)

Микола Руденко (1920-2004) - український письменник, філософ, громадський діяч, за­сновник Української Гельсінської спілки. Герой України.

Народився 19 грудня 1920 року в селищі Юр'ївці Лутугинського району Луганської об­ласті. Учасник радянсько-німецької війни, на­городжений орденами Червоної Зірки, Віт­чизняної війни І ступеня, шістьма бойовими медалями.

Після виходу збірки віршів «З походу» (1947) прийнятий до Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видав­ництва «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро».

1949 року під час сталінської кампанії проти «космополітів» відмовився негативно характе­ризувати єврейських письменників, яких ви­магали виключити зі СПУ. Був репресований. У часи так званої хрущовської відлиги розгорнув діяльність щодо реабілітації жертв сталінських репресій. Продовжував цю роботу й у брежнєв- ські часи, активно залучився до захисту прав людини. Став членом радянського відділення «Міжнародної амністії». 1975 року за критику марксизму та правозахисну діяльність виклю­чений із членів Спілки письменників України. Того ж року заарештований за антирадянську пропаганду, але з нагоди 30-ї річниці перемоги амністований як учасник війни.

Був одним із засновників і першим головою Української Гельсінської спілки. 9 листопада 1976 року провів на квартирі академіка Андрія Сахарова в Москві прес-конференцію для іно­земних журналістів, де оголосив про створення УГС.

5 лютого 1977 року заарештований у Києві й етапований до Донецька, де було порушено справу проти нього й Олекси Тихого. Руденка засудили до семи років таборів суворого ре­жиму і п'яти років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду. Його твори були кваліфі­ковані як наклеп на радянську владу. Рішенням Головліту (1978) всі вони вилучені з продажу та з бібліотек СРСР.

1987 року під тиском громадськості звільне­ний, але наступного року позбавлений грома­дянства СРСР. Емігрував за кордон - спочатку до Німеччини, потім до США. Працював на радіо­станціях «Свобода», «Голос Америки».

7 вересня 1990 року повернувся в Україну. Відновлений у громадянстві, реабілітований. Після повернення в Україну мешкав у Києві в бу­динку письменників «Роліті».

1993 року за роман «Орлова балка» Миколі Руденку присуджено Державну премію України ім.Тараса Шевченка в галузі літератури. 1998 року вийшли книги «Найбільше диво - життя. Спогади» та «Енергія прогресу. Нариси з фізич­ної економії».

Указом Президента України Леоніда Кучми від 19 грудня 2000 року Миколі Руденку за ак­тивне і послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, багаторічну плідну правозахисну і літературну діяльність присвоєно звання Героя України.

Помер 1 квітня 2004 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Серед найвідоміших поетичних і прозових творів - «З походу» (1947), «Вітер в обличчя» (1955), «Остання шабля» (1959), «Орлова балка» (1970), «Чарівний бумеранг» (1966), «Слідами космічної катастрофи» (1962), поема «Хрест» (1976).

До 90-ї річниці з дня народження Миколи Руденка пошта України у 2010 році випустила в обіг поштовий конверт. У 2011 році на його батьківщині, в гімназії, названій на його честь, відкрито літературно-краєзнавчий музей. На будинку в Києві, де деякий час проживав Ми­кола Руденко, йому встановлена меморіальна дошка.


Провулок Романа Шухевича (провулок Піонерський)

Роман Шухевич (1907-1950) - український політичний і військовий діяч. Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії, голова Секретаріату Української головної визвольної ради (1943-1950).

Роман Шухевич народився у Львові 30 червня 1907 року. Його дитинство пройшло в містечку Краківці Яворівського повіту на Львівщині. Там же закінчив народну (початкову) школу. Із 1917 по 1925 роки навчався у філії Львівської акаде­мічної гімназії. Під час навчання Роман жив у Львові у своєї бабусі Герміни Шухевич, де і по­знайомився з тодішнім командантом Україн­ської військової організації (УВО) Євгеном Ко- новальцем. У вересні 1926 року Роман Шухевич вступив до Львівської політехнічної академії на державно-мостовий факультет. У 1928-1929 ро­ках відбував військову службу в польській армії. Як студента його зразу ж направили у старшин­ську школу підхорунжих, але через деякий час звільнили з причини політичної ненадійності. У 1934 році закінчив університетські студії зі зван­ням інженера.

Ще в гімназії став активістом пластової ор­ганізації, у старших класах уже мав зв'язки з членами Української військової організації, а піс­ля навчання одразу ж включився в її діяльність. Через два роки після створення ОУН у 1930 році Романа Шухевича призначено бойовим рефе­рентом крайової організації. Під його керівни­цтвом у Галичині у відповідь на пацифікацію від­булися масові саботажні акції, організовано цілу серію експропріаційних нападів. Найголовнішим бойовим актом оУн у 1931 році було вбивство польського посла до Сейму Тадеуша Голуфки, яке організував бойовий референт ОУН Роман Шухевич-Дзвін. У червні 1934 році у зв'язку з убивством міністра Пєрацького поліція провела масові арешти. Після звільнення з концтабору в 1938 році у Хусті разом із провідними членами ОУН Шухевич створює Генеральний штаб Націо­нальної оборони Карпатської України.

Із початком війни у 1939 році в Україні ви­никла цілком нова політична ситуація, яка ви­магала нових форм боротьби за державну не­залежність. Весною 1941 року Проводові ОУН вдалося домовитися з верховним німецьким командуванням про вишкіл української військо­вої частини (Український Легіон). Шухевич до­бровільно погодився очолити один із підрозділів з розрахунком, що в майбутньому Легіон може стати базою для формування української армії. Після проголошення 30 червня 1941 року Акта відновлення Української держави весь Провід ОУН було арештовано німецькою владою. Ро­ману Шухевичу вдалося уникнути ув'язнення. У 1943 році на ІІІ Надзвичайному Великому Зборі ОУН його одноголосно обрано головою Бюро ОУН і призначено головним командиром УПА.

З метою об'єднання й консолідації всіх націо­нально-державницьких сил українського народу в боротьбі за державну незалежність України в липні 1944 року з ініціативи ОУН і УПА та особис­то Романа Шухевича скликано Великі Збори, на які прибули представники діючих в Україні по­літичних організацій та середовищ, у результаті нарад створено Українську Головну Визвольну Раду. Виконавчим органом УГВР став Генераль­ний секретаріат, головою якого обрано Романа Шухевича. Його також затверджено на посаді екретаря військових справ і Головним гоманду- вачем УПА.

На початку 1944 року, у зв'язку з наближен­ням Червоної Армії до кордонів Західної України, керівництво визвольним рухом опинилося пе­ред необхідністю прискорити підготовку до дій у «підсовєтській» дійсності, розробити нові за­сади політики і стратегії, включити до боротьби з більшовицьким режимом всі українські само­стійницькі сили, поширити терен діяльності ОУН і УПА на східні області України.

Після закінчення війни Головна команда УПА відреагувала зверненням «Тараса Чупринки» (Роман Шухевич) у травні 1945 року до «Бійців і командирів Української повстанської армії!». У ньому наголошувалося, що великий внесок у перемогу над Німеччиною зробили українські повстанці, котрі не допустили нацистів викорис­тати українську землю «для своїх загарбницьких цілей», не дозволили їм грабувати українські села і вивозити людей до Німеччини. У боротьбі з німцями УПА «зорганізувалася і пройшла пер­шу бойову школу».

Шухевич наголосив, що після розгрому Ні­меччини «вернувся і розгосподарився на Україні ще гірший окупант - Росія», але «український на­род і тепер не скапітулював перед наступаючим ворогом». Оцінюючи міжнародне становище, яке склалося після війни, «Тарас Чупринка» вва­жав, що «революційні рухи поневолених народів та протиріччя між західними державами і СРСР зростають», а це «створює сприятливі умови для нашої дальшої боротьби і наближає момент роз­валу СРСР».

Навіть після припинення активної військової фази опору УПА продовжувала боротьбу в під­піллі. У той же час у Москві почали розробля­ти плани ліквідації Романа Шухевича та інших керівників ОУН-УПА. Так, у березні 1950 року терміново розробляється план чекістсько-вій­ськової операції із захоплення самого Шухеви- ча і створюється спеціальний штаб під керівни­цтвом заступника міністра держбезпеки УРСР В.Дроздова і представника МДБ СРСР генерал- лейтенанта П.Судоплатова. До операції залуча­лися оперативні резерви 62 СД ВВМдБ у Львові, штабу Української прикордонної округи й Управ­ління міліції Львова, а також військової сили (600 бійців), котрі були задіяні для зачистки місцевос­ті на стику Глинянського, Перемишлянського та Бібрського районів Львівської області.

Усю територію було блоковано з 5 березня 1950 року. Загальна кількість учасників опера­ції становила до тисячі осіб. Як стверджують сучасні дослідники Д.Веденєєв та Г.Биструхін, «криївка» головного командира УПА була добре замаскована, і «в такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе». Однак Шухевич вирішив прориватися з оточення і під час перестрілки був убитий, хоча керівники опе­рації мали наказ брати його живим. У записці по «ВЧ», яка 5 березня 1950 року була терміно­во надіслана П.Судоплатовим, В.Дроздовим та В.Майструком на ім'я міністра державної без­пеки СРСР В.Абакумова і міністра держбезпеки УРСР М.Ковальчука, стисло повідомлялося, що Шухевич «вчинив збройний спротив, відкрив вогонь з автомата» і «попри вжиті заходи до за­хоплення живим, під час перестрілки був убитий сержантом ВВ МДБ».

Так завершилася довготривала операція спецслужб Радянського Союзу з ліквідації керів­ника українського визвольного руху. Загибель Романа Шухевича стала непоправною втратою для українського визвольно-революційного руху. З огляду на його авторитет замінити його на керівних посадах революційного підпілля було фактично неможливо. Як справедливо зазначив генерал МДБ П.Судоплатов, «після смерті Шухевича рух спротиву в Західній Укра­їні пішов на спад і незабаром згас». Високий чин МДБ СРСР також визнав, що Шухевич був люди­ною незвичайної хоробрості, мав досвід конспі­ративної діяльності й зумів упродовж семи років «займатися активною підривною діяльністю».

Однак широкі маси української еміграції лише через сім місяців дізналися про загибель керівника націоналістичного підпілля в Україні. А першою у світі повідомила про смерть гене­рала «Тараса Чупринки» американська агенція «АззосіаІеС Ргезз» 21 жовтня 1950 року. Від цьо­го часу на всіх теренах, де перебувала україн­ська еміграція, розпочалися жалобні академії та робилися офіційні заяви, присвячені пам'яті головного командира УПА.

12 жовтня 2007 року указом Президента України Віктора Ющенка «За визначний особис­тий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України та з нагоди 100-річчя від дня народження та 65-ї річниці створення Української повстанської армії» Ро­ману Шухевичу посмертно присвоєно звання Героя України. 

Городянам